Акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
Вистава у театрі «Золоті ворота» пропонує іронічний та чесний погляд на жіночий досвід у сучасному світі.
На вихідних на сцені Київського академічного театру «Золоті ворота» відбулася прем’єра вистави «Бука». П’єсу, написану драматургинями Лєною Лягушонковою та Катериною Пеньковою, поставила режисерка Таня Губрій, художник-постановник вистави — Богдан Поліщук.
Натхненням для авторок п’єси став культовий серіал «Флібег», але українська «Бука» живе і працює в наших реаліях та зіштовхується зі знайомими усім стереотипами.
Головна героїня — мешканка Києва, що втомилася відповідати нав’язаним суспільством стандартам «успішної» та «щасливої» жінки. Філософиня за фахом, вона працює аніматоркою. «Бука» — а саме так називають героїню — ставить незручні питання про жіночу самореалізацію, очікування соціуму та пошук власного шляху.
Акторки Христя Люба, Дар’я Пльондер та режисерка Таня Губрій. Фото: Анастасія Мантач
Режисерка Таня Губрій регулярно співпрацює з театром «Золоті ворота». Тут вона поставила вистави «Кортес», «M U D A K», «Бери од жизні всьо» тощо. До слова, «Кортес» у премії «ГРА» здобув перемогу в номінації «За найкращу камерну виставу».
Таня Губрій визначає жанр вистави як «монолог принцеси, якій набридло мовчати». В її версії це сучасна казка для дорослих, де принцеса більше не чекає на принца. Вона намагається звільнитися від нав’язаних ролей, виборює право бути почутою та шукає своє справжнє щастя.
«Для мене це казка про дорослу дівчинку, яка продовжує вірити та шукати любов серед байдужого світу. Це історія про соціальні ролі, які жінки змушені грати, і про нав’язані, несправжні мрії, що здаються недосяжними. Бука, як і кожна з нас, прагне бути почутою, прийнятою та знайти власний шлях до щастя», — зазначає Таня Губрій.
Акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
Акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
На сцені «Золотих воріт» історію Буки втілюють київські акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер. Також у виставі грають дві талановиті студентки майстерні Ірми Вітовської: Дар’я Ковбасюк та Дар’я Лисенко.
Про історію п’єси, головну героїню та «жіночу» проблематику «Вечірній Київ» поговорив з драматургинями Лєною Лягушонковою та Катериною Пеньковою. Це їхня друга авторська п’єса у співавторстві, яку поставили у театрі (після «Чуми», Львівський театр ім. Заньковецької, режисерка Вероніка Літкевич).
Катерина Пенькова та Лєна Лягушонкова. Фото: фб-сторінка Катерини Пенькової
— Як виникла ідея цієї п’єси?
Лєна Лягушонкова: Це був 2021 рік, карантин. Тоді існували обмеження за кількістю акторів на сцені та глядачів в залі. Театри в черговий раз опинилися дуже в скрутному становищі, особливо незалежні, які не мали підтримки від держави. Крім того, велику частину театральної аудиторії, складають жінки-міленіали, як і я. Тож виходила з того: якщо мені цікавий серіал «Флібег», то моїм ровесницям також.
Подивилася два сезони серіалу, чесно скажу, не з першої спроби. І сходила на перегляд запису вистави у межах проєкту Британської Ради «Британський театр в кіно», в якому Фібі Воллер-Брідж сидить на сцені та розповідає історію. Це її особистий текст, і вона акторка. Я усвідомлювала, що в реаліях українського театру так не буде виглядати. Це має бути максимально карнавалізовано, і я не буду читати цей текст. І так виник задум п’єси. З опцією грати як одній акторці, так і долучати як мінімум ще одну акторку.
Якщо дослухатися до акторок, то в театральному репертуарі їм майже нема чого грати. До певного віку втілюють коханих, а потім — матерів. Хотілося, щоб акторкам було цікаво грати цей матеріал, а людям — дивитися.
Катерина Пенькова: Ця п’єса була написана в кінці 2021 — на початку 2022. Досить швидко. Ми паралельно подивилися серіал, пізніше запис моновистави.
Сподобалась персонажка: неоднозначна, контраверсійна, яку ми не одразу любимо, яка викликає різні емоції. Але при цьому ми розуміємо, що це людина достатньо глибока, яка себе захищає в саркастичний спосіб. Тут є і самосарказм, і сарказм над ситуаціями, над своїм оточенням та чоловіками. Таким чином вона захищає себе, своє нутро, щоб самій сильно не ранитись. Лєна запропонувала створити п’єсу з подібною персонажкою, гострою, цікавою, неоднозначною.
Дар’я Пльондер в образі до вистави. Фото: Анастасія Мантач
— Як у вас відбувався цей процес спільної роботи над текстом?
Лєна: Це наш другий авторський текст, але до цього ми працювали на замовлення театрів. Тож в нас вже відпрацьована схема. До мене приходить ідея, я її кидаю Катерині. Ми пишемо по черзі. Обмінюємося жартиками, сценами, накидуємо план. Потім вона пише сцену, я пишу сцену. Прочитуємо одна за одною і редагуємо, щоб було написано «однією рукою», не було контрасту.
Катерина: Різні люди працюють абсолютно по-різному, цей процес виглядає завжди неоднаково. Ми з Лєною спочатку ми проговорюємо ідею, про що це буде. Потім накидаємо якихось жартів, ситуацій, в які ця персонажка могла б потрапити. Що взагалі з нею могло б відбуватися, чи є в неї обидва батьки, чи лише мама, які її стосунки з чоловіками. Продумували, обговорювали, як би це було. Де така персонажка могла б в Києві жити? Скільки їй років? Яка у неї освіта?
Після цього прописуємо конкретний план, що за чим і де. До цього ми ще не писали моноп’єс. Це додавало певних складнощів. Потрібно було створити всю структуру п’єси, де є сцени, напруження, кульмінація — лише з однією персонажкою. Відштовхуючись від її історії. Це був виклик для нас обох, але нам було цікаво з цим працювати. Хоча ми задумували «Буку» як моноп’єсу, ставлять її по-різному. Або на двох акторок, або як в «Золотих воротах», де грають чотири акторки.
— Дуже влучна назва «Бука». А як вона народилася?
Лєна: Як аналог до Флібег, що перекладається як погань, дрянь. Я згадала, як мене мама називала, коли я комусь не посміхалася: «Що ти сидиш, як бука». Наприклад, у польській мові Бука — це персонаж з мумі-тролей.
Катерина Пенькова. Фото: фб-сторінка Катерини Пенькової
Лєна Лягушонкова. Фото: фб-сторінка Лєни Лягушонкової
— Пишучи цю п’єсу, ви використовували реальні історії життя, можливо, те, що чули, те, що бачили? Чи є у Буки певні прототипи?
Лєна: Це збірний образ. Але історія, яка відбулася на Березняках, з мого життя. Натякну, щоб без спойлерів, — про Ірку.
Катерина: Кожна драматургиня чи драматург обов’язково беруть історії з власного життя: які трапляються з ними, з батьками, з хлопцями/дівчатами. Звісно, це так чи інакше відображає нас обох з Лєною.
— Розкажіть детальніше про вашу героїню? Яка вона?
Лєна: Це жінка, яка приїхала в Київ та винаймає квартиру. Для мого покоління популярна була обов’язкова вища освіта. Неважливо, згодиться вона чи не згодиться, але мусить бути диплом про вищу освіту. І в нас героїня з максимально невигідною вищою освітою, філософиня-культурологиня, і працює аніматоркою.
Катерина: Нашу персонажку вирізняє її спосіб життя. В Україні селимо її у двокімнатну хрущівку, де є одна кімната прохідна та одна спальня. Наша 35-річна героїня живе зі співмешканкою, оскільки жодна з них не може заробити на оренду цілої квартири. Все це дуже впізнавано. Господарка, яка приходить без попередження. На стіні висить ще радянський килим. Немає бойлера для гарячої води, зате є відключення води влітку. Всі ці деталі зрозумілі та знайомі для нашого глядача.
Нам хотілося персонажку, яка діє самостійно. Не ідентифікує себе як дружину, мати чи жінку, яка хоче задовольняти когось. Намагалися зрозуміти, ким вона буде в наших реаліях, де б вона працювала, з якими проблемами стикалась, з чим мала б справу. І от в нашій версії вона працює дитячою аніматоркою. Уявити щось настільки не пасуюче одне до одного важко. Це людина, яка не любить дітей, не розуміє їх, але працює дитячою аніматоркою у свої 35 років. Звісно, що вона почувається важко, неприємно. Їй не подобається робота, але іншої немає, бо заробляти на життя треба. І при цьому має вищу освіту та не працює за фахом. І всі ці речі на неї впливають.
Акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
Акторки Христя Люба та Дар’я Пльондер в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
— Про які теми та проблеми ви б хотіли поговорити через цей матеріал з глядачем? На чому акцентуєте?
Лєна: Зокрема, йдеться про гонитву за «успіхом», якого не можна досягти. Бо це лише картинка, яка видається, але ніколи не є реальністю. А коли ти бачиш контраст свого життя з цією картинкою, звичайно, себе відчуваєш невдахою. Але все відносно. Пам’ятаєте фільм про Бріджіт Джонс? Її подавали як суперневдаху. При цьому їй було 32 роки, вона працювала в успішній піар-агенції, мала власну квартиру. У нас це був би абсолютний успіх.
Катерина: Про гендерні ролі та стереотипи. Як говорить сама Бука: я зі своєю вищою філософською освітою не можу знайти роботу за спеціальністю і заробляти достатньо. Бо якщо вона приходить влаштовуватись на роботу, у неї питають, а коли ти плануєш декретну відпустку. Мами її Жоріка каже: «ти квартиру в Києві хочеш, тому ти на мого Жоріка напригнула. А ти ще й старша від нього, о боже, ну як так можна?». Вона старше за Жоріка лише на чотири роки, а це вже проблема. Підіймаємо стереотипи про дітей, про вік, про те, що жінка не повинна заробляти нарівні з чоловіком, бо вона буде йти в декретну відпустку сидіти з дітьми тощо.
Акторки в образах до вистави. Фото: Анастасія Мантач
— Скажіть, а яка ваша улюблена частина п’єси, може фраза, чи якась сцена?
Лєна: Є один момент, який не потрапив у виставу. У моєму дитинстві був такий мультик «Клуб суперкниги». І там був такий персонаж — хрестоносець Робік. І це краш героїні, вона його пригадувала. А з того, що увійшло, мені подобається її візит до мами в Чернівці, і її відносини з Жоріком, який носить атласну сорочку.
Катерина: Мені дуже подобається найдраматичніша сцена вистави, де героїня відчуває провину за те, що сталося з її подругою Іркою. Хоча особистої провини Буки там немає. Але через це вона розкривається. Всю п’єсу вона прикривається сарказмом, жартує. Навіть не визнає, що вважає Ірку за подругу або за близьку для себе людину. Говорить про те, що це моя співмешканка, у якої я беру без спросу фен. Пізніше ми розуміємо, що ні, що це була насправді її найближча людина. Але усвідомлення цього приходить з втратою.
Так чи інакше, навіть якщо ми цього не визнаємо, ми всі потребуємо підтримки близької людини, яка тебе розуміє, бачить, визнає твоє існування. Бука каже, і це мені дуже відгукується: мені дуже сильно потрібно, щоб мене любили. Або якщо не любили, то хоча б ненавиділи, аби тільки не ігнорували. Визнавали, що я існую і я важлива.
Драматургині, режисерка та актори вистави. Фото: театр «Золоті ворота»
— Як склалася співпраця з театром «Золоті ворота»? Чи є цікавість до цієї п’єси з боку інших театрів?
Лєна: Спочатку це повинна була бути копродукція Дикого театру і театру імені Василька в Одесі, в якому я працювала на той час і з якого мене звільнили з початком повномасштабного вторгнення. В «Золотих воротах» успішно йде вистава за моєю п’єсою «Кортес», яку також поставила Таня Губрій. Вони шукали нову п’єсу. «Бука» розрахована на невеличкий склад, швидко складається і розбирається, тому у нас все зійшлося.
Ще були перемовини з Сумським театром, режисером Владиславом Писарєвим, з яким ми познайомились на лабораторії НСТДУ, і він нею зацікавився.
Також вже є постановка за цією п’єсою в одному польських театрів. Але вони подали її як про життя східноукраїнських жінок. Хоча це про жінок взагалі, може трапитись де завгодно. Публіка реагувала добре. Багато людей після перегляду казали, що думали, це презентація України, а вийшло так, що вони просто посміялися.
Наступні покази вистави «Бука» у театрі «Золоті ворота» відбудуться 8 травня о 18:00 та у червні. Слідкуйте за розкладом.
Читайте також:
- Вперше на столичній сцені поставили виставу за романом Майка Йогансена. Для Малого театру твір «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» інсценізував харківський режисер Артем Вусик.
Марія КАТАЄВА
