Світлана Пономаренко, соцпрацівниця Печерського району Києва. Колаж: «Вечірній Київ»
Світлана Пономаренко працює соцробітницею Печерського ТЦ СО «Надання соціальних послуг» у паліативному відділенні дев’ять років, вона п’ять разів на тиждень йде допомагати літнім киянам, які мають невиліковні хвороби, часто у її підопічних бувають нервові зриви, серед них є люди з деменцією і ті, у кого коли син, донька чи онуки уникають спілкування, тож їх найближчою людиною до кінця життя фактично лишається соцробітник.
«Світланкою», або «донечкою» — так найчастіше називають Світлану Пономаренко її підопічні. Сьогодні це четверо киян у дуже поважному віці (найстаршому 97 років), їх треба переодягти, приготувати їжу, когось і нагодувати, прибрати у квартирі, принести ліки, памперси та пелюшки та все чого вони потребують.
Зазвичай, соцпрацівник має відвідувати пацієнтів у робочі дні — п’ять разів на тиждень. Але пані Світлана розповіла, що є люди, які потребують більшої уваги, то ж до них вона може прийти і двічі на добу.
Коли журналістка «Вечірнього Києва» слухала розповідь Світлани Пономаренко про її роботу, все здавалось чітким, виваженим, дещо розміреним і спокійним. Але перші ж запитання відкрили маленькі та великі трагедії, які переживає разом зі своїми підопічними людина, що призначена містом підтримати їх на схилі літ.
«ДОВЕЛОСЬ ВИБИВАТИ ДВЕРІ І РЯТУВАТИ ЖИТТЯ»
— Пані Світлано, ви навчались на соцпрацівника? Ваша освіта і ця робота якось перетинаються?
— Ні, ви знаєте, я за освітою працівник торгівлі. Була директором кількох закладів, займалась їх бухгалтерією та економічним розвитком. Але потім життя склалось так, що я сама почала виховувати сина, змінила й роботу. Вже 9 років фактично на прямому зв’язку з літніми людьми у Печерському районі.
Під час роботи проходила й спеціальне навчання. Здебільшого з нами працювали психологи. Вони вчили, як поводитись у складних ситуаціях з пацієнтами. А також — як зберегти і власну психіку. Скажу вам чесно — довголіття дуже складна штука…
— Важко було спочатку?
— Важкі дні бувають і зараз. Учора, наприклад… А перший час я місяць плакала. Вже думала: «Навіщо це мені?» Я бачила людей, які просили про допомогу і щоб їх підтримувати були необхідні спеціальні навички. Тоді я пішла на тренінги. Але головним інструментом, який допомагає у нашій роботі є власний характер, інтуїція і життєвий досвід.
Світлана Пономаренко з підопічним під час прогулянки.
— Ці слова вже вимагають, щоб ви почали розповідати конкретні історії…
— Знаєте, у мене була одна з перших підопічних пані Лідія. І так сталось, що вона впала в кому. Їй дзвонили, але жінка не відповідала. А я була у цей час у відпустці. Відчула, що щось відбувається не добре. Прийшла додому до підопічної і одразу викликала поліцію, ДСНС. Вони прибули й вибили двері. Так сталось, що родичі пані Лідії не хотіли брати на себе відповідальність, то ж довелось це робити мені.
Уявіть, вона просиділа у комі півтори доби! Пригадую, що коли її забирали у лікарню, то фахівці сказали, що якщо пані Лідія виживе — житиме ще довго. Так і сталось. Потім вона мені розповіла, що у тій складній ситуації впізнала мій голос, «своєї Свєти», як вона сказала…
ВАЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ САМЕ ЗДОРОВОГО ДОВГОЛІТТЯ
— Людина ніколи напевно не знає, коли проб’є її останній час. І ті, кому ви щодня готуєте, даєте змогу жити у чистоті, бути доглянутими та не відчувати себе покинутими у світі, який їм часто вже не дуже не зрозумілий — вони просто гідно живуть відведене їх Богом життя, не доживають, а саме живуть…
— Я завжди їм хочу полегшити біль, або незручності та й просто підтримати. У віці за 80 чи 90 років бути на самоті це ще й небезпечно. Наприклад, у мене була підопічна бабуся, яка часто падала. Вона маленька на зріст, не мала ані родичів, ані дітей. Намагалась економити і готувала собі щось сама, при цьому мала злоякісне захворювання ніг. Коли я стала працювати з нею, то навіть у неробочі часи старалась відвідувати її. Щоб просто поговорити, розрадити, наповнити її квартиру людськими розмовами, сміхом, життям…
— Україна, як і більшість європейських країн — має переважно населення поважного віку. Демографи вживають такий жорсткий вислів «старіючі країни», або «старіюче населення». Вчені боролись за довголіття й доволі успішно, але народжуваність падає і виходить, проблеми саме здорового довголіття тепер дуже важливі. Ви особисто це бачите щодня, так?
— Це справді так. Треба, щоб була хороша пам’ять. От у мене є пацієнт, якому 97 років, ми щодня з ним спілкуємось, я помітила, що у нього хороша «довга» пам’ять, але слабка оперативна. Коли наша організація видала йому нову ковдру та постільну білизну, як це заведено, то він мене запитував, коли ж їх заберуть… Я розповіла про це психологу.
Наш психолог почав до нього приходити, вчити тренувати пам’ять, розмовляти. Пам’ять почала покращуватись, концентрація теж. Знаєте, таким людям треба просто пояснювати сучасне життя, його реалії. Їх треба вислуховувати і розуміти. Проникатись тим, чим вони живуть. Так що ви тепер можете уявити — робота соцпрацівника — аж ніяк не формальна…
А ще наші підопічні безпомилково відчувають з яким настроєм до них приходить людина. Запитують: «Свєточка, що не так?», співчувають і самі можуть розрадити. Така у нас взаємна психотерапія…
«СВЄТОЧКО, НЕ БІЙСЯ! ЦІ ВИБУХИ — ДАЛЕКО…»
— Серед ваших підопічних і військові, і відомі вчені, люди, які мають величезний досвід та багато зробили для країни, багато пережили у складні часи. Як вони реагують на російсько-українську війну? Як це впливає на их?
— Вони здебільшого складно переживать війну. Є такі, що не знають про неї взагалі. Вона ніби поза їх свідомістю. Є літні люди, які просять подзвонити родичам у москву чи петербург, хоч ці родичи десятки років ними не цікавились. А я своїм пацієнтам намагаюсь якось пояснити, чому це неможливо.
Ті, кому трохи за 70 чи 80 років — на валізах, живуть у коридорах за двома стінками у час тривог, як ми їх навчили. Кажуть, що вони прожили своє життя і їм дуже боляче за молодь, яка гине…
Соціальна робітниця Світлана Пономаренко робить гімнастику підопічниму.
Гарний настрій і спілкування — ось що потрібно людина незалежно від віку.
— Ви говорите про покоління, що пережило Другу Світову війну…
— Так! Пригадую коли влітку жорстоко бомбили Київ і ракета знищила корпус у Охматдиті, я була у жінки, колишньої військової медсестрі. Мене трусило, а вона мене заспокоювала. Казала: «Свєточко, не бійся. Я відчуваю, де ці вибухи. Це далеко від нас…»
Часто бачу, як дівчата-колежанки у 40-45 років купують заспокійливі. А мої підопічні нічого не бояться і всіляко підтримують морально. Вони впевнені у Перемозі і допомагають триматись нам!
«РІДНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ, КОЛИ ТРЕБА ЗАБИРАТИ СПАДЩИНУ…»
— Ви допомагаєте їм, а вони вас теж цьому вчать?
— Перш за все вони мені відкрили цінність кожного дня життя.
Паліативні хворі, зазвичай мають вже обмежений життєвий ресурс. І якось я побачила, що моя пацієнтка помирає. Це відбувалось буквально на очах. Я просила лікарів, плакала, умовляла, щоб їй допомогли. Але вони вже нічого не могли зробити. Онук цієї пані був на фронті, а її квартиранти подзвонили і сказали, що вона погано дихає. Тож у цей час, коли людина була «між світами» біля неї була я. Я не могла залишити її на самоті у ці останні години життя, жінка мала відчувати, що вона не сама.
— Це не входить у ваші обов’язки, правда ж?
— Так. У мене померло 9 підопічних. І більшості з них я викликала «швидку», а також підтримувала у цей час…
— А рідні ж де були?
— Знаєте, рідні дуже часто з’являються, коли приходить час займатись квартирами померлих та їх майном…
Світлана Пономаренко 5 разів на тиждень відвідує кожного зі своїх 4 паліативних хворих.
— У вас 15-річний син, ви виховуєте його сама. Як він ставиться до роботи, яка стільки сил та емоцій відбирає у вас?
— Діма просив мене покинути цю роботу. Але я сказала, що не можу цього зробити. Важко буває всім, особливо зараз. Але тут я бачу, що допомагаю людині — і це особливе відчуття. Навіть коли ти просто нагодуєш хворого з ложечки, прибереш у підопічного, коли людині стає краще від твоєї роботи.
— Ви з сином-підлітком живете у воєнному Києві, який обстрілюють і де є щоденна небезпека. Не хотіли виїхати?
— На початку війни Дімі було 12, у перші дні він захворів коронавірусом і з температурою був у підвалі, ми ховались від обстрілів… Ми виїхали з Дімою до батьків мого колишнього чоловіка. Я дзвонила на роботу своїй керівниці Людмилі Примак, запитувала, що робити? Вона сказала, щоб я берегла своє життя і сина. Ми з Дімою пробули в евакуації до 15 квітня і повернулись у рідне місто. І я знов пішла на роботу.
— Як складається ваш хороший день?
— Зранку проводжаю сина до школи, цілую його і зичу гарного дня. Далі йду до своїх підопічних. Знаєте, коли немає оцих російських ракет та «шахедів» — то все просто супер!
«СВІТЛАНА ЗНАЙШЛА ТЕ, ДО ЧОГО ЛЕЖИТЬ ЇЇ ДУША»
Сьогодні у паліативному відділенні Печерського ТЦ СО «Надання соціальних послуг» 15 пацієнтів. У тих з них, хто є лежачим, соціальний робітник має провести до 4 годин на добу, доглядаючи, спілкуючись, допомагаючи. І так — 5 разів на тиждень.
Буває, що і соцпрацівники повертаються з роботи у сльозах — вона емоційно виснажує. Але, як розповіла «Вечірньому Києву» Людмила Примак, директорка Печерського ТЦ, у паліативному відділенні соцпрацівники вже 15 років практично не міняються.
Журналістка «Вечірнього Києва» розпитала у Людмили Примак про її підлеглу — соцпрацівницю Світлану Пономаренко.
— Яка вона, як робітник?
— Я ніколи не чула від неї ані скарг, ані нарікань, вона завжди з посмішкою. «Свєточка» і «донечка» — так її називають підопічні.
Ми стараємось набирати людяних особистостей, бо соцпрацівник для паліативного хворого — це цілий світ. Він і медсестра, і годувальник, і той, що розрадить. Найчастіше паліативні хворі кажуть що соцпрацівник — це їхні очі, вуха і руки. А Світлана Пономаренко всім цим вимогам відповідає.
— Ви зі сторони бачите, як важко буває з такими хворими. Чим допомагає Департамент?
— Це не онкохворі, але є такі хвороби, що і хірурга треба запросити, рани обробити.
Цього року нам департамент закупив проти пролежневі набори і це добре для людей і соцробітників. В наборах є і пінка для тіла і рукавчики, якими можна обробити коли людина не може дійти до ванни і спеціальні простирадла. Інструментальна допомога дуже важлива для сучасних соцпрацівників.
— Зазвичай соціальну освіту ваші фахівці отримують вже під час роботи, яка не є легкою. Чому такі, як Світлана Пономаренко нею займаються?
— Знаєте, соцпрацівники і їхні підопічні мають доволі тісний зв’язок. Я пригадую, коли допомагала, як соцпрацівник професору Епштейну, якому було 94 роки і він писав блискучі наукові статті. Пригадую, що три розмови з ним стали для мене справжнім катарсисом.
Людмила Примак, директорка Печерського ТЦ CO «Надання соціальних послуг».
Сьогодні наші подопічні, які пережили Другу Світову, допомагають нам пережити російсько-українську. Вони часто високоосвічені люди, які мають хороші когнітивні здібності, вони передають знання і досвід. Це спілкування, яке взаємо збагачує. А ще наша робота — своєрідна перевірка міри людяності кожного.
Що ж до Світлани Пономаренко, то вона знайшла те, до чого лежить її душа. Вона світла і віддана і любить працювати з людьми.
Завдяки Світлані їх життя наповнене сенсом і теплом. Ця робота перевіряє, наскільки ти людина.
«Вечірній Київ» опублікував серію інтерв’ю з соціальними робітниками столиці. Читайте: «Все життя вчу мові дуже складних дітей: інтерв’ю з Надією Бойко, яка 60 років працює в інтернаті».
Ольга СКОТНІКОВА
