Михайлівська водонапірна башта на Володимирській гірці. Ілюстрація створена за мотивами архівної публікації Василя Галайби у «Вечірньому Києві» та старого фото з колекції В. В. Кобзаря
Старі сторінки «Вечірнього Києва» зберегли історію про перший міський водогін, дніпровську воду «як квас» і башту на Володимирській гірці, якої вже давно немає
У 1997 році, до 125-річчя міської системи водопостачання опублікував матеріал дослідника київської старовини Василя Галайби — «Для санітарного лікаря поганої води, схоже, не існувало».
Це історія про те, як Київ ішов до першого водогону, як місто сперечалося з приватними ініціаторами, як прокладали труби й будували водонапірні башти. А ще — про те, як перша дніпровська вода, що пішла в оселі киян, виявилася зовсім не такою прозорою, як очікували.
Від джерел до міського водогону
Перші спроби організувати централізоване водопостачання в Києві з’явилися задовго до будівництва повноцінного водогону.
Як згадував Василь Галайба, історію київського водогону можна починати з 1749 року. Тоді київський архітектор Іван Григорович-Барський провів по дерев’яних трубах воду від найближчих джерел спочатку до нинішнього фонтана «Самсон», а вже від нього — до окремих подільських садиб.
Пізніше з’явилися автономні водопровідні мережі. Вони постачали воду з Дніпра та Либеді, обслуговували окремі будівлі й установи. Зокрема, воду отримували корпус кадетського училища біля фортеці та Володимирський Київський кадетський корпус, у приміщеннях якого сьогодні працює Міністерство оборони України.
Але місту потрібна була не точкова система, а повноцінний водогін — для всього Києва.
Ідея була, але місто довго не могло домовитися
Першу думку про необхідність централізованого водопостачання для всього міста подав генерал-губернатор князь Іларіон Васильчиков. У різний час свої проєкти пропонували інженер Князь, Барський, Павловський, а також Наступкін і Анненков.
Та жоден із планів швидко не запрацював.
У 1864 році на загальних зборах представників міста створили спеціальний комітет. Його завданням було детально вивчити питання й підготувати технічне рішення. Погляди членів комітету на проблему водопостачання, як писав Галайба, виявилися «діаметрально протилежними».
У результаті ідея громадського водогону поступилася приватній ініціативі. Перемогли аргументи на користь того, що систему швидше й простіше створить приватне товариство.
Так у Києві з’явилася перспектива водогону, який будуватиме не саме місто, а акціонерне товариство.
За справу взявся інженер із Петербурга
Новий київський генерал-губернатор Олександр Дондуков-Корсаков у 1869–1877 роках залучив до розв’язання питання досвідченого інженера, штабс-капітана Аманда Струве.
Струве вже мав репутацію фахівця з великих міських інженерних систем. За його проєктами будували залізничну гілку на Курському вокзалі в Москві, перший міський водогін у Саратові та інші об’єкти.
15 листопада 1869 року він подав до міських домовласників свої умови створення київського водогону. Їх прийняли, а після детального розгляду в міністерствах і комітетах імператор 1 травня 1870 року затвердив проєкт.
9 липня 1870 року міська дума уклала зі Струве контракт на влаштування в Києві водогону упродовж найближчих двох років. Того ж року йому дозволили заснувати «Київське товариство водопостачання» з основним капіталом у 600 тисяч рублів.
Киянам обіцяли очищену дніпровську воду.
Башти, резервуари і перші труби
22 травня 1871 року в Царському саду відбулися урочистості, пов’язані із закладенням водопровідних споруд. Для Києва це була велика подія: місто отримувало інфраструктуру, без якої вже важко було уявити модерне європейське життя.
У Царському саду збудували головний підземний резервуар на 11,5 тисячі відер води та муровану башту заввишки 63 фути. У ній розмістили залізний резервуар такого самого об’єму й квартиру сторожа.
Подібну водонапірну башту звели на Володимирській гірці. Вона мала обслуговувати мешканців Старокиївської частини міста. Саме ця Михайлівська водонапірна башта зображена на архівному фото з колекції В. В. Кобзаря, яке супроводжувало публікацію у «Вечірньому Києві».
На Набережному шосе, поблизу колони на честь Магдебурзького права, облаштували приймальний мурований колодязь, машинну залу, майстерні й службові квартири. На Володимирському узвозі встановили фільтри й два великі басейни — по 60 тисяч відер води кожен.
Центральними вулицями Києва проклали сталеві труби діаметром від 3 до 12 дюймів. Загальна протяжність мережі становила 18 верст.
На папері все виглядало переконливо.
Вода пішла. І почалися питання…
1 березня 1872 року, за старим стилем, дніпровська вода нарешті з’явилася у квартирах мешканців Олександрівської, Хрещатика, Великої Васильківської, Шулявської та Бібіковського бульвару.
Але перша реакція була далекою від захвату. За словами автора архівної публікації, вода була «мутною, як квас» і, схоже, непридатною для вживання. Причина полягала не лише в недосконалості системи, а й у тому, що фільтри на той час ще не діяли.
До того ж всмоктувальна труба, яка входила до приймального колодязя, з технічних причин була розташована дуже близько до берега — фактично майже в центрі міських купалень.
Тобто Київ отримав водогін, але разом із ним — першу велику розмову про якість води.
Санітарний лікар проблеми не побачив
Найіронічніша частина цієї історії — реакція міської санітарної влади.
У публікації йдеться, що серед перших споживачів дніпровської води був і голова санітарної комісії при міській думі Мацон. Він щодня проводив аналіз води й дійшов висновку, що підстав забороняти її вживання киянам немає.
Особливо промовисто це звучало на тлі холерної епідемії. Як писав Галайба, Мацон вважав: якби кияни не мали й такої води, лихо могло б трапитися ще раніше.
Саме звідси — гірка іронія заголовка: для санітарного лікаря поганої води, схоже, не існувало.
Місто вчилося бути сучасним
Перший київський водогін був справжнім кроком уперед. Він змінив побут міста, дав початок централізованій системі водопостачання і став частиною великої модернізації Києва. Але його запуск показав: сама поява інфраструктури ще не означає довіри до неї.
Вода мала бути не просто поданою в оселі. Вона мала бути чистою, безпечною і зрозумілою для людей. І саме на цьому етапі прогрес часто стикався з реальністю — технічними недоліками, недовірою містян і небажанням влади визнавати проблему прямо.
Михайлівська водонапірна башта на Володимирській гірці не збереглася. Але її образ залишився на старих світлинах і газетних сторінках.
Сьогодні ця споруда виглядає майже романтично: висока башта, дерева, старий Київ, дорога, тиша. Та насправді за цією картинкою — дуже практична міська історія про резервуари, труби, фільтри, воду з Дніпра і перші суперечки навколо комфорту, який мав зробити Київ сучаснішим.
Олена ПЕТРИШИН
