«Гендерна рівність — це про справедливий розподіл можливостей», — проректорка КНУ Добржанська

Олена Добржанська. Колаж: Оксана Гладкевич

Гендерна рівність в освіті — це не лише про права жінок, а про рівні можливості для всіх. В Україні вже сформована необхідна законодавча база, але для реальних змін важливо, як ці норми впроваджуються на практиці.

Попри те, що жінки становлять більшість студентів, вони значно рідше обіймають керівні посади у вищій освіті.

Про те, як гендерна політика реалізується на рівні університетів, чи є реальний попит на фахівців із гендерних студій і як змінюється ставлення до рівності в українському суспільстві поговорили з проректоркою КНУ імені Тараса Шевченка Оленою Добржанською у спільному проєкті «Київ фм» та «Вечірнього Києва».

НАВКОЛО СЛОВА «ГЕНДЕР» ДОСІ БЕЗЛІЧ НАРАТИВІВ ТА УПЕРЕДЖЕНЬ.

— Що таке гендерна рівність? Адже це не лише про права жінок, а про рівні права загалом.

— Абсолютно. Але саме слово «гендер« часто викликає упередження, особливо серед чоловіків. Це певний наратив, який або віддаляє, або навіть лякає. Насправді ж гендерна рівність — це про справедливий розподіл можливостей, і його можна оцінювати за конкретними показниками, так званими гендерними розривами.

Один із найпотужніших гендерних розривів, і це стосується не лише України, — очікувана тривалість життя. В Україні чоловіки живуть у середньому на 10 років менше, ніж жінки. І хоча у нас ще немає оновлених даних після 2022 року, можна припустити, що цей розрив через війну лише збільшиться.

Чому так відбувається? Це не лише медичне чи соціальне питання — це наслідок гендерних стереотипів. У суспільстві досі є уявлення, що чоловік не може хворіти, не повинен показувати слабкість, не звертається до лікаря, ігнорує своє здоров’я.

Тому освітні заклади, зокрема університети, несуть відповідальність за формування гендерної культури. Ми повинні не просто давати студентам знання, а й навчати їх усвідомленого ставлення до власної ролі в суспільстві, зокрема щодо гендерної рівності.

Обговорення під час зустрічі у КНУ імені Тараса Шевченка

— Тобто це відповідальність лише університетів, не родини?

— Безперечно, родина відіграє ключову роль. Але я говорю про відповідальність університетів, бо вони мають можливість системно впливати на свідомість молодого покоління.

Гендерна освіта насправді починається ще в дитинстві, разом із формуванням гендерної ідентичності. Вона закладається підсвідомо в сім’ї та остаточно оформлюється приблизно у три роки, іноді навіть раніше. Це саме той період, коли дитина починає усвідомлювати, хто вона, до якої статі належить і які соціальні правила до неї застосовуються.

А далі школа, університет і суспільство або закріплює гендерні стереотипи, або допомагає їх подолати. І тут роль освіти стає критично важливою.

ІЗ 20 ОСНОВНИХ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ КНУ ЖІНКИ ОЧОЛЮЮТЬ ЛИШЕ 30%, СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОРЕКТОРІВ — 50/50

— Щодо гендерної рівності в самій системі освіти. Як відомо, в Україні понад 60% студентів — це жінки. Водночас жінки рідше займають керівні посади в університетах. Як із цим у КНУ?

— Історично в нашому університеті керівні посади довгий час займали переважно чоловіки. Наприклад, за всю історію КНУ у нас жодного разу не було жінки-ректора.

Нині очолює навчальний заклад також очолює чоловік, але що стосується вищого керівництва — ситуація змінилася. Сьогодні серед проректорів університету співвідношення 50 на 50. Жінки очолюють важливі напрями, зокрема міжнародний і науковий, не лише гуманітарний чи культурний.

— Цей баланс сформувався органічно чи це виконання якихось внутрішніх квот?

— Це не був штучний підбір за гендерною ознакою, і в нас немає жодних квот. Я вважаю, що квоти доречні в політичному середовищі, де є певні вимоги та потреби. Але якщо ми говоримо про професійну сферу, то тут мають діяти принципи рівності, справедливості, чесної конкуренції та рівних можливостей.

Звісно, нормативно-правові акти повинні забезпечувати цю рівність, але реалізовувати її потрібно на практиці. І те, що сьогодні у вищому керівництві університету співвідношення 50 на 50, — це результат саме чесної конкуренції.

З іншого боку, якщо говорити про деканів та директорів інститутів, то тут ситуація поки інша: із 20 основних структурних підрозділів університету жінки очолюють лише 30%. Але ця динаміка теж змінюється.

До речі, якщо говорити про історію гендерної рівності в університеті, то перша жінка-доцент (ще в Університеті Святого Володимира) з’явилася лише в 1916 році. Це була Наталія Полонська-Василенко, і, що цікаво, як одружена жінка, вона мусила отримати дозвіл чоловіка, щоб викладати. Тож часи змінюються, і добре, що сьогодні жінки можуть реалізовувати себе у науці без таких перепон.

«ЧОЛОВІЧІ» ТА «ЖІНОЧІ» ФАКУЛЬТЕТИ — СТЕРЕОТИП

— Але все ж залишається певний гендерний розподіл: філологію частіше обирають жінки, а мехмат — чоловіки?

— Певні стереотипи досі існують, але реальність змінюється. Наприклад, мало хто знає, що ще у 1952-1954 роках деканом механіко-математичного факультету була Клавдія Латишева — одна з перших жінок-докторів фізико-математичних наук у Радянському Союзі. Тоді жінок у цій сфері було вкрай мало: Латушева стала лише четвертою жінкою-доктором фізмат наук у всьому СРСР.

А що ми маємо сьогодні? Однією з найвідоміших випускниць мехмату є Марина Вязовська — лауреатка медалі Філдса, яка вважається найпрестижнішою відзнакою в математиці та надається молодим математикам, яким менше за сорок років. Це надзвичайне досягнення, адже вона стала лише другою жінкою у світі, яка отримала цю нагороду.

Щодо сучасного мехмату, ситуація вже далеко не така однозначна. Сьогодні його очолює Оксана Безущак, що також ламає гендерні стереотипи. А якщо говорити про студентів, то хоча хлопців на бакалавраті більше (311), дівчат теж немало — 248 студенток. Тобто гендерний розрив все ще є, але він не такий критичний, як можна було б очікувати.

— Тобто поділ на «чоловічі» та «жіночі» факультети — це більше стереотип?

— Беззаперечно. Досі існує думка, що хлопці не йдуть на «дівчачі» факультети, бо «там тільки дівчата» і «де ти потім працюватимеш?». Такі установки формують гендерний дисбаланс у виборі професій.

Але тут є ще один важливий аспект — економічний. У сферах, де переважають жінки, зазвичай нижчий рівень заробітної плати. І про це теж не варто забувати. Неконкурентна оплата праці є характерною для багатьох професій, де жінки складають більшість.

В університеті, якщо говорити про всіх працівників, 80% — це жінки. Це не лише викладачі, а й методисти, адміністративний персонал, прибиральниці — великий спектр професій, які забезпечують роботу закладу. Але якщо подивитися на керівні посади, там усе ще переважають чоловіки.

Фрагмент із запису бесіди

У СВІТОВОМУ РЕЙТИНГУ ГЕНДЕРНОГО РОЗРИВУ УКРАЇНА ПОСІДАЄ 63-Є МІСЦЕ

— Коли Україна на офіційному рівні почала робити кроки до впровадження принципів гендерної рівності?

— Першим важливим кроком стала Конституція України 1996 року, де було закріплено принцип рівності всіх громадян.

Наступний значний етап — 1999 рік, коли на голосування в парламент винесли перший гендерний закон — «Закон про державні гарантії рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». Тоді його ухвалення було непростим. Наприклад, спікер Верховної Ради, представляючи документ, сказав: «Захистили тварин, давайте захистимо і жінок». Зараз ця фраза шокує, але це яскраво демонструє, яке ставлення до гендерної рівності панувало у 1999 році навіть на найвищому рівні.

Ще один ключовий момент — ратифікація Україною Стамбульської конвенції, яка нарешті відбулася зовсім нещодавно, після довгих років суперечок і дискусій.

На сьогодні ми вже маємо доволі розвинену нормативно-правову базу, що регулює питання гендерної рівності. Міністерство освіти, наприклад, має стратегію та чіткий план дій у цьому напрямку. Вони навіть не побоялися організувати гендерний аудит, що викликало багато дискусій, але стало важливим сигналом: держава готова рухатися вперед і демонструвати реальні зміни.

— Оскільки ми вже заговорили про офіційні документи, не можу не згадати, що у грудні 2022 року Україна схвалила «Стратегію впровадження гендерної рівності у сфері освіти на 2022-2030 роки». Перший етап передбачав окремий план заходів на 2022-2024 роки. Наскільки ці ініціативи виявилися ефективними? Чи справді вони вплинули на ситуацію?

— Насамперед, це рамковий документ, який задав напрямок руху для освітніх закладів. І саме після його ухвалення в багатьох університетах почали з’являтися конкретні ініціативи. Наприклад, у 2023 році наш університет розробив власну Стратегію гендерної рівності та план її реалізації.

Один із результатів цієї роботи — у січні цього року ми створили Навчальну лабораторію Центру гендерної освіти на факультеті соціології. Це не просто символічний крок, а реальний майданчик для досліджень і впровадження гендерної політики в освіті.

Також минулого року ми задумалися над тим, як відзначати 8 березня сучасно, академічно і з правильним акцентом. Так народилася ідея круглого столу «Гендерний вимір прав і свобод», який ми організували дуже спонтанно. Це виявилося настільки цікавим і затребуваним, що цього року ми проводимо вже другий такий захід, і тепер він став міжнародним.

Цього разу ми об’єднали близько 20 університетів України, які мають власні осередки гендерної освіти. До нас приєднуються не просто викладачі чи студенти, а саме керівники цих структурних підрозділів. Крім того, ми співпрацюємо з Познанським університетом, і це дуже цікавий досвід. Поляки займають 51-ше місце у світовому рейтингу гендерного розриву, тоді як Україна — 63-є. Але, зважаючи на сильні католицькі традиції Польщі, вони сприймають деякі питання інакше.

Ми нещодавно розповідали їм про українські гендерні традиції, і це стало для них справжнім відкриттям. Але найголовніше, що сьогодні до цих ініціатив долучаються не лише жінки, а й чоловіки. Це означає, що ми рухаємося в правильному напрямку.

КНУ ВЖЕ ГОТУЄ СПЕЦІАЛІСТІВ, ЯКІ МОЖУТЬ ПРАЦЮВАТИ З ГЕНДЕРНО-ОРІЄНТОВНИМ БЮДЖЕТУВАННЯМ

— Зовсім нещодавно ваш університет підписав Меморандум про партнерство з Урядовою уповноваженою з гендерної політики Катериною Левченко. Що він передбачає?

— Насамперед, цей меморандум — це логічне продовження нашої співпраці. Дуже важливо наголошувати, що гендерна політика — це не просто прийняття нормативно-правових актів, а їхнє реальне впровадження.

Катерина Левченко вже багато років працює з нашим Інститутом права, а також із фахівцями університету, які допомагають у підготовці документів, моніторингу політики, надають консультації.

Один із важливих проєктів, який реалізується у КНУ — єдина в Україні магістерська програма «Гендерні студії» на факультеті соціології, яка з’явилася у 2019 році завдяки співпраці з нашими партнерами з Луцького університету. Такі програми є рідкістю навіть у світі, а в Україні вона унікальна.

Тому співпраця з пані Катериною є природною — наші студенти проходять практику в її офісі, а вона, зі свого боку, залучає експертів КНУ до своїх ініціатив.

Але цей меморандум — це не лише про освіту, а й про європейську інтеграцію. Україна є невід’ємною частиною європейського простору, але нам потрібно доводити світові, що ми гідні та рівноправні. Гендерні стандарти мають бути впроваджені не лише в освіту, а й у державну службу, бізнес, громадський сектор.

Наприклад, у світі існує практика гендерно-орієнтованого бюджетування, коли фінансові ресурси розподіляються з урахуванням гендерних потреб суспільства. Це вже цілий напрямок, і державні службовці, бізнес-лідери, громадські діячі мають цьому навчатися.

Саме тому наш університет бере на себе освітню, експертну та юридичну функцію — ми готуємо спеціалістів, які зможуть працювати з цими питаннями на різних рівнях.

— Наскільки це перспективна спеціальність для української молоді?

— Це питання потребує певної просвітницької роботи, але насправді попит на такі знання вже існує. Наприклад, у Київській міській державній адміністрації вже працює окремий відділ, який займається питаннями гендерної політики та гендерно-орієнтованого бюджетування. Це означає, що влада розуміє важливість цього напряму, і цей досвід поступово поширюється на інші державні інституції.

Наша магістерська програма з гендерних студій орієнтована саме на підготовку таких фахівців. Вона відкрита для всіх, незалежно від попередньої освіти: людина може закінчити бакалаврат за будь-якою спеціальністю, а потім поглибити свої знання в гендерній сфері.

Якщо найближчим часом у вимогах до певних професій з’являться такі компетенції, як знання гендерної політики, гендерного законодавства, принципів гендерного бюджетування, то ринок праці сформує відповідний запит, а разом із ним — і пропозицію.

НАВІТЬ В ОСВІЧЕНІЙ АУДИТОРІЇ ЧАСОМ МОЖНА ПОЧУТИ АРГУМЕНТИ, ЯКІ ШОКУЮТЬ

— Як ви бачите майбутнє гендерної рівності у вищій освіті України? Чи потрібні для цього якісь суттєві зміни, можливо, навіть на рівні законодавства?

— Ви знаєте, законодавча база в Україні загалом вже врегульована. Але тепер головне — реалізувати ці норми на практиці.

Одним із викликів для гендерної рівності в освіті стала війна. Багато жінок виїхали за кордон, і саме це спричинило дефіцит кадрів у сфері освіти. Нещодавно були опубліковані тривожні дані: найбільший дефіцит фахівців сьогодні — саме в освіті. І тут варто поставити питання — чому?

Відповідь очевидна — жінки, які традиційно домінували в цій сфері, поїхали. А чоловіки, навіть попри наявність бронювання для освітян, не поспішають заповнювати цю прогалину. Це вже не просто питання гендерної рівності — це виклик для всієї системи освіти.

Якщо говорити ширше — про культуру гендерної рівності, то тут роботи ще дуже багато. Бо навіть в освіченій аудиторії часом можна почути такі аргументи, які просто шокують. Деякі погляди здаються абсолютно застарілими, але вони досі існують. І тут важливо пам’ятати, що ми всі живемо у певній інформаційній бульбашці. Я працюю з людьми, які займаються гендерними питаннями і підтримують ці цінності, але коли виходиш за межі цього кола — стикаєшся з абсолютно іншим ставленням.

Чи змінюється ситуація? Так. Молоде покоління викладачів більш прогресивне в питаннях гендерної рівності, і це беззаперечно. Уже неможливо уявити, що керівник заборонить жінці прийти на роботу в штанях. Здавалося б, дрібниця, але ще не так давно це могло бути проблемою.

Проте цього замало. Ми маємо не лише змінюватися самі, а й навчати інших, пояснювати, чому рівність важлива і як вона працює в сучасному світі. Це довгий процес, але він уже триває.

Ірина ГЛАВАЦЬКА

Джерело