Максим Токарев. Фото з архіву Героя
У мирному житті хлопець марив політикою, мав амбітні плани — стати главою держави. Саме тому, коли розпочалась російсько-українська війна, він як справжній лідер показав свою відданість країні не словами, а вчинками.
Нещодавно у Солом’янському районі столиці перейменували вулицю Вузівську на честь полеглого воїна з Києва — Максима Токарева.
Його наречена Анна живе неподалік і практично щодня пʼє каву в місцевій кавʼярні. У розмові з нашим виданням дівчина зізнається, що для Максима було надважливо увійти в історію.
«От він і увійшов», — зітхає вона.
Анна, кохана Максима Токарева. Фото: Олексій Самсонов
Анна та Максим зустрічалися понад девʼять років. У грудні 2022 року пара планувала розписатися — гучно та красиво. Анна займалася підготовкою до весілля, поки Максим захищав Донеччину. Але вже за два місяці до розпису світ для нареченої раптово рухнув: її Максим загинув у боях за Україну.
Анна погодилась зустрітися з журналісткою видання «Вечірній Київ», щоби люди знали історію її коханого. Людину, яка захищала їх від рашистів.
«Це — культура памʼяті, про яку при житті говорила Ірина „Чека“ Цибух. До речі, саме вона колись рятувала мого Максима… Зараз нам важливо знати історії Героїв, знати обличчя тих, завдяки кому Україна стоїть», — продовжує співрозмовниця.
***
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам, які були родом з Києва чи довгий час жили тут. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з нареченою загиблого військового Максима Токарева — Анною, його рідною сестрою — Дарʼєю та побратимом на псевдо «Кабан».
***
«ЦІКАВИВСЯ ІСТОРІЄЮ ТА ПОЛІТИКОЮ»
Максим народився у Солом’янському районі Києва в 1996 році. В родині зростали двоє дітей — він і старша на шість років сестра Дар’я. За її словами, вони завжди жили дружно й мали тісний зв’язок.
«У нас спільна мама, але різні батьки. Проте ми завжди вважали один одного рідними братом і сестрою», — підкреслює Дар’я.
З роками Максим захопився комп’ютерними іграми, історією, літературою та політикою — інтересами, не властивими всім його одноліткам.
Він був активним і товариським хлопцем. Часто грав у футбол на подвір’ї, а згодом приєднався до ультраса столичного футбольного клубу «Динамо».
Коли Максиму було близько десяти років, його мати розлучилася з батьком, і відтоді вона самостійно виховувала обох дітей. Максим завжди оберігав маму й сестру, а коли Дар’я виходила заміж, він замість батька провів її під вінець.
Хлопець навчався в Київській міській гімназії №178, де також навчалася його майбутня наречена Анна. Проте перша їхня зустріч сталася не в гімназії, а в маршрутці, коли вони поверталися додому зі школи.
«Тоді він мені дуже сподобався, але про ту зустріч я швидко забула. Згодом ми знову побачилися в школі, і я дізналася, що його звати Максим, що він з 11 класу, а я була в 9-му. Трохи пізніше я додалася до нього в друзі у «ВКонтакті», — згадує Анна.
Максим прийняв її заявку, і з того часу вони почали спілкуватися. Проте хлопець не поспішав заводити стосунки, оскільки на першому місці для нього стояв вступ до університету.
Максим у підлітковому віці. Максим Токарев. Фото з архіву Анни
Максим і Анна. Максим Токарев. Фото з архіву Анни
Лише після того, як Максим став студентом Київського національного університету будівництва та архітектури, у них зав’язалися стосунки. Для них обох це було перше справжнє кохання.
У КНУ Максим навчався на факультеті будівництва. Він обрав цю спеціальність, оскільки вступив на бюджетну форму навчання.
«Він казав, що потрібно скористатися цією можливістю, а згодом вивчиться ще й на політолога, адже захоплювався політикою», — додає Анна.
Під час навчання Максим проходив практику у будівельній компанії, паралельно відвідуючи курси для майбутніх народних депутатів. Анна підкреслює, що її коханий мав серйозні наміри займатися політикою.
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
«Його амбіції були неймовірно високими: хотів стати депутатом, а згодом — президентом. Максим був впевнений, що досягне цього. І я теж у нього вірила», — продовжує Анна.
РЯТУВАВ «МАЙДАНІВЦІВ» У БУДИНКУ ПРОФСПІЛОК
Максим був першокурсником, коли приєднався до Майдану. Після рішення проросійського уряду не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС протестувальники почали збиратися в центрі Києва, і Максим відчув, що не може залишитися осторонь. Щодня натовп ставав більшим, а дух незламності й боротьби тільки зростав. Він приходив підтримати тих, хто мріяв про зміни, відчуваючи особисту відповідальність за майбутнє країни.
«Ми з його мамою намагалися зупинити Максима, пояснювали, що це дуже небезпечно і не варто ризикувати. Але він був непохитний — як вирішив, так і зробив. Жодні вмовляння не могли його втримати», — розповідає наречена Героя.
На Майдані Максим допомагав пораненим. Анна згадує, як він надавав першу допомогу активістам: промивав рани, перев’язував скривавлені голови, робив усе, що було в його силах. Вона досі пам’ятає той день, коли з жахом спостерігала за подіями в центрі Києва, знаючи, що її коханий там.
Фото під час розмови. Світлина: Олексій Самсонов
«Пізніше з’ясувалося, що під час пожежі в Будинку профспілок він разом з іншими змушений був стрибати з другого поверху, щоб врятуватися. Під час цього Максим отримав поранення — уламок у нозі. Того дня він, охоплений адреналіном, навіть спершу не помітив, що поранений», — згадує Анна.
«БУВ УПЕВНЕНИЙ, ЩО РОСІЯНИ ЙТИМУТЬ НА КИЇВ»
Анна розповідає, що Максим завжди уважно стежив за відносинами між Україною та Росією і мав чітку думку щодо їх розвитку. Його прогнози були тривожними.
«Він захоплювався історією і політикою, добре розумівся на цих темах. Ще задовго до початку великої війни Максим говорив, що Росія не дозволить нам жити мирно як незалежній країні — що вони обов’язково йтимуть на Київ. Мені це здавалося диким, але він твердо стояв на своєму: історія циклічна, і війна для нас неминуча. Він наче бачив майбутнє, хоча тоді мало хто вірив у це», — згадує Анна.
Через кілька років його прогнози справдяться, і Максим стане одним із тих, хто боротиметься за перемогу України. Тим часом він навчався, стажувався як помічник народного депутата, був у фанатському русі «Динамо», працював у Муніципальній варті тощо.
У 2019 році під час поїздки до Німеччини Максим освідчився Анні. Того ж року він повідомив, що збирається підписати контракт зі Збройними силами України. Він заспокоював наречену та рідних, запевняючи, що все буде добре і що вони обов’язково відсвяткують весілля, щойно у нього буде відпустка.
«Це було шоком для мене і його родини. У Максима був зір -6. Яка армія?! Щоб його зупинити, я навіть вдавалася до маніпуляцій, але все марно. Він пообіцяв, що піде лише на пів року, а потім повернеться до мене», — пригадує наречена воїна.
«КИЯНИ-НАЦІОНАЛІСТИ МАЮТЬ ТРИМАТИСЬ РАЗОМ, НАВІТЬ У МАРІУПОЛІ»
За кілька місяців Максим опинився в Миколаєві, де проходив військову підготовку, а згодом став бійцем 36-ї бригади морської піхоти, яка дислокувалася в Маріуполі.
Максим Токарев під час служби. Фото: Олексій Самсонов
Максим Токарев після отримання берету. Фото: Олексій Самсонов
Його службу згадує побратим, воїн із позивним «Кабан», який за роки знайомства став для Максима близьким другом.
«Макс прийшов у батальйон рівно на пів року пізніше за мене. Ми обидва отримали посади кулеметників, але вже за місяць нас направили на полігон, де навчали працювати з БПЛА. Саме там, під шум гвинтів і розмови до світанку, ми по-справжньому потоваришували, » — розповідає «Кабан».
Виявилося, що у них було багато спільного. Обидва — кияни, обидва свого часу брали участь у «Правому секторі» і добре знали, що таке боротьба за свободу.
«Макс розповідав, як отримав поранення під час Революції Гідності на Майдані», — продовжує «Кабан». — І ми вирішили, що кияни-націоналісти мають триматися разом, навіть у Маріуполі».
Їхня перша ротація розпочалася в червні 2020 року під Горлівкою. Їх, як кулеметників, залишили на сусідніх позиціях, де вони провели наступні дев’ять місяців.
Ліворуч — «Кабан», праворуч — Максим Токарев. Фото з архіву «Кабана»
Архівні фото військових. Максим Токарев по середині внизу. Фото з архіву «Кабана»
Ця ротація виявилася виснажливою. Хоча до грудня 2020 року інтенсивність бойових дій була низькою, фізичне навантаження залишалося значним: окопи, часті переміщення, постійні чергування. У грудні обстріли посилилися — з’явилися ворожі снайпери, активізувалися міномети й артилерія, почалося дистанційне мінування.
«Якось Макс ледь не потрапив під обстріл. Почувши свист міни, він встиг сховатися в окоп. Міна влучила саме в те місце, де він щойно рубав дрова», — згадує «Кабан».
Ротація завершилася в лютому 2021 року, і вони отримали чотири місяці перепочинку. Тоді Макс із «Кабаном» вирішили разом орендувати квартиру в Маріуполі. За цей час вони стали близькими друзями, а Макс став «Кабану» як старший брат.
Навесні 2021 року Максим пройшов випробування на берет і склав присягу морського піхотинця. Це була для нього значуща подія — він пишався цим, бо до цього його дратувало, що «Кабан» носить берет, а він — ні. Далі на них чекали нові тренування на полігоні, навчання і ще одна ротація.
Та вже з січня 2022 року Максим був переконаний, що велика війна неминуча. «Кабан» не хотів у це вірити, але вони обидва почали готуватися — купували спорядження, збирали необхідне. За кілька днів до повномасштабного вторгнення напруга почала зростати: посилилися обстріли, почалися перестрілки. На момент вторгнення вони були як ніколи готові до справжнього бою.
БОЙОВІ ВИЇЗДИ ПІД ТЕХНО ТА ВАЖКИЙ РОК
З початку повномасштабного вторгнення Максим воював у найгарячіших точках — Мар’їнці, Авдіївці, Пісках, Торецьку, Красній Поляні та інших місцях.
«Попри те, що він перебував у найскладніших умовах, Макс мав одну серйозну проблему — зір -6. Під час однієї з операцій він втратив окуляри. Сказати, що він був майже сліпим — це нічого не сказати. Був, як кріт! Макс просто вмикав камеру на телефоні, збільшував зум, і це був його єдиний спосіб хоч щось побачити», — розповідає побратим.
Після боїв під Волновахою бійців перекинули під Велику Новосілку, де воїни 36-ї бригади зайняли оборону поблизу Новоукраїнки.
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
«Макс став старшим, вводив мобілізованих у курс справ і часто жартував, що їхнім кращим другом буде лопата. Потім почалися наші перші штурми. Я вже був командиром відділення, а Макс — кулеметником. Оскільки рота здебільшого складалася з мобілізованих, ми намагалися підтримувати бойовий дух хлопців. Завжди брали колонку з собою, і всі наші виїзди проходили або під техно, або під важкий рок», — продовжує «Кабан».
На початку літа 2022 року Максим Токарев став командиром підрозділу 503-го окремого батальйону морської піхоти. У цей період він отримав своє перше серйозне поранення під час невдалого штурму в Авдіївці, коли в розпал наступу вибухнула граната від АГС (автоматичного гранатомета).
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
Максим Токарев. Фото з архіву Героя
«Макс отримав легке осколкове поранення, але навіть тоді не втратив холоднокровності. Відео, яке зняли побратими, стало доказом його незламності — він спокійно заявляє, що поранений, а коли побратим хотів допомогти, Макс лише посміхнувся: «Це нічого, просто зняти і все». Але найважчим для нього було те, що в цьому бою загинули двоє його бійців. Він довго мучився думками: «Чи міг я щось зробити, щоб їх врятувати?» — згадує «Кабан».
«Є ДВІ НОВИНИ: ХОРОША І ПОГАНА»
Невдовзі після поранення наречена Максима, Анна, отримала від нього повідомлення: «Є дві новини: хороша і погана. Хороша — я в Дніпрі, і ти можеш до мене приїхати, а погана — я в лікарні з пораненням».
Після восьми місяців розлуки та війни вони знову трималися за руки.
У жовтні 2022 року Максим нарешті отримав першу справжню відпустку з початку великої війни — 14 днів.
«Він нарешті повернувся до рідного Києва, до міста, яке любив понад усе. Його серце завжди билося в такт із ним», — згадує Анна.
Під час відпустки вони з Анною побували на весіллі його сестри Дар’ї. Сестра Героя згадує: «Той день був наповнений щастям. Кожен старався зробити все, щоб він був ідеальним. Я віддала свою фату Анні, сподіваючись, що вони будуть наступними, хто зіграє весілля. Це було прекрасно, але водночас дуже болісно, адже за кілька тижнів після мого розпису Максим загинув…»
Фото під час весілля сестри Максима. Фото з архіву Анни
Фото під час весілля сестри Максима. Фото з архіву Анни
Того дня Максим та Анна знову повернулися до теми власного весілля. Побратим, який приїхав із ним, жартував: «Та розпишіться прямо зараз!» Але пара мріяла про справжнє свято з друзями та родиною. Вони обрали дату — 22 грудня 2022 року — й повідомили близьким, щоб нічого не планували на цей день.
«ПО РАЦІЇ КРИЧАЛИ: „МАКС — 300-Й“, А ЗГОДОМ ПЕРЕДАЛИ, ЩО ВІН ЗАГИНУВ»
Максим постійно заспокоював Анну, обіцяючи, що обов’язково повернеться, бо він «безсмертний». Після двотижневої відпустки він знову поїхав на фронт. Але вже за тиждень Анна отримала тривожне повідомлення від одного з його побратимів: «Привіт. Це правда про Макса?» На це вона відповіла: «Що саме правда?» Побратим написав, що не може сказати нічого напевно, бо інформація ще не перевірена. Анна відчула, як її очі наповнюються сльозами.
Ввечері їй зателефонували й повідомили найстрашніші слова.
Це сталося 23 жовтня 2022 року поблизу Опитного, в Покровському районі. За словами «Кабана», 17 жовтня їхньому підрозділу надійшла команда висунутися в Опитне, і першими поїхали бійці взводу Максима Токарева. Перед відправкою «Кабан» бачився з Максимом востаннє, показав йому дорогу й побажав удачі.
Відділення Максима зайняло позиції та тримало оборону. А вже 23 жовтня їхній підрозділ отримав нове завдання — висунутися на іншу позицію, щоб не дати ворогу обійти суміжний підрозділ з флангу. Вони мали закріпитися, а відділення «Кабана» — змінити їх.
«Це відбувалося ввечері, було вже темно». — згадує «Кабан». — «Я отримав задачу від командира роти і висунувся зі своїм відділенням у село неподалік Опитного, чекаючи, поки відділення Макса завершить завдання й відправить нам провідника.
Коли ми під’їжджали до села, я почув у рації, що Макс «трьохсотий». За хвилину сказали, що він у важкому стані. У мене навернулися сльози, і коли ми прибули в село, рація передала: Макс загинув…
Згодом з’ясувалося, що Макс йшов першим у групі й зачепив розтяжку — осколок гранати влучив йому в шию. Я відійшов від свого взводу й заплакав, уперше з часів глибокого дитинства. Це було нестерпно боляче. Я не хотів у це вірити, думав, що, може, помилилися й медики його врятують. Але, на жаль, це було не так. Мені треба було зібратися й далі виконувати завдання. Якби не мої хлопці, я б не впорався.
Мене переповнило бажання помститися. Увесь наступний тиждень ми разом зі 115-ю бригадою ТРО тримали оборону. Бої були важкими, росіяни штурмували наші позиції, але майже всі вони опинилися в чорних пакетах».
«ВІН МАВ ПЛАНИ АЖ ДО 2042 РОКУ»
Тягар повідомити матері про загибель Максима ліг на плечі його рідної сестри Дарʼї. Коли ж привезли речі Максима, Анна допомагала їх розбирати. Серед речей були записки, фотографії, листи. Вона знайшла і записник, який колись подарувала йому сама, де Максим занотовував свої плани на роки вперед.
«Він мав мрії аж до 2042 року!» — підкреслює Анна.
У речах знаходився й папірець з номером телефону Анни та з віршем, який хлопець написав їй.
Дівчинка каже, що це був щемкий момент, сповнений цілим морем почуттів — старих і нових, болючих і теплих водночас.
ВОЇН МРІЯВ ЗАЛИШИТИ СВІЙ СЛІД В ІСТОРІЇ, І ЙОМУ ЦЕ ВДАЛОСЯ
30 жовтня на Майдані Незалежності Київ попрощався з одним із найсміливіших своїх синів, Максимом Токаревим. Тисячі небайдужих людей зібралися, щоб віддати останню шану Герою, який віддав життя за свободу України.
«Для Максима Майдан був не просто місцем, а символом початку його боротьби», — зі сльозами на очах згадує Анна, його наречена. Саме тут, у серці столиці, він відчув поклик захищати свою країну і став частиною історії.
На прощанні з Максимом панувала скорбота, але водночас і повага до його подвигу. Його супроводжували у вічність під час панахиди в Михайлівському соборі та під час поховання на Лук’янівському кладовищі.
Нині, згадуючи Максима, його побратим «Кабан» не може стримати хвилювання: «Він був не просто воїном, він був лідером, натхненником. Завжди готовий ризикнути собою заради побратимів. Макс прагнув чогось великого, чогось, що залишить слід в історії. І він досяг своєї мети.
За роки війни Максим став справжнім майстром своєї справи. Він швидко освоював нову зброю і навчав інших. Для нього війна була не просто бойовими діями, а шляхом до великої мети — створення кращої України.
І Максим Токарев увійшов в історію. У рідному Києві його ім’ям названа вулиця, нагадуючи про його мужність і відданість. Тепер кожен киянин і гість міста знатиме, хто такий Максим Токарев і яким він був для України.
Даша ГРИШИНА
