Картина художниці Світлани Омельченко. Фото: архів мисткині
Світлана Омельченко народилася на Дніпропетровщині, а реалізувала себе як художниця вже у Києві. Вона працює у стилі наївізму, поєднує у картинах реальність та уяву, створила майже сто робіт і запустила власний бренд м’яких іграшок — Арнольда та Луческу.
Художниця Світлана Омельченко народилася 17 червня 1992 у смт Петропавлівка, що на Дніпропетровщині. Малюванню навчалася у дитячі роки. Спочатку це був шкільний гурток малювання. Після студія у місцевому будинку культури. Окрім малювання подобається ліпнина.
Створює роботи у стилі наївізму, наївного арту. Намагається експериментувати із образами, поєднує у картинах реальність та уяву. Каже, що її роботи — це концентрований переклад зрозумілою мовою того, що відбувається навколо, у побуті, у житті. Працює із олійними, акриловими фарбами понад шість років. Написала майже сто робіт. Є бажання творчо розвиватися.
«Коли малюю відчуваю себе оновленою людиною, наче народжуюсь знову», — каже Світлана Омельченко.
Наївна естетика художниці Світлани Омельченко
Ніщо не казало про те, вона буде художницею, доки минуле не заговорило мовою фарб та образів. Звичайне, як у більшості людей життя. Навіть більше — зовсім просте, майже як у всіх: робота, дім, робота, вихідні. Але це на перший погляд. Своїми образами, «наївністю» художниця Світлана Омельченко доводить, що її життя багате та різнобарвне, варто тільки зазирнути більше…
— Банальне питання, але без нього неможна: як все починалося?
— Світлана Омельченко: Дійсно, банальне. Але, варто все ж таки сказати — я все життя, особливо у дитинстві, мріяла бути художницею, проте чомусь все не складалося. Думаю, так буває. Я ж така сама, звичайна людина, навіть після цього інтерв’ю згодом зберуся та піду працювати, щоб були гроші на хліб. Тож може так навіть видаватися, що для мене творити, малювати — це другорядне, начебто, не головне. Щось таке, що схоже на хобі, або на цікаве проведення часу. Проте це не так.
Я покидаюся, й вже хочу писати свої роботи. У мене є задумки наперед, я записую їх, щоб згодом розкрити у картині. Тільки коли я творю, я живу, я забуваю про те, що навкруги. Буває, забуваю попоїсти. Буває, що за малюванням забуваю, що треба йти на роботу. Й це відчуття — життя у творчості, впевненість, що я тільки зараз живу, воно було зі мною все життя. Тільки прихованим, навіть, від мене. Я просто якось «здогадалася», що треба взяти олівець й щось написати, намалювати.
— Ви пригадуєте свої перші роботи?
— Так, шість років потому просто взяла фарби й стала щось малювати. Це були побутові речі, але такі як я їх бачу. Загалом, перше було бажання все у образах та на папері зробити по-своєму. Це як бажання почати нове життя, нехай у образах, у роботах. Й це бажання лише посилилося як тільки я переїхала до Києва. О, Київ, творче життя у столиці — завжди були моїм найбільшим бажанням та мрією життя!
Я розуміла, що тільки тут зможу реалізуватися як митець, як художниця. Й місто відплачувало мені тим же. Воно надихало мене, надавало творчі імпульси, розуміння, що я все роблю правильно. Розумію, все виглядає надто ідеально. Звісно, що були деталі переїзду, але це зайве. Головне, що я отримала у Києві. Абсолютний творчий поштовх, бажання працювати й творити далі. Можна сказати з першого дня переїзду до столиці я взяла у руки пензель, фарбу, лист паперу. Все те, що було колись моїм «наївним бажанням», стало реальністю. Я почала писати картини, я почала відчувати себе художницею. Тільки тут я зрозуміла себе, зрозуміла, ким я хочу бути.
— Тобто Ви знайшли себе у столиці, те що шукали, й не хотіли повернутися до рідної домівки?
— Так, все так й було. Олівець та аркуш паперу зробили свою справу, чи-то б пак, довершили її. Я «впевнено» почала малювати. Наче відродилася для себе. Життя стало зрозумілим, «світлим», якщо можна так сказати. Всі ці роки я просто живу, просто малюю та творю.
— Як можна охарактеризувати Вашу творчість? Це схоже на роботи у наївному стилі, вони видаються дуже простими.
— У моїх роботах, як правило, відображається просте життя. Те, що відбувається навкруги. Майже завжди це погляд через призму власного бачення світу. Така собі, примітивна естетика. Виходить інколи весело, інколи — сумно. Зараз у мене є два напрямки у роботі — Веселий та Сумний Арт. У першому й у другому — все, що перегукується із настроєм, простим баченням життя.
Через переказування фарбами на папері народних приказок, балачок. Наприклад, зараз працюю над картиною, яка відображає вислів «сидіти у батьків на шиї». Коли почалася війна, я теж не могла бути осторонь цієї теми й у мене народилася серія картин. На них — й постраждалі люди, розтрощені домівки, наші захисники та захисниці, пес Патрон. Дехто каже, що мій стиль — наївізм, наївний арт. Можливо, так й є. Я не дуже задумуюся над цим, просто працюю та й все.
— Ви також запустили серію м’яких іграшок Арнольд та Луческа. Цікаво, що це коники у людському образі.
— Так, справді, це мій бренд м’якої іграшки. Вони наче як пара, яка живе власним життям. Інколи переношу їх на свої картини. Нещодавно закінчила роботу, де Арнольд та Луческа прогулюються Києвом. Поки що це початок цієї серії м’яких іграшок. Як й у звичайному житті Арнольд та Луческа мають отримати одежу, все людські принади — будинок, айфони, відпочинок, роботу. Хотіла би створити такий мікросвіт тварин-людей, у якому мої персонажі будуть почуватися як люди, будуть добрими, гарними кониками.
— Ця лінія — це відголосок на те, що зараз Рік Червоного Вогняного Коня?
— Ні, адже роки минають, а коні залишаються (сміється). Колись у дитинстві, ще коли я жила у Петропавлівці, що на Дніпропетровщині, ми робили різні фігурки із муки, води та солі. А далі їх розмальовували. Колись я виліпила цей дуже схожий на сьогоднішній образ іграшкового коника, чудернацьку фігурку коника, який вміє ходити як людина. Тоді я, звісно, не знала, що це Арнольд. Із матеріалу у мене були вода, мука та сіль. Такі виходили фігурки не гірше, ніж із пластиліну.
Але зараз спробувала повторити дитячу «забавку» у серйозній роботі — вийшов Арнольд та його подруга Луческа. Наразі це повноцінний бренд м’якої іграшки із офіційною реєстрацією патенту.
— Чому Ви дали їм такі імена?
— Арнольд — цей образ надихнув Арнольд Шварценегер. Міцний, сильний, на захисті честі й добра. А Луческа — це з особистої уяви. Просто гарне жіноче ім’я, навіть, якщо я його й вигадала. Загалом так виходить, що образи, які я створюю, рідко коли зазнають змін під час роботи. Спочатку я «бачу» якою вона буде, а після, все, що лишається, відобразити свою уяву на полотні. Фактично, пам’ять «нагадала» цих коників із минулого, дитинства, так само й ілюстрації або картини. Інколи на це уходять часи та дні, але це моє справжнє життя. Таке, яке мені подобається.
— Дякую за інтерв’ю!
До теми — Motifs Сергія Животкова: у Києві презентують живопис тиші та пам’яті
Тарас БУРНОС
