Колаж: Наталія Слінкіна
Для більшості сучасних киян вулиця «Левандовська» асоціюється переважно з відомим польським футболістом Робертом Левандовським, хоча цю історичну назву Печерську повернули ще у 2014 році. Розповідаємо, чиє ж ім’я насправді приховує назва тихої вулиці в центрі столиці.
На сьогодні назви міських вулиць сприймаються не лише як виключно географічні координати, а як дзеркало історичної пам’яті громади. Ці топоніми чітко артикулюють, чиїми досягненнями ми пишаємося, які сенси закладаємо в майбутнє і які історичні назви повертаємо з тоталітарного забуття. Тож актуальні зміни в топоніміці — це насамперед свідомий вибір на користь української ідентичності, деколонізації міського простору та відновлення історичної справедливості щодо нашого минулого.
Варто згадати, що процес деколонізації топоніміки Києва офіційно розпочався після ухвалення закону про декомунізацію у 2015 році. Саме тоді Київрада почала системно переглядати назви вулиць, площ і провулків, щоб прибрати з міського простору радянські та імперські маркери й повернути українські імена. У 2016 році відбулася одна з найбільших хвиль перейменувань, і відтоді процес триває досі.
Лише з початку повномасштабної війни у лютому 2022 року Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною-агресоркою та радянським союзом, увічнюючи натомість українських героїв, митців та події.
Проте деколонізація міського простору — це не лише про інтеграцію нових імен сучасних героїв чи діячів минулого. Окремим, надзвичайно важливим вектором цієї роботи є повернення автентичних історичних назв. Це відновлення живої топонімічної пам’яті про людей, які століттями творили унікальний культурний шар Києва, але чиї імена були свідомо й брутально викреслені радянською ідеологією.
Вулиця Левандовська у Києві. Фото: Google maps
Ще під час першої хвилі деколонізації у столиці почали активно повертати історичні назви багатьом київським вулицям, провулкам та цілим місцевостям. Зокрема, і вулиці Левандовській у Печерському районі столиці, яка з 1940 року мала ім’я робітника-більшовика заводу «Арсенал» Михайла Аніщенка.
Тоді місто офіційно підтримало рішення прибрати з мапи ім’я Натомість вулиці повернули пам’ять про київську родину Леванд, яка колись володіла тут великою садибою.
Історично ця вулиця виникла на Печерську наприкінці XVIII століття і ще з 1860-х називалася Левандовською на честь київського письменника і проповідника, вихованця Київської академії, священника Софійського собору (з 1786 року, у соборі й похований) Іоана Леванди, який мешкав поблизу.
Іоана Леванду вважали одним з кращих проповідників та авторитетною постаттю свого часу. Фото: Вікіпедія
Життєвий шлях Іоанна Леванди — це вражаюча історія таланту, який пробився крізь тогочасні станові бар’єри. Народився він у 1734 році на Подолі в родині бідного чоботаря Василя Сікачки. Хлопчик виявився настільки здібним, що став улюбленцем священника Подільської Свято-Воскресенської церкви отця Іоана Леванди. Саме цей священник власним коштом влаштував хлопця до Києво-Могилянської академії та надав йому своє прізвище.
Після закінчення академії у 1760 році Іоанн два роки викладав у її молодшому класі інфіми, а у 1763 році був висвячений на священника Києво-Подільської Свято-Успенської соборної церкви, при якій віддано прослужив понад двадцять років.
Справжній авторитет, всенародну любов та славу «Київського Золотоуста» Іоан Леванда здобув під час страшної епідемії чуми у серпні 1770 року. Хвороба тоді скосила майже третину мешканців Подолу, але священник виявив абсолютну безстрашність: він здобув популярність повною відсутністю страху перед недугою, особисто наставляючи, сповідаючи та втішаючи хворих киян. Саме тоді його глибокі та емоційні проповіді почали масово розходитися у численних рукописних списках.
Фото з відкритих джеред
За життя священник мав низку відзнак і нагороди, проте вів вельми аскетичний спосіб життя. Фото з відкритих джерел
Його життєва філософія була далекою від суворого чернечого аскетизму. У листах до мирян він закликав приймати земне життя з усіма його труднощами та мудро миритися з недосконалістю світу, повторюючи, що світ для нас у нові форми не переллють, а тому треба терпляче переносити негаразди і жити, як набіжить.
У 1786 році Леванду призначили найпершим протоієреєм відновленого кафедрального Софійського собору. Його винятковий ораторський дар захоплював і правителів, і тогочасних інтелектуалів, а за свої заслуги та проповіді він отримував найвищі державні відзнаки: кабінетний хрест, усипаний діамантами, митру нарівні з членами Священного синоду та ордени Святої Анни.
Софійський собор у Києві у 1840-х, акварель М.Сажина. Фото ілюстративне: Вікіпедія
Проповідник виступав із промовами під час найважливіших урочистостей епохи, зокрема й на імператорських коронаціях.
Послухати його прагнуло чимало тогочасних знаменитостей, відомо, що проповідника часто відвідував поет Гаврило Державін, який завжди повертався від нього з особливим задоволенням.
А Тарас Шевченко пізніше увічнив пам’ять про пастиря у повісті «Близнюки», дещо іронічно назвавши його «знаменитим київським витією» та зобразивши шкільним приятелем самого Григорія Сковороди.
Незважаючи на такі високі знаки уваги з боку відомих осіб, матеріальне становище Леванди залишалося надзвичайно важким. Штатна платня кафедрального протоієрея становила лише 400 рублів сріблом на рік, чого катастрофічно не вистачало для повноцінного утримання великої родини, адже до 1778 року він мав уже вісім дітей. Прохання про пенсію, з яким він звернувся до імператора, принесло лише одноразову допомогу.
Панорама Подолу початку 19 століття. Фото ілюстративне з відкритих джерел
Справжні випробування наздогнали пастиря на схилі віку. Під час великої подільської пожежі 9 липня 1811 року його будинок повністю згорів. Тож у віці 77 років священник був змушений цілий тиждень жити просто неба на Оболоні, а потім ще шість тижнів мешкати у саду свого знайомого під Кирилівськом, при цьому знаходячи сили духовно підтримувати інших погорільців.
Після цього Іоан Леванда важко захворів, у 1812 році померла його дружина Євфимія, а невдовзі у Санкт-Петербурзі помер і його син Олександр, залишивши по собі купу сиріт. Останні два роки життя Іоана Леванди були повільним згасанням, яке лише зрідка переривалося спалахами патріотичного піднесення у зв’язку з подіями війни 1812 року.
Видатний проповідник помер 25 червня 1814 року у віці 80 років.
Після його смерті не залишилося жодного статку — його єдиним багатством була унікальна бібліотека з 600 томів, яку згодом придбали для Київської духовної академії, а його доньці Марії призначили скромну пенсію. Проте слава та любов до нього серед киян були настільки живими, що у XIX столітті рідкісна міська родина не мала у себе його портрета. Іоанна Леванду поховали 27 червня в Благовіщенському приділі Софійського собору.
Цікаво, що він став єдиним представником білого, тобто одруженого духовенства, який удостоївся честі бути похованим у цьому храмі, адже всі інші поховані там ієрархи були виключно ченцями.
Цікаво, що рід видатного проповідника не перервався — нащадки Іоанна Леванди живуть і донині в Києві та Швеції, тримаючи живий зв’язок крізь століття.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: Київ повернув історичну справедливість: Лаврська знову носить ім’я Мазепи.
Тетяна АСАДЧЕВА
