Колаж: Оксана Гладкевич
Що для мене ті люди,
Які звуться народом?
Чом жага до свободи
В наших генах є кодом?
Рядки з вірша полеглого Захисника.
Олексій Пікулєв народився та прожив все життя у столиці, був довгоочікуваною дитиною у сім’ї медиків. З дитинства спокійний, врівноважений, водночас не по-дитячому розсудливий, трохи замкнений у собі, але неймовірно добрий хлопчик.
Він більшість часу любив проводити у власному світі думок і мрій, ніж у зовнішньому.
Проте ці риси не завадили у важкий час для країни стати на її захист. А найголовніше, Захиснику вдалося зберегти в собі людяність та щире кохання, яке він перетворював у творчість.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим Захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, вітчимом, побратимами, посестрою, друзями полеглого Захисника.
«У НЬОГО ВИРУВАЛИ ВЛАСНІ ДУМКИ, ВІН ЖИВ У НИХ»
Олексій зростав на Печерську, разом з мамою гуляв історичними вулицями міста. А улюбленим був маршрут вздовж Києво-Печерської Лаври та парку Вічної Слави.
Ще у вільний час зовсім юним хлопець складав не легкі конструкції Lego, які родина зберігає і досі.
Олексій з фігуркою Lego. Фото з сімейного архіву.
Фото з сімейного архіву.
Олексій навчався у 315 гімназії з поглибленим вивченням англійської мови. Вивчав та практикував іноземну додатково, що в майбутньому стало у пригоді.
«Він був дуже спокійний, залюбки ходив у садочок, потім школу. Перші класи я йому допомагала з уроками, контролювала, аби все було ідеально, але згодом зрозуміла, навіщо мучити. Пройшов навчальний рік, дивлюсь, а у нього одні п’ятірки. Думаю, навіщо собі та дитині робила нерви», — пригадує навчання сина у початковій школі Наталія.
Так з самого малечку Олексій проявляв свою самостійність, але попри це був зовсім не вибагливим щодо чогось матеріального.
«Що після садочку, що після школи він дуже мало розповідав. Аби дізнатися хоча б щось, то мало не допит треба було провести. Але я з часом зрозуміла, що це все було для нього не важливо, у нього вирували якісь власні думки, він в них жив, заглиблювався, фантазував і мріяв», — розповідає Наталія.
У вільний час юнак полюбляв читати різну літературу, та сам був небайдужий до писемності, що значною мірою проявилося у старшому віці.
Ближче до завершення школи все частіше у родині порушували питання про вибір майбутньої професії. Але Олексій не мав чогось конкретного на меті, проте батьки помічали непоганий хист до комп’ютерної справи.
Так у 9 класі хлопця перевели у ліцей Київського політехнічного інституту. А після його закінчення випускні екзамени зараховували як вступні до самого інституту.
Олексій у шкільні роки. Фото з сімейного архіву.
Олексій вступив на державну форму навчання та вивчав програмне забезпечення у КПІ. Пізніше влаштувався на роботу в компанію «Софтком», де працював програмістом.
Згодом хлопець проявив свої здобуті навички у проєкті товариша.
«ЦЕ БУЛА ЙОГО СУПЕРСИЛА — ВНОСИТИ ЯСНІСТЬ ТАМ, ДЕ ЇЇ НЕ БУЛО»
Попри спокійні характер та роботу, Олексій обрав зовсім протилежне хобі. Через знайомих хлопець відкрив для себе реконструкцію середньовічного бою.
«Він почав мужніти, зміцнювати м’язи. Там потрібно було орудувати сокирою, мечем тощо. Також носити обладунки, які, думаю, важать декілька десятків кілограмів. Якщо чесно, я був дуже здивований, там відбувалися справжні зіткнення. Льоша завжди запрошував нас з мамою на бої.
Одного разу ми потрапили на бій, коли він з команди лишився один, а проти нього ще три противники. Вони б’ють його, а він стоїть далі. Ми кричимо: „Впади на коліно“, що означало завершення бою. Але він стояв, це був справжній момент стійкості та духу», — розповідає Віталій, вітчим Олексія.
За спостереженнями рідних, саме цей період став відносно переламним у формування особистості хлопця. Адже крім фізичних навантажень, він ще й заглиблювався в історичний контекст.
«Ми разом займалися у клубі „Таурус“. Ще до повномасштабного вторгнення „Піро“ виділявся стійкістю у бою і влучністю в словах. У нього була рідкісна здатність: серед хаосу думок і суперечок він умів вислухати кожного, зібрати тези до купи й видати чітке рішення. Він формулював висновки так влучно, що це завжди викликало захоплення. Це була його суперсила — вносити ясність там, де її не було», — пригадують одноклубники Михайло та Мирослав.
Разом з особистими рисами, які притягували до себе людей, Олексій дійсно дивував здобутими навичками в боях.
«А ще вражало те, як він бився. В обладунках на ристалищі Олексій брав на себе роль „танка“, хоча за статурою взагалі ним не був. Там, де значно більші й міцніші бійці вже падали на землю, він стояв до останнього. Він просто не вмів здаватися. Таким ми його і запам’ятали — людиною, яка завжди тримає стрій і завжди знає, що робити далі», — кажуть Михайло та Мирослав.
Олексій під час тренувань. Фото з архіву друзів
Разом з командою «Таурусу» вони виступали на різних змаганнях та здобували призові місця. Зокрема друге місце від збірної України на змаганнях у Сербії у 2018 році.
Олексій не зосереджувався лише на чомусь одному, прагнув різного досвіду, яскравих вражень, любив проводити час та спілкуватися з друзями. Вони йшли до нього за порадою, допомогою або просто «за спокоєм».
«Він не просто співчував, а шукав реальні виходи з будь-якої ситуації. А коли виправляти було нічого, він готовий був просто мовчки посидіти поруч. Турбота з його боку про рідних і друзів відчувалася як надійна опора, яка ніколи не була нав’язливою. Завжди чесний, вірний, надійний, зі спокійною енергетикою, прагнув брати на себе захисну роль щодо близьких. Цю покровительську рису Олексій врівноважував гумором і легкістю, допомагаючи іншим відчувати себе невимушено», — каже мати Захисника.
Також, зі спогадів близьких та друзів, Олексій дуже захоплювався Рок-музикою, а улюбленим серед гуртів був «IRON MAIDEN».
«З «Піро» ми знайомі з 14-16 років, мали спільних друзів, хобі. Грали в метал гурті, це було більше для себе, нічого серйозного, але подобалось разом проводити час і цього було достатньо. Ходили разом на концерти, в гори, грали в компʼютерні ігри. Він єдиний, хто підтримав ідею поїхати на велосипедах до Львова, свого роду ретрит. Вийшла справді незабутня подорож.
З «Піро» ми могли говорити про все, без засуджень, оцінювального судження, відверто. Він міг висловити свою думку, навіть якщо вона була болючою. Та я знав, що він буде чесним, не щоб скривдити, а щоб поділитися думками та мудрістю. І це я дуже цінував», — пригадує друг «Фін».
«ПІРО» ПОКАЗУВАВ, ЩО ВСЕ ЩЕ Є ПРОМЕНІ НАДІЇ, Є ХОРОШІ ЛЮДИ»
«Колись я прокинувся з усвідомленням, що сильно помилявся, а потім утвердився в думці, що той новий шлях, на який я тільки-но починав тоді ставати, повільними, непевними кроками — єдиний правильний: любити свою країну, культуру, мову, історію, людей. А любити, значить також і захищати, боротися за все своє і за свою свободу, бути тим, ким я хочу. Надзвичайно важливо не здаватися, яка б дикість не коїлася, як би не кидали кості політики, ми мусимо стояти твердо на своєму. Я вірю, що ми не одинокі та добро переможе», — занотовував свої роздуми Олексій.
Вже на наступний день після початку повномасштабного вторгнення він твердо вирішив вступати до Сил оборони. Спочатку долучився до Добровольчого формування територіальної громади для оборони Києва. Згодом передислокувався у Київську область.
Олексій разом з побратимами (праворуч на фото)
Вже відчувши власні сили, боєць зрозумів, що потрібно рухатися далі. Так у вересні 2022 року «Піро» став до лав 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура».
На новому місці Захисник постійно вдосконалювався, а згодом потрапив за кордон на навчання до американської бази.
Саме там у пригоді стало знання англійської мови, аби краще та якісніше перейняти досвід від іноземних колег.
Попри проблеми із зором він завжди знаходив можливості покращити свій стан та умови, але ніколи не намагався зійти зі свого шляху.
Після повернення з навчань «Піро» брав участь у контрнаступі 2023 року в напрямку населеного пункту Роботине Запорізької області.
«Вони проходили через мінні поля. Це були надлюдські зусилля, щосекундний ризик для життя. Крізь стиснуті зуби та біль втрати побратимів вони знаходили сили», — каже мати Захисника.
Під час одного з бойових завдань в ході наступу, Олексій отримав уламкове поранення, але попри це врятував побратима.
«Я почув приліт, потім тільки побачив як у мене повисла нога. Почав стрибати на лівій, наступив на „пелюсток“, потім впав на „пелюсток“. Коли нарешті зафіксувався, побачив, що руки спалені, судячи з усього ноги немає. До мене дуже швидко підбіг „Піро“ по мінному полю, чотири турнікети, мене на себе і за 10 хвилин я вже був на евакуації», — розповідає в інтерв’ю військовослужбовець 47-ї бригади Микола Мельник.
Після поранення Олексій повернувся у стрій до 47-ї бригади, але згодом вирішив перекваліфікуватися та перейшов на службу в 120-й розвідувальний полк безпілотних систем.
«Він поки в госпіталі лежав, через інтернет намагався опановувати безпілотні системи, бо як такого досвіду не мав. Ну звісно корисними були навички з програмування та і розвинута моторика з дитинства, коли він складав Lego. Пізніше їх відправили на професійні курси, але спочатку він це все робив сам», — пригадує мати.
На новому місці «Піро» виконував бойові завдання як старший оператор БпЛА.
«З Льохой я по-справжньому познайомився на війні. До неї ми перетинались десь на київському страйкболі, і стовідсотково брали участь в одних і тих самих проєктах, бо його фізія була до болю знайома.“Піро» тоді написав мені, що хотів знайти місце служби. Я проінструктував його і вже через місяць він приїхав до мене в один з екіпажів БпЛА. Разом з хлопцями вони працювали на Куп’янському напрямку і добряче давали там чосу русні», — пригадує, на той час командир взводу, «Вжик».
«Вжик» та «Піро»
Зі спогадів матері Захисника, «він хотів зробити щось дійсно цінне, корисне, щось, що потрібне для нашої перемоги».
Саме тому вони разом з побратимами постійно намагалися робити свою справу ще ефективніше, навіть якщо це було поза службовими можливостями.
«Спочатку вони працювали як аеророзвідники, як казав Льоша, вони літали, бачили противника, але не могли нічого зробити. Так вони самотужки почали придумувати скиди, проте офіційно цього робити хлопці не могли. Пізніше до них приїжджав хтось зі Служби безпеки на перевірку, ну і хлопці розповіли, що хочуть і дійсно можуть працювати зі скидами.
Цей працівник відкрив багажник машини та сказав: «Обирайте». І з цього почалась історія про знищення до 20 ворогів на день. Льоша казав, що вони намагалися підрахувати загальну кількість, але після 800 збилися», — пригадує розповіді сина Наталія.
Саме тоді командування впевнилося в ефективності екіпажу не тільки як розвідників, а й бомберів. Проте, зі спогадів рідних, вдосконалювалися хлопці здебільшого власними силами та засобами.
«Він завжди уважно слухав та ставив питання чітко, лише по суті. Під час роботи „Піро“ виділявся активністю, завжди навчався та удосконалював свої навички пілотування дроном і саперній справі, де проявляв ентузіазм. Ніколи не боявся бойового зіткнення та не жалівся на важкі умови служби. Натомість професійно скидав „бімби“ оркам на голови», — розповів командир з позивним «Яр».
Олексій під час служби в СБС
На Куп’янському напрямку «Піро» разом з побратимом «Зоргом» виконали надважливу операцію з порятунку суміжного підрозділу, за що згодом обох відзначили Орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
«Це була одна з багатьох вдалих операцій у травні 2024 року, коли їх екіпаж БпЛА вчасно повідомив суміжний підрозділ про штурм. Вони скидами з безпілотника активно знищували ворога майже всю ніч та здійснили понад двадцять вильотів. Так вони змусили велику штурмову групу ворога, що вже вела ближній бій і підтягувала резерви на Купʼянському напрямку, припинити наступ і відійти», — розповідає мати Захисника.
На рахунку побратимів була незліченна кількість вильотів, знищених ворожих цілей. «Піро» та «Зорг» працювали надзвичайно злагоджено, постійно тренувалися та тримали форму, навіть під час відпусток.
«Піро» перевівся до нас у 120-ку, але я не одразу зрозуміла звідки мені знайоме це обличчя. Але вже потім я розгледіла шеврон «Таурусу», тоді все стало зрозуміло. Єдине, він займався професійно, а я була новачком і не довгий час. Так ми здружилися вже у війську, жили в Куп’янську через дорогу, як сусіди. Він добре бомбив русню, саме через це я почала захоплюватись цією справою. Їздила вночі на позиції з «Піро» і «Зоргом», дивилась, як вони крутять скиди, нищать ворога, це дуже цікаво, така робота рятує багато життів», — розповідає посестра Марина.
На жаль, під час чергового бойового завдання «Зорг» отримав поранення. До останнього «Піро» намагався врятувати побратима, але, на жаль, він загинув.
«Піро» та «Зорг» під час служби.
«За сім місяців після смерті побратима він „включив життя на прискорення“, ніби зрозумів, що треба встигнути все. Льоша записався на заняття з вокалу, в проміжках між службою займався онлайн. З люттю знищував ворогів, аби помститися за „Зорга“. Писав настільки глибокі та чуттєві вірші дівчині, яку безмежно кохав, намагався потрапляти на всі її музичні концерти. Захоплювався її енергією, цілеспрямованістю, вродою, відзначав глибоку спорідненість їхніх душ. Також, у нього була давня мрія зробити тату полум’я на руках, він розпочав її втілення, але на одній руці трохи не встиг закінчити», — пригадує мати Захисника
Уривок з вірша Олексія «Золота ріка»:
«У твої очі дивлюсь невідривно,
Ширить посмішка мої вуста,
Я зухвало стою, трохи дивно,
Щоб від тебе сховати свій страх.
Страх, що більше тебе не побачу,
Не торкнусь ні волосся, ні рук.
За твою доброту не віддячу,
Не скажу, як тебе я люблю…
На схід сонця дорога прямує,
За плечима найкраще лишив:
Золотаву ріку із тобою,
Я вернусь, якщо буду ще жив»
Незавершена мрія — тату. Фото з архіву побратимів.
Зі спогадів близьких, Олексій дуже особисто переносив втрату побратима, підтримував його родину. А найбільше він тішився сину товариша. При нагоді любив проводити з ним час, водночас намагаючись підтримувати дружину товариша.
«Піро» був дуже чуттєвою людиною, тому коли загинув «Зорг» він довго не міг оговтатись. Він любив музику, писав вірші. Навіть на війні лишав цей куточок спокою з мирного часу. Ми ще разом вчились водити авто. І якщо я була дуже різкою і нестриманою, то він був протилежністю. Коли у мене була паніка — він завжди міг заспокоїти, знайти потрібні слова. Я б сказала, як Інь і Ян. «Піро» завжди був спокійний, навіть у найстресовіших ситуаціях, я дуже вражена була цій стриманості», — ділиться спогадами посестра.
Олексій та посестра Марина на Куп’янському напрямку.
БЕЗЖАЛЬНИЙ ДО ВОРОГІВ ТА ВІРНИЙ ПРИСЯЗІ
Пізніше за наказом командування Олексія перевели для формування 425-го окремого батальйону БпЛА «Очі». Бійці працювали на Київщині та у зоні відчуження.
29 березня Олексій хотів приїхати додому, але їх відправили на завдання, яке мало тривати до 31 числа. Вони мали вести розвідку та пошук майбутніх точок для пуску безпілотників.
«Приїду — зацілую»: написав Олексій батькам.
29 березня близько 18 години пролунала серія вибухів. Екіпаж з п’яти людей, не доїхавши до позиції 800 метрів, підірвався на мінах.
«Якось в житті у нього все дуже легко вдавалося. Мені здавалось, що йому постійно щастить, має добру вдачу, ставалося різне, але він обов’язково проскочить. Я думала, що він і війну так проскочить, чесно, ніколи не задумувалась над тим, що він може загинути. Вони з хлопцями робили все для власної безпеки, купляли необхідне за свої кошти. Він планував ще стати сапером, щоб після війни розміновувати та відбудовувати країну.
Але підла смерть приходить тоді, коли її не чекаєш, коли Льоша був далі від лінії зіткнення, не брав участі у наступах, як раніше. 1 квітня мені телефонує командир зі словами: «героїчно загинув при виконанні бойового завдання», — не стримуючи сліз пригадує Наталія. Не можу повірити, не можу це прийняти. Життя втрачає сенс…Але для мене він живий, він продовжує захищати свою країну і людей. Він справжній Герой, а Герої не вмирають…Я досі люблю і чекаю, що він живим повернеться додому»
Олексій разом з мамою. Фото з сімейного архіву.
Від втрати вірного товариша не могли оговтатися й побратими, адже спочатку просто не вірили у те, що сталося.
«В той чорний день я сидів десь на штабі, робив якусь нікчемну роботу. Коли прийшло повідомлення, що хлопців більше нема — не одразу повірив. Але подзвонили побратими, які були присутні на місці події та підтвердили все. На жаль, список тих, за кого згадуємо тільки збільшується. Герої не вмирають», — каже «Вжик».
4 квітня на Берковецькому цвинтарі поховали Захисника. Всього за кілька рядів від вірного друга та побратима «Зорга».
Разом вони почали шлях у Силах оборони, обом на початок великої війни було по 33 роки.
«Пам’ятаю, взимку 2025 він сказав, що взяв нам квитки на фестиваль «Файне місто». Я йому ще кажу: ти що так наперед думати? Ми ж в армії, ніхто не знає, що буде завтра. А він спокійно відповів: «Я вже купив, тому все. Поїдемо влітку на фестиваль, квитки вже є. Щось придумаємо…»
На фестиваль ніхто не поїхав. «Піро» загинув навесні того ж року, а в серпні я перевелась в іншу частину. Разом з ним загинула і частинка мене, як при кожній втраті друзів. Мене там вже нічого не тримало, багато тих, кого я знала — загинули. Але я завжди пам’ятатиму чого мене навчив «Піро», він назавжди лишається моїм другом, і в цьому, і в іншому житті», — розповіла посестра Марина.
«Готовий гідну відсіч всьому світу дати
У часі, мов у бурштині, застиг.
Смертельну небезпеку вийшов зустрічати
Незламний, вільний духом Захисник»
Писав «Піро» у своїх нотатках.
Фото з сімейного архіву.
За роки служби Олексія відзначили двома орденами «За мужність».
У грамоті, яку підписав Залужний захиснику, були правдиві слова: «за особисту мужність та героїзм, проявлені під час захисту територіальної цілісності та суверенітету України, безжальність до її ворогів, вірність військовій присязі та гідне виконання військового обовʼязку».
«Він пройшов не легкий шлях піхотинця і встиг проявити себе гідно. Я пішов за ним у військо. Ми мріяли про подорож на мотоциклах країною, Європою, хотіли відвідати Шотландію та Ірландію, тож я обовʼязково це втілю у життя для нього», — пообіцяв друг «Фін».
Вічна та світла пам’ять.
Читайте також:
«Небо іноді посилає нам знаки»: історія полеглого оператора дронів та стрілка бойової машини Дениса «Зорга» Бєляєва
Олександра ПЛАКІНА
