Вікторія Муха. Колаж: Оксана Гладкевич
Щоб спадок не перетворився на забуття, а відвідини місць масових злочинів не перетворились у товар — сьогодні в експертному середовищі тривають розмови і пошук найкращих форм і підходів до меморіалізації російсько-української війни.
Для Києва меморіалізація — це ритуали, традиції та символічні простори. Це дає змогу не просто вшанувати загиблих, а й формувати культуру пам’яті, яка об’єднує суспільство та допомагає проживати спільний досвід війни.
Як столиця працює над цим питанням і чому важливо говорити не лише про втрати, а й про героїзм та перемоги? Про це для спільного проєкту «Київ FM» та «Вечірнього Києва» поговорили з депутаткою Київради та головою Координаційної ради з підготовки та впровадження Концепції меморіалізації у місті Києві Вікторією Мухою.
СПОВІЩЕННЯ ПРО ПОЧАТОК ХВИЛИНИ МОВЧАННЯ МОЖНА ОТРИМУВАТИ ЧЕРЕЗ «КИЇВ ЦИФРОВИЙ»
— Меморіалізація — це про адекватне, гідне та живе збереження національної пам’яті. Це цілісна політика, що охоплює не лише створення меморіальних об’єктів і музеїв, але і ритуали та практики, які можуть спонукати до співпереживання і мати терапевтичний ефект. В Україні відповідальність за це в основному покладена на органи місцевого самоврядування. Як із цим справляється Київ?
— Ми як міська влада не ухиляємося від цієї відповідальності. Звичайно, було б значно краще, якби існувала єдина законодавча база та загальнодержавне бачення меморіалізації. Наскільки мені відомо, ще на початку січня було доручення щодо розробки відповідного законопроєкту, але наразі ми не бачили драфту цього документа.
Якщо говорити про Київ, то минулого року за дорученням мера Києва Віталія Кличка створено Координаційну раду з підготовки та впровадження Концепції меморіалізації у місті Києві учасників та подій російсько-української війни. Цей орган також сьогодні вирішує оперативні завдання, які не можна відкласти.
Проте наше ключове завдання — напрацювання комплексної концепції меморіалізації російсько-української війни в столиці, і ця робота зараз триває.
— Одне із вже реалізованих рішень Координаційної ради — це пропозиції щодо проведення щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання. Як народжувалося це рішення?
— Це була складна робота — знадобилося чотири зустрічі (два засідання та дві робочі наради), щоб напрацювати узгоджений проєкт рішення. До складу Координаційної ради входять представники громадських організацій, родин загиблих, ветеранської спільноти, Українського інституту національної пам’яті, історики та науковці, а також громадські організації та ініціативи, що працюють із темою пам’яті про російсько-українську війну. Дискусії були непростими, адже це питання викликає багато різних думок і підходів. Втім, напрацьований Коордрадою проєкт рішення 30 січня 2025 року ухвалений Київською міською радою.
Одна з головних цілей, яку ми ставили, — максимально використати міські ресурси для інформування мешканців про початок хвилини мовчання та популяризація цього ритуалу.
Наш ритм життя пришвидшився, через потік новин, повітряні тривоги та щоденні виклики завжди вдається стежити за часом. Наприклад, відома психологині Світлана Ройз писала про знайомих, які ставили будильник перед 9:00, щоб не пропустити хвилину мовчання.
Після ухвалення рекомендацій це стало значно зручніше: з 1 лютого 2025 року в додатку «Київ Цифровий» з’явилася функція сповіщення про початок хвилини мовчання.
Користувачі, які активували це сповіщення, отримують нагадування за кілька хвилин до 9:00. За перші тижні після запуску понад 20 000 киян уже налаштували таку функцію.
— Як загалом, за Вашими спостереженнями, суспільство реагує на хвилину мовчання?
Реакція дуже різна. Коли ми обговорювали це питання, зокрема, чи варто людей змушувати зупинятися переважала думка, що кожен сам обирає, як вшанувати пам’ять. Адже не завжди є фізична можливість зупинитися в цей момент. Головне, щоб ця хвилина проживалась усвідомлено та стала об’єднуючою для всіх.
Наприклад, наразі на 19 станціях метрополітену, обладнаних ескалаторами, звучить голосове інформаційне повідомлення про початок хвилини мовчання. Чому лише на 19-ти? — бо там є відповідне технічна можливість.
Я особисто спостерігала за реакцією людей у перший день запуску інформаційного повідомлення на станції метро «Площа Українських Героїв». Попри те, що для багатьох це стало несподіванкою, багато пасажирів схиляли голови, дехто клав руку на серце.
Звичайно, були й ті, хто продовжував дивитися новини у телефоні, ймовірно, просто не зорієнтувавшись у ситуації.
Ми всі розуміємо, що Київ — це тил, який допомагає фронту. Міська влада не може змусити кількамільйонне місто зупинитися, але може створити умови для того, щоб люди мали можливість отримати нагадування про щоденну хвилину мовчання для вшанування пам’яті загиблих. Нагадувати про це, підтримувати та популяризувати цю традицію, пропонувати долучитися — можемо і робимо це.
ІНФОРМАЦІЮ ПРО ХВИЛИНУ МОВЧАННЯ РОЗМІЩУВАТИМУТЬ НА ЦИФРОВИХ РЕКЛАМНИХ НОСІЯХ МІСТА
— А як щодо підприємств? Чи є якісь рекомендації для них?
— У нас є рекомендації призупиняти роботу, але кожен заклад та установа може самостійно обрати формат її проведення. Адже це лише одна хвилина на день, коли ми можемо згадати та подякувати тим, хто віддав життя за незалежність України, нашу можливість жити, працювати та навчатися.
Зараз ми працюємо над ще одним важливим аспектом, передбаченим рішенням, — інформуванням на цифрових рекламних носіях. Це стосується як зовнішньої реклами в місті, так і цифрових рекламних площин у Київському метрополітені.
У цьому питанні ми співпрацюємо зі співзасновницею платформи культури пам’яті «Минуле/ Майбутнє/ Мистецтво» Катериною Семенюк, яка погодилась координувати цей процес, а також із дизайнерською агенцією Kultura Studio, яка розробляє візуальне оформлення для різних типів цифрових рекламних носіїв.
Сподіваємося, що найближчим часом це буде впроваджено.
ЦИФРОВІ СТЕНДИ ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ КИЯН З’ЯВЛЯТЬСЯ У КОЖНОМУ РАЙОНІ КИЄВА
— До речі, щодо цифрової меморіалізації. Київ теж має вже готові рішення у цьому напрямку. Які інструменти використовує місто?
— Те, що більшість киян могли уже бачити — це цифровий стенд пам’яті загиблих киян, який був відкритий у серпні минулого року біля меморіального комплексу Героїв-киян, які загинули за територіальну цілісність та незалежність України, на розі вулиці Михайла Грушевського та Алеї Магдебурзького права. На ньому показується коротка інформація та світлини полеглих Захисників і Захисниць.
Крім того, районні адміністрації мають встановити подібні стенди у кожному районі столиці. Найближчим часом Координаційна рада розгляне запропоновані районами локації з урахуванням рекомендацій Департаменту архітектури та містобудування.
Окремим важливим питанням є збір інформації. Цим займається комунальна установа «Київ Мілітарі Хаб», який збирає, перевіряє та систематизує дані про загиблих героїв. Також працює портал heroes.kyivcity.gov.ua, де зібрані історії загиблих киян. На його головній сторінці щодня публікуються імена та фотографії Героїв, які народилися або загинули цього дня.
Однак слід зазначити, що не всі рідні загиблих, побратими та ветерани сприймають цифрову меморіалізацію як достатній спосіб увічнення пам’яті. Для когось цей формат є прийнятним, а для когось — недостатнім через те, що не є матеріальним. Тому важливо пропонувати різні форми вшанування, аби задовольнити різні запити.
— Тобто люди все ж хочуть облаштування спеціальних просторів пам’яті?
— Потреба у створенні фізичних місць пам’яті є дуже великою. Це мають бути простори, які об’єднують рідних загиблих і стануть символічними для всіх містян.
У Києві вже подано кілька електронних петицій щодо облаштування таких місць у різних районах. Мер Києва Віталій Кличко давав доручення районним адміністраціям визначити відповідні локації. Наразі ці місця проходять моніторинг і оцінку з боку Департаменту архітектури та містобудування, який аналізує їхню відповідність містобудівним вимогам.
Очікуємо, що на найближчому засіданні Координаційної ради ми зможемо розглянути перелік цих місць. Питання в тому, що в одних районах пропонують одну локацію, в інших — три, і важливо знайти баланс, адже такі простори повинні об’єднувати людей та відповідати запиту місцевої громади, а не розпорошувати ініціативи.
ПОНАД 150 МЕМОРІАЛЬНИХ ДОШОК ВСТАНОВЛЕНІ В КИЄВІ ВІД ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
— Але ж є рішення, які вже працюють. Наприклад — меморіальні дошки.
— Так, меморіальні дошки залишаються однією з традиційних форм увічнення пам’яті. Київська міська рада у березні минулого року спростила порядок їх встановлення, а також затвердила єдиний зразок. Ми також передали повноваження щодо їх погодження районним державним адміністраціям, щоб прискорити процес розгляду та не змушувати чекати кілька місяців ініціаторів, якими зазвичай є родини полеглих.
Станом на сьогодні, з початку повномасштабного вторгнення, у Києві встановили понад 150 меморіальних дощок.
Втім, інколи виникають складнощі з реалізацією. Наприклад, бувають випадки, коли особливості фасаду дозволяють розмістити дошку. У таких випадках ми рекомендуємо використовувати внутрішні простори — створювати пам’ятні дошки у внутрішньому просторі будівель, стіни пам’яті, куточки пам’яті або експозиції в шкільних музеях і кабінетах історії.
Адже, на жаль, у деяких школах Києва загиблих випускників чи працівників може бути 10 і більше. Розміщення всіх меморіальних дощок на фасаді стає фізично неможливим, тому рішення щодо формату форми меморіалізації мають спочатку узгодити адміністрація закладу, педагогічний колектив спільно з родинами загиблих.
КИЇВ РОЗГЛЯДАЄ НАПРАЦЮВАННЯ КРИТЕРІЇВ ДО ОБЛАШТУВАННЯ МЕМОРІАЛЬНИХ ОБ’ЄКТІВ
— Повертаючись до теми облаштування окремих просторів пам’яті. Знову ж таки, чи матимуть вони єдиний стиль і чи потрібен цей єдиний стиль?
— Коли Координаційна рада починала роботу, ми провели аналіз усіх пам’ятних знаків і меморіалів, встановлених у Києві з 2014 року. Виявилося, що вони дуже різні за виглядом і формою.
Тому зараз ми розглядаємо можливість створення єдиних критеріїв для облаштування меморіальних об’єктів. Також обговорюється питання, чи потрібно проведення відкритого конкурсного відбору. Це складна і дуже кропітка робота, але важливо, щоб Київ мав цілісну й гідну систему вшанування пам’яті.
— Ну і ще дуже важливе питання — як позбутися радянського підходу до вшанування пам’яті, адже багато елементів цієї системи нам дісталися у спадок. Проте все більше експертів наголошують, що потрібно відмовлятися від радянських практик. Чи знаєте Ви як?
— Це питання часто обговорюється серед фахівців та експертів. В Києві є численні пам’ятники та меморіали, присвячені подіям Другої світової війни. Більшість із них побудовані у монументальному стилі, який створює відчуття масштабності, могутності, але не людиноцентричності.
Такий підхід не тільки й не стільки про людей, які віддали життя у боротьбі з нацизмом, а про монументалізм та велич Радянського Союзу, мілітаристський культ. Це добре видно на прикладі башт танків, що стояли на територіях шкіл, спрямовані на вікна класів. Що це? Це не про пам’ять, не про патріотичне виховання, це — про тотальну мілітаризацію суспільства.
Не говорячи про те, наскільки перекрученою була радянська історія. Коли відкрилися правдиві, документально підтверджені історичні факти, стало очевидним наскільки викривленою була радянська версія подій Другої світової війни.
МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ В УМОВАХ ВІЙНИ: НЕ ЛИШЕ ПРО БІЛЬ ВТРАТ, А Й ПРО ГЕРОЇЗМ ТА НЕЗЛАМНІСТЬ
— Важливо також, що пам’ять про них була живою та особистісною.
— Абсолютно. Пам’ять змінюється разом із суспільством. А наше суспільство, порівняно з періодом Другої світової війни, змінилося кардинально.
Сьогодні важливо знайти нові способи й форми. Адже часто наголошують, що звичайного встановлення пам’ятників чи меморіальних дощок недостатньо. Це питання значно глибше і потребує комплексного державного підходу.
Водночас пам’ять про російсько-українську війну не може обмежуватись пам’яттю про загиблих військових і цивільних. Звичайно, що ми повинні вшанувати кожного Героя, але також маємо зберегти історії героїзму, мужності, незламності та перемог наших Захисників і Захисниць. Пам’ять про те, як Київ переживав перші дні й місяці повномасштабного вторгнення, переживає та проживає цю війну. Важливо говорити та зберегти для наступних поколінь пам’ять про цю війну в контексті боротьбу за незалежність України, яка триває вже не одне століття.
Читайте також:
Естетика замість хаосу: як у Києві працюють нові правила для вуличного мистецтва на практиці
Ірина ГЛАВАЦЬКА, Юлія ГЛЬОЗА
