Андрій Золотухін. Колаж: Оксана Гладкевич
Сьогодні Андрій популяризує безпеку на воді, розвиває блог і мріє перетворити лайфсейвінг на окремий спортивний та волонтерський напрям.
Андрій Золотухін родом із Донецька. У чотири роки мама привела його до басейну, а вже у 16 він виконав норматив майстра спорту з триатлону. Через війну та відсутність перспектив у професійному спорті Андрій переїхав до Києва, де став рятувальником пляжного патруля підрозділу КП «Плесо», яке забезпечує безпеку на пляжах та зонах відпочинку.
Згодом він почав знімати відео про свою роботу, і один із перших роликів набрав два мільйони переглядів. Тепер він розвиває блог про безпеку на воді та на пляжі.
Андрій Золотухін. Фото: Даша Гришина
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «БАТЬКИ ХОТІЛИ, ЩОБ МИ З БРАТОМ ЗАЙМАЛИСЯ СПОРТОМ, А Я ДУМАВ, ЩО ЙДУ В ЦИРК ДИВИТИСЯ ВИСТАВУ»
— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Як спорт з’явився у вашому житті? Ви майстер спорту з триатлону, були членом збірної України. Як починався цей шлях?
— Я родом із Донеччини. Все почалося з того, що мама, коли мені було чотири роки, віддала мене разом із братом у басейн. Наші батьки самі спортом не займалися, але хотіли, щоб ми з братом кудись ходили, займалися чимось корисним, тому пробували різні спортивні секції.
Ми пробували різні гуртки. Ще була спортивна гімнастика, але я сходив на два-три заняття — мені не дуже сподобалося. Брату теж. Потім мама вирішила спробувати басейн. У нашому районі був спортивний комплекс «Кіровець». Там було багато різних секцій: плавання, греко-римська боротьба, футбол та інші види спорту. Але мама хотіла, щоб ми займалися саме плаванням.
Спочатку це була дитяча секція. Ми вчилися звикати до води, освоювали найпростіші водні навички. А потім я вже перейшов до спортивної секції. Приблизно з шести років почав стабільно ходити на плавання.
У мене був такий розпорядок: зранку школа, потім додому поїсти та одразу на вечірнє тренування в басейн. І так я досить довго займався — до 12 років.
Але потім настав момент, коли я почав замислюватися, чи хочу й надалі цим займатися.
Андрій Золотухін розповідає про свій шлях у спорті. Фото: Даша Гришина
— У який момент ви вперше серйозно подумали про те, щоб залишити плавання?
— Був момент, коли я міг кинути плавання і, в принципі, не перейти на триатлон. Коли почалися змагання і я почав виступати, це були місцеві змагання серед учасників, серед учнів спортивного комплексу, навіть не міські чи обласні.
І в мене спочатку не виходило. Я дуже засмучувався через те, що програвав, не займав місць, не потрапляв на п’єдестал. Мені хотілося якихось досягнень, але їх не було. І якось мені все це вже набридло. Я підійшов до мами й кажу: «Мам, я хочу на футбол».
— А як ви зрештою прийшли саме до триатлону?
— Коли мені було 12 років, тренерка, у якої я плавав, пішла у декретну відпустку. Нашу групу перевели до іншого тренера. У неї були дуже «совкові» методи тренування. Наприклад, вона чомусь змушувала дітей плавати без окулярів. Я бачу: вся група плаває, а вона каже: «Окуляри сюди складаємо, пливемо без окулярів».
Я думав: «Як? Чому це? Усі ж плавають в окулярах». Вона дуже кричала. Такий, я б сказав, радянський тренер. Тобто ще залишилися методи Радянського Союзу, не дуже сучасні навіть на той момент. Я не хотів переходити до неї й сказав мамі: «Все, тоді кидаємо».
Усе літо я пробув удома, нічого не робив, спортом не займався. І потім мама каже: «У твоєму спорткомплексі є триатлон».
Спочатку перший рік я перейшов у дитячу секцію, рік там позаймався, а потім мені сказали: «Тобі треба в дорослу». Тому що я там був лідером і ніхто навіть близько до мене не плавав. Єдине — з бігом у мене було не дуже.
Саме перейшовши на триатлон, я почав досягати спортивних результатів. Я виконав норматив майстра спорту у 16 років. Потім, приблизно в цей же період, вигравав чемпіонати України, почав виступати на чемпіонатах Європи. Ось такий у мене був спортивний шлях.
Спочатку я просто почав займатися, потім почалися результати, чемпіонати України, а далі вже чемпіонати Європи. Я поступово рухався далі у спорті.
— Що зрештою стало причиною завершення спортивної кар’єри?
— Загалом я займався триатлоном дев’ять років. Були невеликі паузи — десь місяць, наприклад, пару місяців.
І саме в той момент, коли я почав досягати доволі серйозних результатів, я в якийсь усвідомив, що у мене фактично нічого немає. Незважаючи на мої досягнення в спорті та перспективи далі залишатися й досягати нових результатів.
Я розумів: ось я виїжджаю, виступаю, у мене все оплачують — так, це добре, але я взагалі на цьому не заробляю. Це не моглотривати безкінечно. Тому вирішив кинути спорт.
— Коли Ви вирішили переїхати до столиці?
— Я спостерігав за своїм тренером у Інстаграм, який викладав відео зі своїми тренуваннями. І тоді мені спало на думку: якщо я переїду до Києва, то піду туди працювати, спробую.
Потім настали осінь, зима, і вже навесні 2019 року я вирішив їхати до Києва, влаштовуватися пляжним рятувальником, лайфгардом, у пляжний патруль.
Зі мною також приїхав мій хороший друг — син мого тренера. Ми вдвох приїхали з Донецька і почали свій перший сезон у пляжному патрулі тут.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «Я ДУЖЕ ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ В НАШ УКРАЇНСЬКИЙ ДОНЕЦЬК»
— А де зараз ваші батьки? Чи вдалося їм виїхати з Донецька?
— На жаль, багато моїх родичів загинуло вже після того, як я виїхав.
Не стало діда, не стало мого вітчима, а нещодавно не стало брата. Мати залишилася в Донецьку.
— Ви підтримуєте з нею зв’язок?
— Звісно. Ми тримаємо зв’язок, спілкуємося. Їй дуже складно там, особливо після того, як практично вся сім’я була поруч, а потім я один спочатку поїхав, а тепер мене там немає і фактично нікого там не залишилося. Мама сама.
Я не знаю, коли я з нею побачуся і чи побачуся, але дуже цього чекаю.
Звісно, хотілося б повернутися в Донецьк. Хотілося б поїхати додому — вже в наш український, рідний Донецьк.
Я дуже сумую за цим містом. Я пам’ятаю Донецьк процвітаючим, активним, дуже гарним і перспективним містом. Я завжди був гордий тим, що я з Донецька.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «НАС ПРЯМО ГОТУВАЛИ ДО ТОГО, ЩО БУДУТЬ СМЕРТІ»
— У роботі лайфгарда найважчі моменти — це, напевно, ситуації, коли людина вже не реагує і потрібно буквально боротися за її життя. Коли ви вперше зіткнулися зі смертельним випадком?
— Насправді психологічно нас дуже добре готували. Ще у 2019 році в нас була окрема лекція з психологом, були відпрацювання конкретних випадків і ситуацій. Досвідченіші лайфгарди також ділилися з нами своїм досвідом.
Нам прямо казали, що ми будемо бачити смерті. Нас готували до різних ситуацій, які можуть бути психологічно важкими для людини.
Тому я розумів, що рано чи пізно мені доведеться з цим зіткнутися.
Але перші свої сезони я працював без смертельних випадків. У моїх колег такі ситуації були, але саме мені вперше довелося «відкачувати» людину у 2023 році. Це сталося на Молодіжному пляжі.
Андрій Золотухін. Фото: Даша Гришина
— Що тоді сталося?
— Двоє чоловіків дуже сильно напилися горілки, і один із них пішов купатися. Вони відпочивали за межами зони відповідальності лайфгардів, фактично навіть за територією пляжу.
Я сидів на вишці й почув крики людей. Вони кричали, що щось сталося. Взяв усе необхідне обладнання і побіг.
Ми разом із відпочивальником почали його шукати. Я паралельно викликав напарників. Почали шукати, знайшли його, витягли з води — і я одразу почав робити серцево-легеневу реанімацію.
Довго боролися за його життя, але, на жаль, врятувати його не вдалося. Його друг теж був дуже п’яний. Вони разом пили, і він навіть не до кінця усвідомлював, що його друг потонув.
Це був мій перший смертельний випадок.
— Коли ви зрозуміли, що можете використовувати свій досвід рятувальника як основу для блогу щоб говорити про безпеку?
— У мене був друг, який займався бодібілдингом. Ми разом ходили в зал, він познайомив мене з цим видом спорту, розповідав, як правильно харчуватися, тренуватися.
Але розумів, що цей формат нікому не буде цікавим, тому що дуже багато подібного матеріалу.
У 2023 році я просто думав, із чого почати. Зняв кілька відео про те, як працюю на пляжі, як ми працюємо з напарниками, показував вишку, пляж. Вони трохи «завірусились». А потім я сидів на вишці, і саме тоді почалися стрибки з мосту.
Я подумав: піду до них, проведу бесіду, поясню, чому цього не можна робити, як і раніше. А потім у мене виникла проста думка: «А що, якщо я це зніму?».Вирішив просто зафіксувати цю розмову на камеру: підійти, запитати, навіщо вони це роблять, і викласти відео.
Хлопці сказали, що хочуть відчути екстрим, адреналін. Вони на вигляд дуже молоді, приблизно років 13-14.
Я виклав відео після зміни. А наступного дня воно набрало вже два мільйони переглядів. За кілька днів на мене підписалося приблизно 10–15 тисяч людей.
І саме це стало початком мого блогінгу в рятувальній сфері.
Андрій Золотухін розповідає про небезпечні стрибки на Венеційському мості. Фото: Даша Гришина
— А коли ви вперше відчули, що вас почали впізнавати не просто як рятувальника, а саме як блогера?
— Це був наступний сезон — 2024 рік. Саме тоді був пік моєї TikTok-популярності в рятувальній тематиці.
Я набрав 100 тисяч підписників у TikTok і вже відчув, що з’явилася певна локальна популярність.Тоді вже не міг спокійно ходити Гідропарком. До мене почали підходити діти, часто разом із батьками.
Казали: «Моя дитина вас бачила, можна з вами сфотографуватися?». Для мене це було дуже приємно.
Але потім цей TikTok-акаунт видалили. Я розчарувався, але створив новий і почав паралельно вести Instagram.
Завдяки блогу намагаюсь допомогти людям навчитись правильно оцінити ризик. Тому що головна проблема часто не в тому, що людина не вміє плавати.
— Якщо говорити про статистику утоплень, вона цього сезону збільшилася чи зменшилася? Ми часто читаємо новини про людей, які загинули на воді. Що можете сказати за своїми спостереженнями?
— Статистику по потопельниках ми не ведемо, тому що лайфгард— це людина, яка запобігає утопленням, а не працює вже з наслідками. Загальну статистику утоплень веде ДСНС.
Якщо брати загальну статистику за літо 2026 року, то в Києві за червень було дев’ять загиблих на воді, а від початку року — 44 загиблих. Із них четверо, на жаль, діти.
Точної цифри ДСНС саме за все літо ще не публікувало. Але за червень у Києві було дев’ять загиблих, за липень — 14, а за серпень поки немає повної статистики.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «ОСНОВНА ПРОБЛЕМА В ТОМУ, ЩО ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ ГРАМОТНО ОЦІНИТИ РИЗИКИ»
— Як ви думаєте, що найчастіше стає причиною таких трагедій? Алкоголь чи нерозуміння того, наскільки небезпечною може бути вода?
— Основна проблема в тому, що людина не може грамотно оцінити ризики. Особливо коли людина перебуває у стані алкогольного сп’яніння.
Найчастіше ситуації виникають саме тоді, коли люди перебирають з алкоголем, заходять у воду, починають плисти, вирішують переплисти протоку, запливають за буйки, потрапляють у сильну течію — і починається критична ситуація. Людину зносить, і вона вже потребує допомоги.
Але ризиків насправді дуже багато. Люди мають уміти їх оцінювати. Це сонце, сонячний і тепловий удар, алкоголь, сигарети. Це діти, за якими треба постійно слідкувати. Це сама прибережна та водна зона.
І окремо хочу сказати про буйки. Коли ми просимо відпочивальників не запливати за них, це не просто для того, щоб вони не потонули. Зона за буйками призначена також для засобів і моторних човнів.
Там може пропливати водна поліція, моторний рятувальний човен, який поспішає на виклик, можуть працювати водолази. Вони рухаються на великій швидкості й можуть просто не помітити людину у воді.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «ПІД ЧАС ПОВІТРЯНОЇ ТРИВОГИ ЛАЙФГАРДИ ІНФОРМУЮТЬ ЛЮДЕЙ ПРО УКРИТТЯ»
— Розкажіть також про роботу лайфгардів під час повітряних тривог. Що відбувається на пляжі, коли оголошують тривогу?
— Під час повітряних тривог на всіх муніципальних пляжах робиться оголошення. Лайфгарди інформують людей про те, що почалася повітряна тривога, а також повідомляють, де знаходиться найближче укриття.
У нашому випадку це метро «Гідропарк». Коли починається тривога, лайфгарди одразу про це знають і роблять оголошення. Після завершення тривоги також повідомляють про це.
Ми рекомендуємо пройти до найближчого укриття. А відпочивальники вже на власний розсуд вирішують, чи робити це.
Андрій Золотухін на рятувальній вишці. Фото: Даша Гришина
— З чого починається сезон? Як ви проходите підготовку і як узагалі організована робота команди?
— Робочий сезон у нас починається з навчання, але перед цим відбувається набір. Його проводить Kyiv Lifeguard Service.
Після набору починається навчання та інструктаж. Перший рік я сам навчався, а з наступного року вже стабільно проводив інструктаж.
Ми збираємося з інструкторами та керівництвом лайфгардів, обговорюємо, хто і що буде робити, у кого які обов’язки, як плануємо навчання, скільки воно триватиме. Окремо є дні в басейні, де ми відпрацьовуємо рятувальні операції.
Потім починається двотижнева Lifeguard Academy. Там є лекції, а потім приблизно стільки ж часу ми окремо працюємо на практиці.
Виходимо на вулицю, тренуємося на пляжі, відпрацьовуємо рятувальні операції, конфліктні ситуації. Є окремі уроки про права та обов’язки лайфгардів, зокрема в юридичному плані: що лайфгард має право робити, чого не має права робити і за що може нести відповідальність.
Важливо, щоб лайфгард розумів, що він не просто підходить до людини і забороняє алкоголь, а знає, на підставі якої норми він це робить.
Є також психологічна підготовка. Тобто протягом двох тижнів ми намагаємося підготувати людину до всього, з чим лайфгард може зіткнутися під час роботи.
— Ви також проводите певні фінальні змагання після навчання?
— Так. Наприкінці навчання у нас є фінальні змагання серед рекрутів — майбутніх лайфгардів.
Ми ділимося на команди. Наприклад, у нас є чотири інструктори, і кожен бере собі певну кількість людей у команду.
Прямо тут, на Гідропарку, на пляжі, проводимо змагання наприкінці навчання. Потім відбувається нагородження. Команда-переможець отримує певні солодкі призи.
Після цього зазвичай є перерва на тиждень або два, поки офіційно не починається сезон і люди не починають масово приходити на пляж.
Зазвичай приблизно 15 травня завершується підготовка, а потім наприкінці травня або на початку червня ми вже виходимо на пости.
— А яка у вас безпосередньо роль у команді? Ви працюєте як звичайний лайфгард чи маєте додаткові обов’язки?
— Є лайфгарди, яких, на жаль, цього сезону не вистачало, а є старші лайфгарди. Зазвичай це інструктори.
Я, наприклад, зазвичай працюю інструктором під час навчання, а потім виходжу працювати старшим лайфгардом Гідропарку. Є дві найбільш відповідальні локації, де трапляється найбільше критичних ситуацій, — це Троєщина та Гідропарк.
Моя зона відповідальності склалася так, що з першого сезону я відповідаю саме за безпеку на Гідропарку та за роботу рятувальних постів тут.
Зазвичай я працюю старшим лайфгардом. Винятком став цей сезон через ситуацію, яку ми вже обговорювали. На Гідропарку є Молодіжний пляж, пляж «Венеція», дитячий пляж, «Золотий» і «Слобідка», яка зараз зачинена.
Старший лайфгард відповідає за роботу постів і лайфгардів. Якщо чогось не вистачає з обладнання, цим також займаються старші лайфгарди. І, звісно, вони несуть певну відповідальність.
— А чим відрізняються ваші дії як старшого лайфгарда під час критичної ситуації?
— Наприклад, ситуації, які люди можуть побачити в мене в соціальних мережах, зазвичай були зняті тоді, коли я був не просто лайфгардом, а саме старшим лайфгардом.
Коли стається якась критична ситуація, по рації одразу викликають старшого лайфгарда. Він приходить на місце, контролює ситуацію або безпосередньо підключається до неї та керує.
Наприклад, організовує пошуки, викликає служби або виходить на зв’язок з оперативним працівником, який уже викликає необхідні служби — зазвичай поліцію, водолазів або швидку допомогу.
Так ми й працюємо впродовж сезону.
— А коли фактично завершується сезон?
— Це залежить від погодних умов. Бувало, що ми працювали до 1 жовтня. У цьому сезоні працювали до 15 вересня.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «ДВА ВІДЕО БУЛИ ОКРЕМИМИ ВИПАДКАМИ, АЛЕ ЖУРНАЛІСТИ ПОЄДНАЛИ ЇХ В ОДНУ ІСТОРІЮ»
— Цього року був випадок, який, як ви сказали, вплинув і на ваше звільнення, і на великий розголос у медіа. Йдеться про історію з хлопцем, який стрибнув із Венеційського мосту та не виплив. Розкажіть, будь ласка, що тоді сталося і чому ця історія виявилася для вас настільки важливою?
— Так, цей випадок справді вплинув на моє звільнення цього року і спричинив великий шум у медіа. Йшлося про новину: «У Києві на Гідропарку хлопець стрибнув із мосту та не виплив. Тіло знайшли через три доби». У цій новині використали кадри з мого відео, де хлопець стрибає з мосту.
Я хотів би окремо поговорити на цю тему, тому що через цю ситуацію постраждав і я, і лайфгарди, і керівництво лайфгардів. Нас дуже сильно захейтили.
Але тут є важливий момент: цей випадок дійсно був, але він стався не в цьому сезоні. Саме відео зі стрибком із мосту я знімав минулого року. І цей хлопець, зрештою, виплив.
Пізніше я опублікував повне відео, де хлопець випливає, і пояснив усю ситуацію. Але до цього різні журналісти, Telegram-канали та новинні сайти вже опублікували інформацію про інший випадок, коли хлопець стрибнув із мосту, не виплив, а його тіло знайшли через три дні.
І проблема в тому, що люди неправильно сприйняли мої пости.
Андрій Золотухін показує новини журналістів. Фото: Даша Гришина
— Тобто у вас фактично було два різні відео про два різні випадки?
— Так. Перший пост був зі стрибком із мосту. На відео хлопець стрибає, а я чекаю, поки він випливе.
А другим постом я виклав відео вже про інший випадок. Там хлопець прийшов із двома друзями, стрибнув і не виплив. Друзі побігли, а через три дні його тіло спливло приблизно за 500 метрів від місця стрибка.
На цьому відео ми з моїми колегами-рятувальниками підходимо до тіла хлопця. Наша рятувальниця вже витягнула його на берег, транспортувала, а відпочивальник їй допоміг. Я знімаю його тіло і міст, а потім знову тіло.
І ось ці два випадки між собою ніяк не пов’язані. Це були два окремі відео і два окремі випадки, просто вони стосувалися одного й того самого мосту.
Я навіть не усвідомлював, що може виникнути така ситуація: я просто окремо опублікував відео зі стрибком із мосту, а окремо — відео з іншим випадком. Так, вони обидва пов’язані з Венеційським мостом, але це два різні випадки.
— І через це у людей склалося враження, що на відео — одна й та сама людина?
— Саме так. Мене дуже сильно захейтили в коментарях за те, що люди подумали, ніби я стояв і знімав, поки хлопець не виплив. А потім, як вони це, мабуть, уявляли, я просто пішов далі працювати, а через три дні його знайшли.
Не знаю, як саме люди це собі уявляли, але саме так це сприйняли багато хто з тих, хто публікував цю інформацію.
Під цими двома відео писали: «19-річний хлопець, який стрибнув із Венеційського мосту в Києві, його тіло спливло через три дні». І відповідно, мене дуже сильно захейтили за те, що я нібито знімав і нічого не робив.
І тут я хотів би окремо звернутися до журналістів, які публікували цю новину: будь ласка, перевіряйте інформацію, яку ви публікуєте. Тому що в мене ці два відео були окремо. Це два різні випадки.
Під відео із загиблим хлопцем я написав: «Одного вечора три хлопці прийшли на Венеційський міст пострибати» і далі розповів ситуацію. Я ніде не писав, що це сталося в цьому сезоні чи в минулому. Я не називав дату. «Одного вечора» — це був просто приклад опису ситуації.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «Я ДОВГО НЕ ДУМАВ — ЗАЛИШИВСЯ В КИЄВІ І ПІШОВ У ДОБРОВОЛЬЧИЙ БАТАЛЬЙОН»
— Ви згадували, що на початку повномасштабної війни пішли добровольцем. Розкажіть про цей шлях: чому вирішили долучитися і як це все відбувалося?
— Коли почалася повномасштабна війна, я довго не думав. Хтось пішов волонтерити, хтось узяв до рук зброю і пішов захищати. Хтось робив щось інше, щоб чинити спротив цій військовій машині, яка на нас насувалася.
Я буквально один день думав, куди відправити дівчину. На той момент ми були у стосунках. Я відправив її додому до мами в Черкаську область, а сам залишився в Києві.
Потім одразу почав телефонувати друзям, знайомим, шукав добровольчий батальйон і пішов у добровольчий батальйон.
Я взагалі не був навчений воювати. До цього в мене не було військової підготовки, та й навіть під час цього періоду вона не була повноцінною.
Коли я пішов добровольцем, нас навчали хлопці, які воювали в АТО. Ми зібралися в підрозділі, і ті, хто вже мав досвід, навчали новеньких. Наприклад, перше, що нам показували, — як збирати та розбирати АК.
До нас приходили люди, які воювали в АТО. Вони розповідали, що потрібно мати в аптечці, що має бути із собою, що робити в різних ситуаціях, як користуватися турнікетом.
Було трохи і тактичної підготовки. Нам показували, як виходити з-за кута, як цілитися, які позиції приймати — напівприсядки, лежачи тощо.
Андрій Золотухін розповідає про своє життя. Фото: Даша Гришина
— А як ви опинилися безпосередньо в бойовій зоні?
— Нас відправили в Мощун. Ми їхали й розуміли, що, можливо, доведеться стріляти, що може початися наступ.
Людина, яка ще до цього воювала, в якийсь момент могла опинитися в паніці. Я як рятувальник намагався з нею поговорити, підбадьорити. Сам при цьому не дозволяв собі зануритися в такий самий стан.
Це був мій перший бойовий досвід, і я його на все життя запам’ятаю. Після того, як ми вийшли, почалися обстріли.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «Я ХОЧУ, ЩОБ ЛАЙФСЕЙВІНГ РОЗВИВАВСЯ САМЕ ЯК ВОЛОНТЕРСЬКЕ КОМ’ЮНІТІ»
— Ви згадували, що хочете розвивати в Україні саме лайфсейвінг. У чому різниця між лайфгардінг і лайфсейвінг?
— Лайфсейвінг — це широке поняття. Водночас, лайфгардінг — це, скоріше, один з його аспектів. Це рятування на вишці, коли ти стоїш на посту, контролюєш безпеку на воді, скануєш акваторію, патрулюєш.
У нього є обідня перерва, він має завершити свою зміну в певний час, і впродовж зміни в нього є конкретні обов’язки.
У лайфсейвера графік гнучкіший. Людина може заступити на пост тоді, коли готова, коли хоче і коли відчуває, що може бути корисною.
Він може паралельно вести свою основну діяльність. Це може бути окремий волонтерський рятувальний пост, де люди не працюють повний робочий день, а виходять чергувати за власним графіком.
Саме так я бачу розвиток лайсейвінг: через волонтерів, через людей, які будуть у цьому ком’юніті не за зарплату, а тому, що самі хочуть відчувати себе потрібними й вважають, що можуть бути корисними відпочивальникам та суспільству.
І особливо тим людям, які не вміють правильно оцінювати ризики й через це потрапляють у критичні ситуації.
Андрій Золотухін розповідає про перспетиктиви розвитку лайфвсейвінгу. Фото: Даша Гришина
— Яким ви бачите розвиток лайфсейвінгу?
— Я хотів би, щоб розвиток лайфсейвінгу був сконцентрований саме на волонтерах, на людях, які будуть у цьому середовищі не за зарплату і не просто для того, щоб служити нашим відпочивальникам. Це мають бути люди, які самі хочуть відчувати себе потрібними, вважають, що можуть бути корисними відпочивальникам, суспільству, людям, які не вміють правильно оцінювати ризики.
Можна навіть зробити так, щоб волонтери за ротацією окремо чергували у свої вихідні. Наприклад, по дві-три години. Тобто людина не повинна повністю змінювати своє життя заради цього, але може виділити певний час і бути корисною.
— А як це може виглядати саме як спортивний напрям?
— Це можна розвивати в басейнах. Ви тільки уявіть, якщо наші українські діти ще змалку будуть вміти рятувати одне одного, користуватися рятувальним тюбом. У кожного може бути свій рятувальний тюб, і діти зможуть не просто освоювати рятувальні навички.
Лайфгардингом можна працювати тільки з 18 років, а в лайфсейвінгу таких обмежень немає. Тому цим можна займатися значно раніше.
— Тобто дитина може ще до повноліття отримувати базові навички порятунку?
— Так. І це можна перетворити на справжній рятувальний спорт. Він уже існує в Австралії, окремо в Америці, є і в Європі. Але в нас, на жаль, хоча є Федерація лайфсейвінгу України, змагання не проводяться. Тобто цей напрям не розвивається як спорт.
Саме тому мені цікаво розвивати його передусім як спортивний напрям.
— Чому, на вашу думку, цей спорт може бути цікавим саме для дітей, які займаються плаванням?
— Багато дітей кидають плавання. Дуже швидко кидають, тому що в них не виходить, вони не стають переможцями, не виграють змагання. Я це добре розумію, тому що сам через це проходив.
А тепер уявіть, що ці діти могли б змагатися між собою в окремому рятувальному спорті. Це той самий басейн, але вже не просто заплив на 50 метрів кролем. У тебе є рятувальний тюб, є перешкоди в басейні. Ти маєш пройти через них, доплисти до манекена, дістати його і транспортувати назад із дотриманням певної техніки.
Це вже змагання, до яких можуть долучатися і неповнолітні, і повнолітні, молодь. І саме в розвитку такого дитячого рятувального спорту я бачу перспективу.
— Якою Ви бачите підготовку для таких волонтерів?
— Це не буде двотижнева підготовка. Вона буде набагато коротшою — два-три дні. Окремо буде теорія і окремо практика. Фактично це буде два дні ознайомлення з рятувальними навичками та з тим, що повинен знати лайфсейвер.
Основне — це сканування, техніка сканування, патрулювання, комунікація з відпочивальниками та рятувальні операції: як правильно врятувати людину на воді.
Після цього ми хочемо зробити окремий волонтерський рятувальний пост, на якому лайфсейвери зможуть чергувати за своїм графіком — тоді, коли вони будуть готові.
АНДРІЙ ЗОЛОТУХІН: «Я ЛЮБЛЮ ЦЮ РОБОТУ ЗА МОЖЛИВІСТЬ БУТИ КОРИСНИМ»
— Ви працюєте в цій сфері вже сім років. Це досить великий термін. За що ви найбільше любите свою професію і чому з року в рік повертаєтеся на Гідропарк?
— За можливість донести людям щось корисне. За можливість бути корисним не тільки суспільству, а й самому собі, своєму організму як мінімум, тому що це тренування.
Це командний дух, команда, робота в команді, певна комунікація. Є багато аспектів, за які я люблю цю роботу і через які повертаюся.
Андрій Золотухін ділиться чому він любить свою діяльність. Фото: Даша Гришина
Кожну зиму я дуже сумую за цією роботою, за цими людьми, за нашими відпочивальниками. Це можливість розвиватися як духовно, так і фізично. Це можливість поширювати здоровий спосіб життя, попереджати людей про небезпеки, які на них чекають.
Наприклад, якщо людина прийшла на пляж, вирішила багато випити, а потім поплисти, вона має розуміти, чим це може закінчитися. Або якщо людина вирішує стрибнути з Венеційського мосту — вона повинна знати, які небезпеки на неї там чекають.
Я дуже вдячний тим, хто дає мені зворотний зв’язок, пише особисто або коментує мої відео. Люди кажуть: «Ми завдяки вашому блогу навіть не думали, що на пляжі є такі небезпеки».
І це показує, що багато людей просто не усвідомлюють небезпек, які можуть чекати їх під час звичайного відпочинку.
Читайте також: Влітку на пляжах столиці відпочили майже 700 тисяч людей, найбільше на Троєщині.
Владислав МОШКІВСЬКИЙ
