Журналісти ITV розпитали мешканців Приірпіння, чим їм найбільше запам’ятався день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну — 24 лютого 2022 року. До вашої уваги спогади військовослужбовців, державних службовців, лікарів, учителів, рятувальників, журналістів.
Заступник начальника загону з організації реагування на надзвичайні ситуації 2-ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області, капітан служби цивільного захисту Віталій Фареник:
«24 лютого о 5:30 весь наш особовий склад за викликом прибув до пожежної частини в Ірпені. Тоді ще ми не знали, чого чекати, але розуміли, що треба готуватися до гіршого. У нас в частині є бомбосховище, туди перевезли наших дітей і дружин. А під вечір пішли виклики… від артилерійських обстрілів почались пожежі – в основному в районі ТЦ «Жираф». Ми робили свою роботу і чули, як ідуть бої в Гостомелі. Тоді ми не знали, чи зможемо повернутися на базу, до своїх рідних…».
Прес-офіцер Бригади швидкого реагування «Рубіж» Національної гвардії України, старший лейтенант Андрій Куліш:
«Звичайно, найбільше запам’ятався бій в районі аеропорту Антонова. Тоді вразила кількість російської авіації, яка кружляла навколо нас на висоті не більше 20-30 метрів. Ворожі ударні гелікоптери Ка-52 та Мі-24 наносили ракетні удари не лише по наших позиціях, але і по будівлях аеропорту, автівках, літаках цивільної авіації, припаркованих на стоянці аеропорту. Так загинув у своїй автівці один зі співробітників «Антонова» — лише після звільнення Приірпіння у квітні ми знайшли його залишки в обгорілій машині, яку російські терористи знищили з гелікоптера. Але найбільш за все того дня був вражений хоробрістю своїй побратимів, які близько двох годин вели бій проти «елітних» російських десантників, поки не закінчився БК. Незважаючи на достатньо юний вік – 18-20 років, — ці хлопці воювали як справжні професіонали. І попри напружений бій та щільний вогонь з боку російської авіації, спромоглися вийти з бою без втрат, знищивши кілька десятків російських загарбників. Пишаюся тим, що у нас з ними один шеврон, бо ці хлопці для мене — справжні герої, що вписали свої імена в новітню історію нашої держави».
Учителька початкових класів Ірпінського ліцею №2 Світлана Ошкало:
«Страшно не було, але наче все завмерло. З балкону на дев’ятому поверсі було видно вибухи в Гостомелі, де прожила 14 років – біля самого аеропорту. Там лишилося багато знайомих і друзів. І перша думка була: «А як же вони там?»… Дітям у чат написала, що навчання не буде, а сама пішла в школу на випадок, якщо хтось із учнів таки прийде. Учнів не було. Зібралися вчителі, які живуть в Ірпені чи могли дістатися своєї машиною… на той час уже були проблеми з автобусами. У школі паніки не було. Планували, що будемо організовувати перебування людей в шкільному укритті. День був безкінечно довгим. Вже ввечері мої діти запропонували виїхати в село до знайомих. Виїхали в Козинці».
Начальниця відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк:
«Після сесії в Ірпінській міській раді я поїхала на роботу в Центральний будинок культури. Там мене чекали перелякані очі і одне запитання мого колективу: «Що робити?». Ми прийняли рішення чекати на роботі. Весь час чули вибухи та бачили дим зі сторони Гостомеля. Та коли приблизно об 11.30 низько над будинком культури зайшли на розворот російські гелікоптери, то я прийняла рішення відпустити колектив додому. З більшістю із них ми побачилися уже в травні…».
Директор Ірпінської центральної міської лікарні Антон Довгопол:
«Того ранку я вперше відмовився від супу… і вперше в житті побачив над своєю головою ракету. Пам’ятаю надвисоке відчуття відповідальності, згуртованість мого колективу в бажанні допомогти людям. А ще в повітрі був якийсь надзвичайний оптимізм… мабуть, він і допомагав нам триматися».
Радниця Ірпінського міського голови з міжнародної співпраці Оксана Сулима:
«24 лютого запам’яталося мені неймовірною підтримкою наших закордонних друзів. Із самого ранку я почала отримувати перші дзвінки й повідомлення з Німеччини, Литви, Польщі, Грузії, Азербайджану, США, Іспанії. Спочатку це були слова підтримки, а потім посипалися пропозиції. Мер німецького міста Борна запропонувала прихисток ірпінським жінкам і дітям… потім з такою ж пропозицією звернулися мер Алітуського району з Литви і польського міста Піш. А далі для мене почався довгий і складний марафон: узгодження маршрутів, списки евакуйованих, формували гуманітарні вантажі, займалися пошуками машин, рацій та медикаментів… Але це вже було в інші дні… А 24 лютого – просто не вірила, що це відбувається насправді».
Вихователька Ірпінського дитсадка «Радість» Ольга Вашека:
«Прокинулася і почала збиратися на роботу. Добре чула, що щось десь «гупає»… але аж ніяк не співставляла це із початком війни… «Гупало» ще гучніше. Увімкнула телевізор і все дізналася. Але продовжила збиратися в садочок – у мене ж діти… потім керівництво дало вказівку на роботу не виходити. Почали дзвонити знайомі, переконували, що треба виїжджати. Я ж щиро вірила, що це все на 3-4 дні, бо такого не може бути в центрі Європи… але, на жаль… далі наш дитсадок почав працювати як укриття для мешканців мікрорайону, поки у нього не прилетіло… наша «Радість» згоріла…».
Командир 4 бригади оперативного призначення Національної гвардії «Рубіж» (в/ч 3018, Гостомель) полковник Артем Ілюхін:
«За кілька днів до 24 лютого ми з бійцями бригади готувались до планової ротації в Луганській області і вже були на сході України. Я вважав, що саме тому вже тоді в повітрі висів присмак металу, запах небезпеки і чогось невідомого, але вкрай небезпечного. Але о 5 ранку 24-го все стало на свої місця – прийшло розуміння, що божевільний сусід таки наважився, таки повномасштабна війна … О 7 ранку ми вже почали виконувати бойові завдання. Тієї доби мої бійці вступили у перший вогневий контакт, перший авіаційний обстріл, перша міна противника… А далі справа була вже в «механіці». У всіх було чітке розуміння, що потрібно робити – знищувати живу силу і техніку противника на своєму напрямку, в своєму районі оборони, тому що ми для цього готувались. Тому що за нами батьки, діти, дружини, сестри, Україна…».
Головна редакторка інформаційного агентства ITV Людмила Лозова:
«Зранку, уже знаючи, що війна, поїхала на роботу – у журналістів же свій фронт. Більшість колективу теж прийшли, якісь перші новини зробили, а потім за вікном почали літати гелікоптери. Я прийняла рішення зупинити роботу, відправити всіх по домівках. Ближче до вечора, коли почало темніти, ставало страшніше. Вибухи ставали все частішими і гучнішими. За три кілометри від нас – Гостомельський аеродром. Будинок здригався. Чоловік намагався вікна заклеювати, щоб не повилітали. Але в кінці-кінців ми вирішили їхати. Збиралися дуже швидко. Взяли лише документи, трохи одягу і собаку. Більше до нашого будинку ми не змогли повернутися… за кілька днів він повністю вигорів через влучання…».
В.о. директора Ірпінського ліцею інноваційних технологій Марія Гостін:
«Той ранок запам’ятався гримучою сумішшю емоцій… Страх, гнів, розпач… а ще було дуже шкода дітей, які опинилися в умовах війни. Тоді вже було зрозуміло, що навчання, принаймні того дня, не буде… Постійно лунали якісь дзвінки, приходили повідомлення в робочі чати. Треба було підібрати слова, аби хоч трохи заспокоїти і дітей, і колег-вчителів…. Та й саму себе. Мені здається, якщо зараз заплющити очі, я відтворю в голові кожен вибух, що пролунав того дня. Я не забуду це ніколи…».
Заступник директора Ірпінського центру первинної медико-санітарної допомоги Антон Головенко:
«Про 24 лютого у мене дуже погані спогади. Це, мабуть, через адреналін, який нас всіх переповнював… А от подію, яка сталася через кілька днів, пам’ятаю дуже чітко. Це був вже початок березня. Ірпінь обстрілювали. Нас покликали на допомогу в будинок, у який влучив снаряд…. Це була вулиця Степанівська, ледь його знайшли… я заходжу, а в кутку чоловік з пораненням в живіт… і до нього притулилася його 12-річна донька. Виносили чоловіка через вікно. Далі – в поліклініку, а потім в шпиталь. Тоді нам вдалося врятувати всю сім’ю…».
Депутатка Ірпінської міської ради Оксана Нечитайло:
«24 лютого о 05:30 я проснулась від телефонного дзвінка моєму чоловіку. Його колега повідомив, що Київщину бомблять, що повномасштабне вторгнення все таки почалось. Чоловік дорікнув мені, що «Я ж тобі казав». Адже, до цього моменту, я не вірила, що це можливе. О 07:00 Олександр Маркушин скликав позачергову екстрену сесію. Ще ніколи моя випрасувана з вечора біла блузка, не виглядала так недоречно…Я підготувала документи для оформлення сесійного засідання: ми передбачили резервне фінансування на «потреби війни» та створили Оперативний штаб. До 18 години ми буди в кабінеті міського голови… хтось сидів за столом, хтось – на підлозі. Планували підготовчі дії у разі військових дій на території громади, слідкували за новинами. Мені здається, нам не хотілося розходитися у цей день, навіть по кабінетах. Здавалося, що поруч безпечніше, спокійніше. Адреналін зашкалював від новин, емоцій, дій, споглядання. Час від часу здригалася земля…».
