Журналісти видання «Моя Київщина» поспілкувалася з відомою волонтеркою Зоєю Шкурко, яка відома допомогою тваринам і військовим, зокрема через проєкти «Чотирилапий Санта» та «Чотирилапий Захисник».
— Пані Зоє, зізнаюсь, ми багато чули про вашу ГО «Петро і Мазепа», зокрема, безпосередньо про Вас та вашого чоловіка Дмитра, як дуже активних учасників волонтерських ініціатив. Хотілося б дізнатися, як Ви особисто прийшли до волонтерства, коли розпочалася ваша діяльність, і як вона змінилась після початку повномасштабної війни?
— Починаючи з 2016 року мій чоловік Дмитро допомагав військовим, купляв буси, машини для наших військових, і постійно був у процесі благодійності. Він трохи воював у добробаті, працював у волонтерстві і журналістиці, а з початком повномасштабної війни взявся активно волонтерити, бо воювати вже не міг за станом здоров’я. Особисто я до повномасштабного вторгнення рф допомагала тваринам, за власний кошт купувала корми, стригла тощо, робила все, щоб було менше безпритульних. Серйозно я почала займатися волонтерством тоді, коли почалася повномасштабна війна. Ми з чоловіком зробили для себе вибір, що нікуди не їдемо – залишимося у Києві. Тоді не було зрозуміло нічого, ми лише починали робити прості речі, допомагали Департаменту охорони здоров’я Київської області, зокрема очільниці Олені Єфименко, зустрічали вантажі на вокзалі, організовували склади, розвозили їжу, забирали вбитих людей з Київської області. Тобто в перші дні війни військові забирали вбитих росіянами військових, а цивільних на мосту забирали ми. Також наші сусіди у дворі об’єдналися у команду, сідали в машини і вивозили на вокзал родини тих, хто хотів поїхати.
Я нині сумую за тим часом, коли ми були об’єднані і дуже мотивовані. Тоді було відчуття взаємопідтримки, шаленої мотивації, протистояння ворогу. Так і втягнулися в цей процес. Я, до речі, тоді працювала в Міністерстві аграрної політики, і встигала все це робити.
— Хто залучав вас до цього процесу з самого початку?
— Департамент охорони здоров’я Київської області, бо в них тоді не було необхідних ресурсів, машин, тоді як в нас було авто, яке називали «горбушка». Вбитих цивільних тоді привозили в морг обласної лікарні на вулиці Оранжерейній. Дуже дивно було бачити кульові поранення цивільних. В с.Музичів привезли мобільну хірургічну палату для облаштування операційної, яка була оснащена в будинку культури. Всі, з ким ми стикалися, були налаштовані на те, щоб вистояти, перемогти і не пропустити ворога.
— На вашу думку, коли почалися у суспільства інші настрої в плані взаємодопомоги? Коли волонтерствопочало втрачати свою цінність як суспільна сила?
— Вважаю, що це був 2025 рік. По-перше всі втомилися, по-друге – ресурси, по-третє – ми адаптувалися до війни. На початку всі розуміли, що треба тільки в такий спосіб протистояти ворогу, але зневіра, корупційні скандали, які виникали, дуже сильно демотивували. Але, на мою думку, якщо ти потрапляєш в цей процес, то дуже важко з нього вийти.
— А чому Ви не пішли в публічні волонтери? У нас є список з десяти груп волонтерів, які цілими днями «в ефірі».
— Для публічності у нас немає часу. Якщо робиш з якоюсь іншою метою: представити свою діяльність, залучити партнерів, залучити програму, напевно, публічність у цьому допомагає. У нас багато звичайної буденної роботи. Це прекрасно, коли гуманітарна допомога приходить якоюсь монопозицією, а якщо приходить медицина, то там є все: перев’язки, таблетки, маски, підгузки, і це все треба розбирати. Все, що передають, має жорсткий облік. Наприклад медзаклади повинні брати все, що їм потрібно, але не беруть протерміноване, зіпсоване. Тому, щоб передати нормальну допомогу, треба дуже багато зробити рутинної роботи.
— На ваш погляд у 2022 році які події спричинили масову іноземну допомогу?
— Вважаю, що після Бучі люди Європи, наші сусіди зрозуміли, що вони можуть бути наступними. Це було дуже яскравим прикладом, бо дивилися фільми, читали книжки, але це не проходило через нас. І коли воно торкнулося тебе особисто, коли бачиш поранену людину, розбитий будинок, коли хтось із знайомих загинув, ось тоді воно тебе зачіпає безпосередньо. Не хочу нікого засуджувати, але коли почалося повномасштабне вторгнення, і нам запропонували друзі з-за кордону виїхати до них, то у нас була така позиція, що ми не можемо виїхати. Адже коли прийшов ворог, то хтось повинен чинити опір, захищати свій дім. У волонтерстві, якщо ти працюєш щиро, є велика проблема – ти не можеш зупинитися.
— Поговоримо про логістику та організацію. Як організовується доставка гуманітарної допомоги з-за кордону і з якими організаціями співпрацюєте?
— Ми співпрацюємо з декількома організаціями, зокрема з німецько-українським товариством «Рейн-Некар». Дуже багато допомагають Катерина Малахова і Микола Карпунцов, які привозять незліченну кількість вантажу. Це дуже якісна і хороша допомога, нам її легко роздавати, бо вона одразу розлітається. Наприклад, останню фуру отримали 15 січня цього року — 2720 польових розкладних натівських ліжок, 80 відсотків з яких пішло на військо, а 20 відсотків пішло на соціальні центри Сумської і Донецької обладміністрацій, які облаштовують хаби і укриття для переселенців. Зокрема, ми співпрацюємо з данцями – Bevar Ukraine та Гамбургською організацією, яка передає багато допомоги для тварин.
— Які категорії населення отримують найбільшу підтримку: пенсіонери, ВПО, багатодітні сім’ї? Чи є програми адресної допомоги для людей з інвалідністю?
— Раніше взагалі старалися передавати допомогу в руки, бо це чесна, пряма і швидка допомога. Але, враховуючи, що ми перетворилися на оптовиків, адресну допомогу тепер важко передавати, тому й зменшився відсоток такої допомоги. Співпрацюємо з соціальними сервісними центрами, які на місцях об’єднують людей: інвалідів, пенсіонерів, самотніх малозабезпечених, тобто вразливі категорії населення, кому найбільше потрібна допомога.
— Як ви координуєте роботу між різними районами області та наскільки тісно співпрацюєте з місцевою владою?
— З місцевою владою співпрацюємо постійно, бо саме від них отримуємо інформацію по потребах. Наприклад, з Департаментом охорони здоров’я і департаментом соціального забезпечення Київської області — директором Мещаном Ігорем. З ним ми познайомилися в перші дні березня 2022, разом розвантажували вагони на вокзалі. Це незабутні враження, коли треба було швидко, за 20-30 хвилин розвантажити вагон, бо велика кількість людей чекають, щоб цим потягом виїхати в безпечне місце. Я згадую, в перші дні вокзал був хабом, де ми приїжджали і ввечері забирали тварин, яких людям не вдалося забрати з собою. Це була велика біда, яку ми пережили, переживаємо і невідомо скільки ще доведеться переживати. Не можу нікого засуджувати, не можемо планувати завтра, бо не знаємо, чи не будуть бомбити, чи буде ходити транспорт, чи буде електроенергія, але ми й до того звикаємо. Звикнувши до горя, повернутися в нормальне життя важко.
— А як депутати, народні, обласні чи місцеві тоді включилися в роботу?
— Звісно ж є такі депутати. Наприклад Юлія Овчиннікова очолює міжфракційне об’єднання «Країна», і вона – єдиний депутат, що законодавчо підтримує тварин. Антон Яценко на Черкащині в Умані допомагає. Геннадій Вацак з Віниччини, Валерій Дубіль, Георгій Мазураш з Чернівців, Валерій Зуб – це ті, з ким ми створили міжфракційне депутатське об’єднання «Підтримка волонтерського руху», для того, щоб законодавчо підтримувати волонтерство.
Депутат обласної ради, з яким ми розвантажуємо фури, буси – Сергій Олександрович Левченко, до якого ставимося з великою повагою. Він гуру комунікацій і добрих справ, які він робить дуже легко. Дуже багато речей, які вдаються в житті залежать від особистості. На власних якостях людина може зробити або не зробити. Якщо говорити про смертні гріхи, то це байдужість, бо це те, що робить нас черствими, немилосердними. Тому, я з великою повагою ставлюся до небайдужих людей, які витрачають свій час, ресурси, здоров’я і можливості, щоб допомогти. Якщо ми не будемо один одного підтримувати, ми не виграємо війну.
— Чи є проблеми з бюрократією або перешкоди з боку місцевої влади?
— З бюрократією дійсно є проблеми. Благодійна і волонтерська діяльність регламентується законами, має контроль, і всі законодавчі акти під час війни декілька разів мінялися, адаптувалися до потреб часу. Тому ми й створили міжфракційну депутатську групу «Підтримка волонтерського руху» аби діяльність волонтерів була скоординована і не хаотична, а законодавство враховувало і якісь практичні потреби волонтерів.
— Чи є достатньо складів та місць для зберігання гуманітарної допомоги?
Зберігати гуманітарну допомогу важко. Спочатку це було безкоштовно, зараз коли повернули до бізнеспроцесів, то всі роботи, пов’язані з волонтерством, стали платними, але в партнерстві вирішується багато питань. Звісно, є деякі проблеми. Був дуже неприємний досвід, коли прийшла фура гумдопомоги з 18 палет протермінованих тестів на ковід. Прийшло багато ковідних товарів, які у Європі вже втратили попит. Багато проблем з медичною технікою, яку іноді присилають, бо вона вимагає правильного підключення і розхідних матеріалів, тому іноді вона стає баластом.
— Як ви визначаєте пріоритетність розподілу ресурсів і які види допомоги найбільше затребувані зараз (їжа, ліки, одяг, генератори)?
— Наприклад, найбільш затребувані розхідні матеріали на фронті: генератори, старлінки, антидронові сітки, розпалювачі, тобто, пріоритет – це військові.
Для мене особисто далі стоять тварини, бо вони беззахисні. Зараз екологічна катастрофа, бо багато тварин залишаються напризволяще. У нас є прекрасний проєкт «Чотирилапий санта», де допомагаємо малозабезпеченим власникам домашніх тварин і тим ВПО, які евакуювалися і забрали з собою тварин. Загалом ми допомагаємо притулкам і зооволонтерам. Ще є декілька добрих проєктів допомоги дітям війни, а також дітям до трьох років: передаємо підгузки, дитяче харчування, іграшки, аксесуари, засоби дитячої гігієни, які роздавали в Обухові, в Київській, Житомирській, Чернігівській областях. Співпрацюємо з лікарнями, з громадськими організаціями і фондами, які надають нам інформацію.
Три роки вже діє проєкт «Дбайливі руки» в рамках якого молодшому медичному персоналу, нянечкам, лаборантам госпіталів і лікарень, де лікуються військові, ми передавали продуктові набори. Зараз співпрацюємо із соціальними центрами, де працюють відчайдушні люди, які допомагають найменш захищеним, постійно бачать біду і проблеми, але отримують дуже маленьку зарплатню. Тому підтримати людей, які щиро працюють для найвразливіших – наше завдання. А загалом у Київській області ми працюємо з усіма соціальними центрами.
— Ви особисто дуже зосереджені на допомозі тваринам. Чи є окремі ініціативи для підтримки бездомних чотирилапих?
— Як я вже казала, ми займалися евакуацією тварин, дуже багато їх вивезли у 2022-2023 роках. Наприклад, приїздили у Херсон у 2023 році, де з контактних зоопарків вивозили рідкісних тварин. Дуже багато вивозили з Бахмута, під Мар’їнкою, з Курахово, Максимільянівки, Георгіївки, Авдіївки. Доводилося забирати і в таких випадках, коли люди залишають тварину, бо будинок розбитий, а тварина його все одно захищає. Часто покинуті тварини об’їдали загиблих. Військові також нам передавали врятованих тварин. Смерть дуже близько, і дуже багато військових свою ніжність передають котикам і собачкам, піклуючись про них. Звісно, ми працюємо з ветеринарними клініками, а також передаємо корм в притулки, де живуть тварини, яких ми евакуювали.
На жаль, у нашому законодавстві немає визначення поняття «притулок для тварин». Немає офіційних притулків, всі самостворені, не можна прийти і подивитися, як утримують тварин, чи достатньо їжі, води, волі, бо це приватна власність. Є дуже багато притулків, де тварині на волі набагато було б легше вижити. Є й такі притулки, де спеціально калічать тварин, щоб отримувати донати. Я вважаю, щоб допомагати тваринам, треба їх любити.
— Кого з перевізників ви помічали в перші дні вторгнення, адже ви очевидець подій, як це все було?
— Знаю, що дуже багато машин «Епіцентру» возили гумдопомогу в Чернігів, Куликівку, Чернігівську область. У Києві був штаб, транспортний відділ, якщо треба було перевозити великі об’єми. Маленькі вантажі возили своїми малими машинами. Користуємося послугами Нової Пошти, коли передаємо багато допомоги фурами. Пишемо листи і вони надають фуру у Донецьку, Сумську чи Одеську область.
— Як ви звітуєте перед донорами та громадою про використання ресурсів? Чи є механізми контролю, щоб уникати зловживань?
— Механізми контролю є. Все, що заходить, заходить по декларації. В свою чергу все передається по актах, заводиться в систему по деклараціях, де видно кому і що передали. Перед донорами звітуємо фотозвітами і зворотним зв’язком від кінцевого отримувача.
— У вас є якісь відзнаки, державні нагороди за волонтерську діяльність?
— У чоловіка Дмитра є медаль від Сирського та подяка від Верховної Ради України. Ми ними не хизуємося, мені взагалі про них розказувати незручно, бо це не було самоціллю. Нагорода також є від Єпіфанія. Ми передали багато антидронових сіток і були відзначені церковними відзнаками.
— Які історії найбільше надихають вас у роботі?
— Головне – не зневіритися, не замкнутися. Фізична праця ніколи не дає бути в депресії. Наприклад наш товариш Микола Карпунцов передав серію іграшок, і коли мій чоловік Діма возить ці іграшки в дитячі садочки, він кайфує, коли діти відкривають коробки. Взагалі, коли ти щось передаєш, ти радієш більш, ніж отримуєш. Якщо Бог дає тобі можливість допомагати, це дає сили.
Звісно, інколи опускаються руки і ти починаєш сумувати, бо війна. Але, береш себе в руки, коли, наприклад, в соціальних мережах знайшли інформацію, що на півночі Чернігівщини в Менському зоопарку живе багато екзотичних тварин, яких немає чим їх годувати. А там вже окупація. Ми трьома машинами поїхали до директора Київського зоопарку Кирила, і він дав їжу. Потім набрали всього-всього і поїхали в тил, де всі мости були зірвані, розвантажили на березі у човни, довезли до того зоопарку. Ми щасливі, бо віримо, що ми переможемо.
