Вулиці Києва сьогодні. Фото: Борис Корпусенко
Війна, безумовно, змінила столицю, але попри все вулиці цього міста відновили ритм та зберегли душевність.
Метушливий Київ у перші тижні загострення війни нагадував зону відчуження: майже спустошені вулиці, рясні блокпости, постійні сирени. У 21 столітті — коли весь цивілізований світ вже давно став на сторону світла і розвитку — столиця миролюбної України потерпала від варварських обстрілів росіян. Розбомблені будинки та відібрані життя сіяли паніку та розпач… Поруч тривали бої.
Так виглядав Київ у березні-квітні
У цих темних буднях важко було втриматися за надію, і тільки віра та спільна боротьба давали сили пережити це та зустріти нові, сонячні світанки.
2 квітня усю Київщину Збройні Сили України феєрично звільнили від останніх слідів ворога. І зараз — на восьмому місяці війни — наш Київ знову живе. Яке це життя?
Енергійне, бо сюди чи не щодня прибувають нові переселенці з окупованих територій і усім їм потрібна наша допомога. Динамічне, бо кияни розуміють: опускати руки немає часу, потрібно працювати і допомагати армії.
Тривожне, бо інколи сирени спрацьовують по кілька разів на добу. Траурне, бо попри віддаленість лінії фронту, у центрі Києва кілька разів на тиждень прощаються із загиблими воїнами.
І досі незвичне: бо ще минулої осені ми сміливо будували особисті плани, засмучувалися через дрібниці, сперечалися між собою… А сьогодні розуміємо: все це так неважливо, і хочемо тільки одного — Перемоги.
ЗУПИНКА «КИЇВ ПЕРЕМОЖНИЙ»
Вранці на станції метро «Золоті Ворота» ніде яблуку впасти. Популярний центральний пересадковий вузол знову так само наповнений пасажирами, як і у мирні довоєнні часи.
Метро, яке на початку весни працювало як укриття та курсувало із годинними інтервалами руху, сьогодні забирає пасажирів з платформи кожні 2-4 хвилини.
Якби не зупинка поїздів під час сирен (дві «гілки» метро пролягають через мости просто неба, тому призупиняють рух) і обмеження комендантською годиною, можна було б сказати, що київський метрополітен абсолютно повернувся до звичного режиму.
За статистикою, щотижня метро перевозить орієнтовно 3-3,5 мільйони пасажирів. Біля входів чергує поліція, станції також досі працюють як укриття — навіть вночі, але пасажирів впускають із паспортом.
Час до часу у холах станцій проводять періодичні майстеркласи: спеціалісти навчають, як правильно надавати домедичну допомогу та що робити у випадку мінної небезпеки. У жвавому ритмі життя такі навчання — лише ще одне охолоджувальне нагадування: війна триває, небезпека поруч.
Щодня виїжджають на рейси й автобуси, тролейбуси й трамваї. Звичний рух громадського транспорту Києва від серпня відкоригували важливим правилом. Якщо під час поїздки загуде сирена, пасажири мають вийти із салону та пройти у найближче укриття.
Для цього у місті передбачені понад 3600 укриттів, які можуть одночасно сховати близько 3 млн людей. До речі, саме стільки за останніми підрахунками на сьогодні є у місті. Досі не повернулися близько мільйона…
Нині ці люди заспокоюють свою тривогу на заході України, у сусідніх Польщі, Чехії, Словаччині. Або — навіть далекій Канаді. Чи повернуться? Хочеться вірити.
СТОРІНКА: «ВДОМА»
Лише в серпні з евакуації приїхала і киянка та молода мама Алла. Разом з 4-річною донькою Анною понад два перші місяців війни вона була у родичів на західній Україні. У травні виїхали у Хорватію. Через постійний страх Алла весь час відкладала повернення у Київ. Був проти і її чоловік.
Впливали на таке рішення, зокрема, періодичні обстріли столиці — як от, коли у червні одна з ракет влучила у багатоповерхівку у Шевченківському районі. Тоді постраждала 7-річна дівчинка…
«Разючі кадри порятунку дитини постійно стояли перед очима. Боялася навіть уявити свою доньку на місці цієї бідолашної закривавленої дівчинки… Але врешті у серпні вирішили повертатися додому. Перші слова моєї Ані вдома: «Мама, я тут дуже щаслива!» — розповідає сьогодні Алла, ледь стримуючи сльози.
А нещодавно депутати Київської міської ради підтримали рішення про створення у місті спеціального фонду житла. Квартири надаватимуть у тимчасове користування. Єдине, за що доведеться платити новим мешканцям, — це комунальні послуги.
Для людей, які побачили власний дім у руїнах або ж змушені були втікати з-під обстрілів, такі новини вкрай потрібні. Вони кажуть, що це не лише фінансова, а й певною мірою терапевтична підтримка для них. І шанс почати життя з нової сторінки.
УРОК «ВІЛЬНА УКРАЇНА»
До Києва переїжджають навіть цілі навчальні заклади. З квітня на базі Київського національного університету будівництва і архітектури працює Маріупольський державний університет.
Стіни закладу, який, до слова, є ровесником незалежної України, зруйнували під час обстрілів у середині березня. Київ підставив дружнє плече, і сьогодні освітяни та студенти продовжують навчання вже тут, у столиці.
Повернулися до підручників і наймолодші кияни — усього 90% учнів слухають уроки онлайн, або відвідують школу.
З 421-ї комунальної школи в Києві, 70% мають укриття. Працюють також садочки. Раніше відвідувати комунальні дошкільні заклади могли тільки діти батьків, які працюють. Сьогодні це рішення скасували.
Як у школах, так і садочках діють спеціальні правила. І тепер навіть 4-річна дитина знає: якщо звучить сирена, потрібно брати тривожний рюкзак і спускатися в укриття.
У підвалах для дітей є все необхідне: від парти до ліжка, якщо йдеться про садочок. А ще запаси води, перекуси та теплі речі. У кожної малечі із собою записка із контактами батьків та групою крові… Колись ці діти — діти війни — виростуть, і будуть згадувати про таке дитинство у минулому часі.
Хочеться вірити, що ці тривожні дитячі спогади затруться світлими буднями дорослого життя мирної України.
ТАБЛИЧКА «ВІДЧИНЕНО»
В обідню пору біля закладу-візитівки столиці — «Київської перепічки» кількаметрова черга. Популярну перепічку із сосискою купують і перехожі, і працівники найближчих офісів. Касирка оперативно видає решту та люб’язно бажає «Гарного дня».
Між іншим, каже своїй колезі: «А пригадуєш, як ми у квітні після півторамісячної перерви відкрилися. І як не встигали готували. В кінці зміни тоді з ніг падали?! Теперішні черги — це лише якась п’ята частина квітневих»
У перші місяці війни велика частина місцевих закладів зачинилися та почала готувати для ЗСУ, тероборони, пацієнтів лікарень, пенсіонерів та малозабезпечених. Згадуючи їхній вклад у цю боротьбу, можна сміливо сказати, що ресторани та невеликі кафе у лютому-березні були такими собі «РВУ» — ресторанними військами України. Безкорисливо та самовіддано вони робили те, що вміють найкраще — готували. І впоралися на всі сто.
Сьогодні практично всі заклади знову працюють, збираючи повні зали відвідувачів. Війна навчила киян жити тут і зараз. Тому навіть попри війну мешканці все одно при нагоді обідають чи вечеряють в закладах. У такий спосіб кожен ще й намагається підтримати місцевий бізнес, якому через воєнний стан і так непросто.
До речі, десь наприкінці березня київська влада почала активно закликати підприємців повертатися до роботи. Усі розуміли: боротися треба і на економічному фронті. Спеціально для цього бізнес навіть на якийсь час звільнили від сплати податків, а також дозволили не розраховуватися за комунальні послуги.
Завдяки правильним пріоритетам, за перше півріччя підприємці сплатили навіть більше податків у місцевий бюджет, ніж у ці ж місяці мирного 2021-го. Чи показник це? Безумовно. Особливо, якщо враховувати, що ці люди щодня працюють попри небезпеку обстрілів.
НОВИНА «ВТРАТА»
«Знову загиблий…», «Шановна громада…», «Змушені повідомити…», «Сумні новини з фронту…» — такими повідомленнями щодня рясніють стрічки новин та місцевих фейсбук-груп. Чи можливо до цього звикнути? Ні. Чи менше болить? Ні. Чи припинили ми себе запитувати: як цим дітям далі жити без батька? Ні.
За останні місяці стіни центральної київської святині — Михайлівського Золотоверхого монастиря бачили стільки горя та сліз, як, здається, ніколи раніше. Вже традиційно прощання із бійцями, які героїчно загинули на фронті, проходять саме тут.
Взагалі цей монастир ще з часів Революції Гідності взяв на себе історичну роль: саме тут кілька годин поспіль вперше з навали татаро-монголів лунав набат. Саме тут ховалися мітингувальники від беркутівців під час Майдану. Саме тут сьогодні проводять прощальні панахиди…
Випадково підслуховую розмову двох підлітків років 15-ти біля стіни пам’яті, яку розмістили на мурі монастиря.
— Ти думав коли-небудь про те, що тут могло б бути твоє фото? — запитує дівчина.
— Вони теж не думали, — відповідає він.
За останні роки на цій стіні назбиралися тисячі фотографій загиблих воїнів. Тут обличчя Героїв, які полягли від 2014-го в російсько-українській війні. І це ще одне нагадування того, що наша боротьба триває вісім років, з часів окупації Донбасу, а в лютому цієї зими — лише зухвало загострилася.
МЕТА «ПЕРЕМОГА»
За останній рік це місто стало містом сміливих надій та нових поглядів. Тут перейменовували вулиці із тоталітарним відгомоном, змінювали назви театрів «російської драми», спилювали голови із залишків радянських монументів та демонтували «п’ятикутні зірки».
Синьо-жовтий стяг сьогодні розлітається не тільки з державних будівель, а й зустрічається на банерах та у вітринах, на автомобілях та дитячих рюкзаках. Якщо спитаєте у першокласника, що таке ЗСУ — він, ймовірно, без довгих роздумів скаже про Збройні Сили України…
Стоячи на Володимирській гірці, з якої відкриваються найбільш видовищні краєвиди вільного Києва, підкрадається думка: попри все, ця земля змогла примножити не менше, ніж втратила.
І сьогодні саме тут, в Києві, чомусь найбільше відчувається ця велика енергія нескореності України, незламності українців та нашого спільного світлого «завтра».
Олена ПЕТРИШИН, фото Борис КОРПУСЕНКО, Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»
