Для мами — Микита досі на бойовому завданні. Колаж: Оксана Гладкевич
Сьогодні, 23 липня, захисникові з позивним «Пабло» мало б виповнитися 29 років.
Пілот БпЛА, киянин Микита з незвичним для України латиноамериканським прізвищем іспанського походження Торрес-Ернандес загинув у бою у квітні 2024 року на Донеччині. Коли почався повномасштабний наступ росіян, він з родиною вже кілька років жив за кордоном, де мав високооплачувану роботу, що забезпечувала йому та рідним досить комфортне життя.
Після початку великої війни хлопець, який ніколи не тримав зброю у руках, залишив усе та повернувся в Україну, щоб захищати Батьківщину. Разом з ним додому з-за кордону повернулися його рідні, щоб бути поруч зі своїм захисником.
Микита, якому на той час було 25 років, долучився до тероборони, швидко опанував військову справу та дослужився до молодшого сержанта. Брав участь у боях на Київщині, воював на Запоріжжі та Донеччині.
Справжній Герой і надзвичайно світла людина — «Пабло» виводив поранених азовців з оточення та попри поранення завжди залишався у строю. У свій останній бій він пішов з незагоєним переломом ключиці та пов’язкою на руці. Микита поліг під час виконання бойового завдання 16 квітня 2024-го у селі Бердичі Покровського району Донецької області. Йому назавжди залишилося 27 років.
Микита пішов на війну добровольцем
Коли мама, пані Ганна отримала звістку про загибель сина, для неї тієї миті рухнув увесь світ, який досі не підіймається. Вона спала на його могилі, лікувалась у психіатричній клініці, але досі не може змиритися з втратою та говорить про Микиту лише у теперішньому часі.
«Вечірній Київ» поговорив з Ганною Володимирівною, яка нині тримається завдяки взаємній підтримці жінок, чиї діти також загинули на війні. Вони спілкуються, дружать і разом навідують могили полеглих на фронті синів і доньок.
Також пані Ганна веде сторінку Микити в Instagram, аби зберегти памʼять про нього. Вона переконана: «Мої сльози дитину не повернуть, але доки звучить його ім’я — він живий. Микита зробив надто багато для України та заслужив, щоб його пам’ятали».
ХУЛІГАН ЗІ СВІТЛОЮ ДУШЕЮ
Микита народився 23 липня 1996 року у Києві, виріс на Борщагівці. Він був другою дитиною у сім’ї. Старша сестра — Патрісія, молодша — Даша. Життя з їхнім батьком — студентом із Коста-Рики Хуаном у пані Ганни не склалося, тож вона виховувала трьох дітей сама.
Микита навчався в школі №76 імені Олеся Гончара. Захоплювався малюванням, технікою, футболом і дзюдо. Правда з секції боротьби мама його забрала, після однієї масштабної бійки на районі. Боялася, аби випадково нікого не покалічив.
Після 9 класу Микита вступив до поліграфічного ліцею, де здобув фах дизайнера. Мріяв працювати з ландшафтом, але захоплення технікою переважило. Зокрема, влаштувався у компанію «Пальміра», де кермував навантажувачем на складі та був дуже задоволений цією роботою.
Мама Героя — Ганна Володимирівна. Фото: Борис Корпусенко
«Микитка був непростою дитиною. Зовсім не ідеальним, але дуже добрим і відповідальним хлопцем. Я називала його хуліганом зі світлою душею. Там, де він — завжди сміх. Його любили всі. Чудово малював, але не міг довго всидіти на місці. Обожнював автомобілі. Першою машиною Микитки була Ауді, яку він сам собі купив, а потім ще довго ремонтував власноруч. У війську він не минав жодного танку, забирався на броню всього, що їхало. Майстер на всі руки він допомагав побратимам ремонтувати бронемашини, а хлопці дозволяли йому покермувати важкою технікою», — розповідає Ганна Володимирівна.
Микита не проходив строкову службу в армії, навіть у дитинстві не захоплювався зброєю та іграми у війну. Проте 24 лютого 2022 року твердо сказав матері: «Я піду захищати країну». Він так вирішив і відмовляти юнака було марно. Хлопець приїхав із Німеччини до Києва і вже у березні воював у лавах Тероборони, а пізніше — морської піхоти.
«Микитка не дозволяв нам вертатися в Україну, але ми з доньками все одно приїхали, щоб бути поруч. Коли він на власні очі побачив злочини російської армії в Бучі, то буквально у шию виштовхав нас назад за кордон. Сказав: „Я пішов на війну, щоб вам не довелося воювати“. У війську син швидко подорослішав, змужнів. Це можна побачити по його фото та відео, на яких він виглядає на початку служби як хлопчик, а через кілька місяців — як чоловік, досвідчений та загартований у боях воїн», — згадує мама Героя.
Микита з сестрами Патрісією та Дашею
Микита навчався у школі №76 на Борщагівці
ВІДДАВ СВОЮ ВІДПУСТКУ 19-РІЧНОМУ ПОБРАТИМУ, А САМ ЗАГИНУВ
Розумного та кмітливого юнака, здатного імпровізувати та адаптуватися до будь-яких умов помітив головний сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Валерій Маркус і запропонував служити разом. «Пабло» погодився, з нуля навчився керувати дронами та став оператором БпЛА 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 47 ОМБр.
За словами мами, син пройшов «усе Запоріжжя», а на Донеччині допоміг пораненим азовцям вийти з оточення під Авдіївкою. За це його нагородили двома орденами, які так чомусь і не вручили.
«Микита подружився з багатьма бійцями «Азову». Дуже хотів до них перейти. До того ж самі азовці звали його до себе в бригаду. Майже двометрові хлопці називали мого сина, який мав зріст 1 метр 78 сантиметрів, «маленьким, але потужним воїном», — розповідає жінка.
Пані Ганна також згадує, що Микита ніколи не скаржився на важкі умови польового життя та ні на що не нарікав. Він усюди був душею компанії. Завжди усміхнений, усім підіймав настрій дотепними жартами. Таким і залишався, коли приїздив у короткі відпустки з фронту додому. А вдома просив хіба що «маминого борщу». Також не минав нагоди завітати у McDonald’s, страви якого вподобав ще з дитинства.
Микита (на капоті) не минав жодного танку або машини
«Пабло» з дитинства любив бешкетувати
Микита (у центрі) з побратимами
«Син оберігав нас і ніколи не розповідав про те, що відбувається на фронті. Деякий час навіть приховував, що мав чисельні поранення та контузії. Він втратив зір на одному оці та слух на лівому вусі, але залишався у строю. Напередодні своєї загибелі Микита був тяжко поранений і мав їхати в госпіталь, але замість цього вирушив на завдання.
Казав мені: «Я маю бути тут з моїми хлопцями». І на останнє своє завдання пішов з поламаною ключицею та підтримувальним бандажем для руки. Перед цим він віддав свою відпустку 19-річному хлопчику, замість якого пішов у бій і загинув. Він міг не йти на завдання та залишитися живим. Але вибрав бути з побратимами», — плаче жінка.
З мамою у Микити був особливий зв’язок. Він жартував, що вона — його «королева», а сам він — її найвідданіший син. Щороку мама на день народження сина вітала його тортом і робила фото. «Не хочу, але сфотографуй», — сміявся кожного разу Микита. Вся їхня квартира обвішана цими світлинами.
«Я СПАЛА НА ЙОГО МОГИЛІ»
У захисника була дівчина Маша, з якою він планував створити сім’ю. Вони познайомилися ще до повномасштабної війни та мріяли про спільне життя. Микита дружив із батьком Маші, який служив у 72 ОМБр. Чоловік, який мав стати його тестем, поліг у бою. А рівно через 40 днів від страшних мінно-вибухових поранень загинув і «Пабло».
Про загибель Микити матері повідомила Маша… Далі у жінки — провал у пам’яті, похорон і нескінченні дні на Берковецькому кладовищі.
Татуювання на руці матері з датою народження сина
Пані Ганна каже, що час не лікує рани. Фото: Борис Корпусенко
«Я спала на його могилі. Сиділа там годинами. Це було єдине місце, де я ще могла бути з ним. Люди дивилися й казали: як так можна? А я не могла інакше. Старша моя донька Патрісія — моє серце, молодша Даша — мій розум, а Микита — моя душа. Мою душу вбили», — каже пані Ганна.
Після поховання сина та безсонних ночей на його могилі жінка опинилася у психіатричній лікарні. Не пам’ятає, як туди потрапила. Тривалий час не могла говорити, не їла та не спала. Психіатр назвав це «реактивною депресією після втрати дитини». Три місяці лікування допомогли лише частково.
«Кажуть, що час лікує рани. Це неправда. Час може хіба що навчити нас жити з болем. Але я досі ходжу без шкіри. Моя душа — як обгоріле поле. Я не знаю, як з цим жити. Але мушу, бо Микита б так хотів. Я не можу зрадити його памʼять. Тому, як би не боліло, я встану», — каже Ганна Володимирівна.
До речі, жінка ходила по всім бригадам, просилася на фронт, запевняла, що вміє добре стріляти, але її не брали до війська через вік. Пані Ганна вірить, що син досі поруч. Для неї — він досі на завданні. А ще часто приходить у снах. Навіть побратими пишуть йому у Telegram так, ніби він досі у строю.
«ПЕРЕДАЙ МИКИТІ, ЩО Я ЙОГО ЛЮБЛЮ»
Загибель Микити стала страшним ударом також для його сестер — 33-річної Патрісії та 19-річної Даші. Адже він для них був не просто братом, а справжнім близьким другом. Боулінг, кіно, вечірні прогулянки — завжди втрьох. Беззаперечна довіра, без слів. Для Патрісії втрата брата стала зламом. Вона сказала: «Я могла уявити будь-кого в труні — тільки не Микитку».
Даша — студентка психології. Після загибелі брата хотіла кинути навчання. Вона не ходила на пари два місяці. Казала, що ці всі знання — ніщо, коли болить так сильно. Її слова: «Передай Микиті, що я його люблю» — і досі звучать вдома замість молитви.
У квартирі на Борщагівці нічого не змінилось. Там досі його речі. Його запах, мовчання і пам’ять, яка стала їхнім повітрям. На ліжку — форма Микити. Три бронежилети: два на кріслі, один біля подушки. Мама спить поруч із ними, бо там залишився запах сина. Собака теж відчуває — підходить, обнюхує, тихо лягає та засинає на речах Микити.
Як згадує мама, син завжди тягнув за собою тварин. Ще з дитинства — коти, собаки, а на війні — навіть кози, які втратили своїх господарів і домівки через війну та здичавіли. Є відео: козенята йдуть за ним лісом, як за своїм.
Нині пані Ганна спілкується з мамами інших загиблих воїнів, збирає їх разом і підтримує як може. Вони разом навчаються гідно нести в собі рани та нестерпний біль. А Микита говорить матері уві сні: «Я у повітрі та воді, на землі та у небі. Мамо, не плач». І щоразу, коли вона наближається до небезпечної межі, щось ніби тягне її назад — то її син.
Микита на фронті за кермом позашляховика
Читайте також:
«Жив мистецтвом, загинув воїном: історія Дениса Бондарева — каскадера та захисника України».
Олександр ГАЛУХ
