Владислав Журавель. Фото: Наталка Марків
Військовий Владислав Журавель, який став знаменитий завдяки кажану Малюку, розповів про те, як ветеранам знайти своє місце у суспільстві після звільнення зі служби.
Владислав Журавель добре відомий мешканцям рідного селища Коцюбинське, що є анклавом в столиці. Він також був у команді активістів, які допомагали зберегти Біличанський ліс. У цивільному житті працював декоратором та підприємцем. З початку повномасштабної війни чоловік пішов добровольцем у військо, хоч раніше не служив, та ще й мав проблеми із здоров’ям. Проте у лютому 2022 року про таке не думалося.
Спочатку воював в Ірпені, потім служив на Харківщині та Донеччині. Так, як він депутат Коцюбинської селищної ради, то побратими придумали йому позивний — «Нардеп». Жартували, що він «правильний» депутат, бо перебуває разом з народом в окопах.
Влітку минулого року Владиславу зробили операцію — видалили з пухлину з печінки, а з нею і жовчний міхур. Після реабілітації його підрозділ розформували і він потрапив до механізованої бригади, що воювала в Часовому Яру на Донеччині. Вже тоді було зрозуміло, що за станом здоров’я, після важкої операції, він не зможе продовжувати службу. Тож почався досить тривалий бюрократичний процес звільнення зі служби.
Саме в Костянтинівці, після обстрілу КАБом, Владислав врятував кажана, який прокинувся від зимівлі, і з яким вони згодом стали зірками твіттера.
Після демобілізації Владислав Журавель практично одразу ж знайшов роботу у фонді, який допомагає чинним військовим. Владислав постійно наголошує, що зараз усе життя країни має бути підлаштованим під потреби фронту.
Владислав Журавель. Фото надане Владиславом
— Наскільки зараз просто влаштуватися на роботу ветерану, який звільняється із служби?
— Насамперед розкажу про свій досвід. Я розумів, що одразу ж після звільнення зі служби буду шукати нову роботу. (Міські та селищні депутати у нас не отримують зарплати.) Спочатку розпитав знайомих, чи є у них потреба в моєму фахові. І фактично одразу ж потрапив на співбесіду у Благодійний фонд. У команді була потрібна людина з військовим досвідом і технічними знаннями.
Пройшов декілька співбесід. Мені одразу сподобався фонд, бо для мене дуже важливо працювати з людьми зі спільними цінностями, з якими можеш говорити прямо, відкрито, чесно. З людьми, які працюють заради перемоги.
Після крайньої співбесіди у Фонді з майбутнім керівником, мені сказали, що повідомлять про рішення протягом тижня, на що я відповів і наголосив, що не маю наміру довго перебувати у статусі безробітного і не буду довго чекати. Можливо, вони здивувалися такій заяві, але мене взяли і я фактично одразу ж занурився у робочий процес. І зовсім скоро зрозумів, що восьмигодинного робочого дня не вистачає, щоб залагодити всі справи.
— Як сприйняла ваша сім’я, що ви з армії, одразу отак занурилися у роботу?
— Дружина, звісно, думала, що у мене буду більше часу для сім’ї, бо зараз я весь у роботі. Але це однозначно краще, ніж мене два роки взагалі не було вдома. І вони розуміють, заради чого я так працюю.
У мене такий характер, що я завжди завантажений роботою. Навіть останні місяці своєї служби, коли було зрозуміло, що швидше за все мене «спишуть» за станом здоров’я, я намагався бути корисним побратимам, зробити їхній побут легшим, — готував смачну їжу, навіть іноді запікав яблука з медом.
— У ветеранів при працевлаштуванні виникають проблеми з поверненням на минуле місце праці і браком досвіду чи дипломів про освіту для нової роботи?
— Чув про такі випадки у державних компаніях. У приватних із цим легше, бо їм насамперед важлива кваліфікація, досвід, навички і вміння вчитися та швидко засвоювати інформацію. Моя посада вимагає саме такої гнучкості. Постійно виникають нові запити і на них треба оперативно реагувати, та ще й аргументувати керівництву, яке розподіляє кошти між проєктами, що нам потрібен саме той чи інший засіб.
Оскільки ми працюємо для потреб військових, то моє завдання також отримати фідбек від них. Наприклад, раніше передавали партію планшетів з часом виявилося, що вони почали гірше працювати. Тож почав з’ясовувати у чому справа, спілкувався з різними фахівцями, і виявив, що причиною може бути звичайне «старіння карти пам’яті». Тобто від зношення карту пам’яті потрібно змінювати кожних два місяці. А це, погодьтеся, зовсім інші кошти, ніж поміняти планшет.
Фото надане Владиславом Журавлем
— З якими ще проблемами найчастіше стикаються ветерани, коли повертаються на роботу?
— Людина, яка повернулася з війни, це не та людина, яка йшла на війну. На війну ти йдеш своєрідною «дерев’яною колодою», а виходиш з неї обтесаною скульптурою, з оголеними почуттями, запитом на справедливість і швидкою реакцією на події. В армії, коли тобі щось не подобається, ти можеш побратиму прямо сказати: «Що ти верзеш!». А серед цивільних так не працює.
Одразу ж після звільнення із служби мені було важко зрозуміти, що те про що люди кажуть, це не те, про що вони думають. Я просто забув про це!
Цивільним треба іноді нагадувати про особливість військових. Про їхній максималізм.
Також я дуже гостро реагую на будь-які зволікання у справах, що стосуються забезпечення військових. Бо розумію, що затягування вирішення справи може комусь коштувати життя і здоров’я. Хоча така постановка питання може здаватися маніпуляцією, але це реальність, зрозуміти яку може не кожен.
— А що робити, коли ветеран, демобілізувавшись, не може психологічно знайти собі місця у цивільному житті. Уся робота «блідне» порівняно з місією, яку він мав на фронті…
— Я це б порівняв із юнацьким максималізмом, коли людина шукає себе, а потім «включається» реалістичне сприйняття світу, і ти йдеш на роботу, яка приносить кошти. Після захисту країни мотивації «заробляти кошти» вже недостатньо, тому у багатьох після звільнення із служби зберігається бажання бути дотичним до захисту країни, бо так чи інакше їхні побратими залишаються на фронті, і їм, так само як і йому колись, потрібна допомога.
Для себе цю екзистенційну проблему вирішив працюючи у фонді, бо моя робота безпосередньо пов’язана з допомогою країні. Водночас знаю, що зараз чимало робочих місць для ветеранів має і створює нові концерн «Укроборонпром». Треба шукати такі пропозиції.
Владислав Журавель під час служби у Донецькій області. Фото надане Владиславом
— Зараз з ветеранами щодо працевлаштування доволі добре працюють, як на державному, так і міському рівні. Наскільки охоче демобілізовані воїни користуються такими сервісами?
— Серед військових є різні люди. Для когось повернутися на стару роботу, чи знайти нову — не надто велика проблема. Але є чимало тих, які відчувають себе дезорієнтованими і потребують підтримки держави, підтримки суспільства.
Для мене найбільш відомим місцем у Києві, де допомагають військовим, є Veteran Hub. У ньому можна не просто дізнатися про роботу, підтримку чи пільги, а й почувати себе своїм серед своїх — це коли тебе розуміють без слів. Про це місце військові переповідають один одному.
А про державну підтримку не всі знають. Тому, на мою думку, інформацію про всі можливості, які надають ветеранам потрібно надавати ще на виході з військкомату, коли люди знімаються з обліку.
До слова, я взагалі мрію про реформу наших Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки таким чином, щоб насамперед це були реформовані центри рекрутингу для армії, а вся паперова робота була максимально цифровізована, щоб ТЦК працювали, як своєрідні ЦНАПи.
Це цілком реально зробити. Зокрема проводити мобілізацію більш цивілізовано.
Зараз ми маємо дуже потужні мобілізаційні кампанії від Третьої, П’ятої бригад, які відбирають до своїх лав мотивованих людей. Але поповнення лав війська це не приваблива картинка у кіно. Це чітка постановка питання, що або ми переможемо, або нас не буде. Але, на жаль саме на таку роботу в ТЦК не вистачає часу.
— Ви працюєте у фонді, який допомагає військовим. Які запити у них виникають?
— У ЗСУ створюються нові структури, і часто буває, що держава не встигає оперативно закривати всі потреби. Йдеться не стільки про зброю, а про багато різних речей. Наприклад, підрозділи отримують безпілотники, але не можуть ними працювати, бо потрібні планшети, зарядні станції, ноутбуки. Як правило запити на таку техніку звучать як: «потрібно на вчора». Навіть медикам крім ліків і такмеду потрібні ноутбуки.
Це доволі поширена проблема, коли у військовій частині на посаді не завжди є фахова людина, яка може швидко провести необхідну закупівлю. Ніхто не хоче підставити себе чи керівництво під кримінал. У кращому випадку в частинах просто тягнуть час. Тому такі «гарячі» потреби часто закривають фонди та волонтери.
Зокрема наш благодійний фонд «Разом для України» має проєкт, який має на меті допомогти війську стати сучаснішим — збирає в Україні та США ноутбуки з характеристиками: (процесор) i3 10XXXGen, накопичувач типу SDD не менше 256 Gb, операційної пам’яті має бути не менше 8 Gb, USB 2.0 (3.1) не менше 3 портів. За даними Головного управління зв’язку та кібербезпеки військові потребують 33 000 ноутбуків. Ця техніка дозволить покращити інформаційну та ситуативну обізнаність військ у зоні бойових дій та налагодити ефективну комунікацію між підрозділами.
Це дуже важливий проєкт, бо йдеться про цифровізацію армії. Не секрет, що у військових виникають дуже великі проблеми, коли їхні документи губляться. Крім того, вище керівництво маючи доступ до цифрової документації зможе побачити рапорти від солдатського, сержантського складу — матиме об’єктивну, повну картину.
І ми тут не винаходимо щось нове — це звичайні бізнес-процеси, дієві, ефективні. Зрештою, ми маємо приклад країн НАТО, де діють такі стандарти. Впевнений, що при нашому рівні кіберфахівців їм не важко буде забезпечити безпеку цих даних.
Владислав Журавель і врятований Гриша
— Пане Владислав, за військовими справами чи вистачає у вас часу займатися екопросвітою?
— Чесно — зараз немає на це часу. Але після історії порятунку кажана Малюка дехто досі сприймає як експерта з порятунку тварин. Тоді я проходив процес звільнення та мав вдосталь часу розказувати людям про кажанів, чому їх необхідно рятувати взимку. Люди в твіттері жартували з мене, що я наче «доктор Дулітл» і постійно тегали, коли знаходили кажана чи пораненого птаха. Зважаючи на іншу історію — коли проходив службу у Харкові, у мене був ще один вихованець — ворона Гріша зі зламаним крилом.
Нещодавно у себе на подвір’ї почув як вовтузиться їжак. Перша думка була: «Хоч би він не був поранений». Виявилося, що просто заходив у своїх справах, і зник. А якщо серйозно, то історія з Малюком мені показала, як важливо мати медійність для привернення уваги до тієї чи іншої теми.
Тоді ж тисячі людей дізнались про Центр реабілітації рукокрилих у Харкові, волонтери якого назвали мене своїм амбасадором. Виявилося, що вони теж дивляться мої відео, і коли я був проїздом у Харкові, то вони запросили у гості до Центру реабілітації рукокрилих. Ставилися до мене як до селебріті, попросили залишити автограф. Але для мене вони набагато більші зірки, бо рятують тисячі кажанів, а я лише одного.
— Ви змінили ставлення українців до кажанів?
— Фахівці центру розповідали мені, що дуже великою проблемою для них було упередження людей перед кажанами. Завдяки популярності в соцмережах історії з кажаном Малюком вдалося розвінчати негативні міфи про кажанів та покращили обізнаність про користь і життя рукокрилих.
Тепер ми є свідками того, як змінюється ставлення до цих дуже корисних тваринок. І це показала акція у НПП «Голосіївський», коли на випуск врятованих кажанів (серед них був і мій Малюк), прийшли десятки киян і представники багатьох ЗМІ, у тому числі міжнародних. Отак одна «руда вечірниця», зірка соцмереж, може допомогти порятунку сотень інших.
Навіть війна і обстріли не поставило на паузу питання екології. Цим ми і відрізняємось від агресора. Ми захищаємо людяність.
Наталка МАРКІВ
