Лідія Новак. Фото: Борис Корпусенко
Міський центр дитини у Києві — комунальний заклад, про існування якого знають далеко не всі, але саме сюди потрапляють одні з найскладніших, найвразливіші історій столичних дітей та їхніх родин.
Уже 16 років Міський центр дитини у Києві працює на перетині соціальної роботи, психологічної підтримки та захисту прав дитини. Особлива увага на тих ситуаціях, де потрібне глибоке фахове втручання. Тут допомагають родинам у кризі, консультують щодо сімейних спорів, супроводжують кандидатів в усиновлювачі, ведуть роботу з дітьми, які пережили травматичні події, а останніми роками — працюють з жителями міста за програми з розвитку стресостійкості.
Про те, що відбувається по той бік судових рішень, емоційних переживань, очікувань та страхів дорослих і дітей, як фахівці центру добирають сім’ю для дитини, як працюють з конфліктними ситуаціями та що сьогодні найбільше тривожить батьків, для спільного проєкту «Київ Фм» та «Вечірнього Києва» розповіла директорка Міського центру дитини Лідія Новак.
Лідія Новак розповіла, що до Центру потрапляють одні з найскладніших ситуацій. Фото: Ольга Скотнікова
ДО НАС ПОТРАПЛЯЮТЬ НАЙСКЛАДНІШІ КЕЙСИ — ТАМ, ДЕ ПОТРІБНА ГЛИБОКА ДІАГНОСТИКА І СУПРОВІД
— Міський центр дитини має три головні напрями роботи. Що це за напрями?
— Перший і, певною мірою, базовий напрям — це розвиток сімейних форм виховання. Саме з цієї теми фактично й почалася історія київського Міського центру дитини.
Другий — це допомога у вирішенні сімейних спорів. Йдеться про питання розлучення, визначення місця проживання дитини, графіка зустрічей і все, що пов’язане з налагодженням взаємодії між батьками в інтересах дитини.
І третій напрям — наймолодший у структурі центру. Він виник у 2022 році, коли всі ми опинилися перед надзвичайно важким викликом — війна. Тоді стало зрозуміло, що наші фахівці — практичні психологи — найбільше потрібні тим, хто потребує першої психологічної допомоги, соціально-психологічної підтримки. І відтоді ми системно допомагаємо людям відновлювати та підтримувати психоемоційний стан, щоб вони могли не просто існувати в умовах війни, а повноцінно ЖИТИ.
До нашого центру потрапляють одні з найскладніших ситуацій, «важкі» кейси.
Ми отримуємо запити як від районних фахівців, так і безпосередньо від громадян м. Києва.
НЕДОСТАТНЬО ЗНАЙТИ РОДИНУ — ДИТИНУ ПОТРІБНО ПРАВИЛЬНО ПІДГОТУВАТИ ДО ЗУСТРІЧІ
— Якщо говорити про усиновлення, то всі ми розуміємо, що це процес відповідальний і тривалий. На якому етапі включаються Ваші фахівці?
— Історично робота центру починалася саме з підготовки потенційних усиновлювачів. Тоді законодавство ще не регламентувало навчання, і цю функцію виконували ми. Коли ж підготовку офіційно закріпили за центрами соціальних служб, наша роль змінилася.
Сьогодні ми зосереджені на роботі з дитиною та з родинами, які планують прийняти дитину. Це складний процес взаємодобору — коли враховуються індивідуальні особливості дитини, її потреби, поведінкові характеристики, а також очікування та готовність родини. Наша задача — допомогти знайти максимально відповідну та безпечну сімейну форму для кожної конкретної дитини.
— Тобто не родина шукає дитину, а дитині шукають родину?
— Саме так. Наш принцип — дитина в центрі рішення. Тому, коли до нас звертається сім’я, ми детально вивчаємо її мотивацію, можливості, емоційний ресурс — усе, що впливатиме на здатність дорослого стати безпечною опорою дитині.
Діти, які чекають на нову родину, живуть у центрах соціально-психологічної реабілітації, дитячих будинках сімейного типу або інших формах виховання. Коли постає питання про пошук та влаштування дитини у сімю, ми вивчаємо її історію, стан здоров’я, психологічні особливості, досвід травм, поведінку тощо. І лише потім намагаємося знайти той варіант, де збігатимуться можливості дорослого й потреби дитини.
І це лише перший крок. Недостатньо знайти родину — дитину потрібно правильно підготувати до зустрічі. Особливо, коли це не малюки, а діти старшого віку чи підлітки. Вони одночасно і чекають нових батьків, і бояться цього, бо попередній досвід часто був болючим.
Тому наша задача — допомогти дитині сформувати готовність, бажання і внутрішнє «я хочу». А далі — супроводжувати вже сформовану майбутню сім’ю, підтримувати дорослих і саму дитину під час адаптації. Ми лишаємося поруч стільки, скільки потрібно, щоб нова родина стала люблячою, взаємопідтримуючою, стабільним, безпечним середовищем.
Лідія Новак. Скрин відео
ДІТИ НЕ ЗАВЖДИ МРІЮТЬ ПРО НОВУ РОДИНУ — УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЇХНЬОГО ДОСВІДУ
— Ми звикли думати, що кожна дитина в інституційному закладі автоматично мріє про нову сім’ю і погоджується на неї. Це не так?
— Не завжди. Все залежить від досвіду дитини та від того, як довго вона перебуває в закладі. Я працювала директоркою Центру соціально-психологічної реабілітації, за той період понад 250 дітей були вилучені з біологічних родин, влаштовані до нас, далі — повернення у власну робину, або ж — іншу. Взаємодія з дітьми та дорослими, нелегкий досвід вивів мене на непохитне переконання: поганих дітей не існує. Будь-яка поведінка дитини має причину, і найчастіше її коріння — у діях або бездіяльності дорослих.
Ми, дорослі, часто не маємо достатньо мудрості, терпіння чи ресурсів. Ми перекладаємо на дітей власні амбіції та очікування, іноді повторюємо нездорові сімейні моделі. І в результаті травмуємо тих, кого маємо захищати.
Тому ставлення дітей до нової родини буває різним. Так, багато з них прагнуть змін — особливо коли бачать, як інших дітей забирають у сім’ї. Але це лише тоді, коли з ними дорослі — чесні, готують до можливих змін, пояснюють перспективи, говорять про ризики. Дитина починає розуміти, що таке родина, чому це важливо, і чи готова вона до цього кроку.
— А бувають ситуації, коли дитина, яка потрапила в будинок сімейного типу, настільки звикає до батьків-вихователів, а вони до неї, що не хоче переходити в нову родину? Це реальна причина відмов?
— Звичайно. Усі ми, незалежно від професійних ролей, — у першу чергу люди. І батьки-вихователі теж. Не завжди вистачає ресурсів і компетентності, щоб проживати цей шлях так, аби у дитини не формувалася глибока прив’язаність, самим не линути до цих дітей.
Але спробуйте не прив’язатися, коли щодня бачиш дитину, яка тягнеться до тебе, шукає обіймів, тепла, підтримки, хоче почути, що вона особлива, хороша, важлива. Це природна потреба. І якщо дитині в цій родині безпечно та зрозуміло, то вибір на користь невідомості для неї завжди складніший, навіть якщо не все ідеально там, де вона вже перебуває.
Страх нового паралізує не лише дітей — він блокує й дорослих. Саме тут і потрібна робота практичного психолога: допомогти зрозуміти, що саме лякає, як знизити тривогу, як підтримати і дитину, і батьків-вихователів, і майбутніх усиновлювачів. Це тонка робота з емоціями, довірою і мотивацією.
Наш центр має сталу репутацію закладу, який працює виключно в інтересах дитини. Не в інтересах дорослих, бо дорослий завжди дасть собі раду, відстоїть свої інтереси, захистить себе, а дитина — ні. Наш принцип незмінний: дитина — понад усе. Звісно, що процес усиновлення передбачає підтримку і дітей, і усиновителів, у кожного свій нелегкий шлях. Ми формуємо професійне бачення відповідності індивідуальних особливостей і потреб дитини та мотивації, ресурсів й особливостей батьків-усиновителів, а вже інші уповноважені структури ухвалюють юридичні рішення.
УСИНОВЛЕННЯ — ЦЕ ТЕЖ ШЛЯХ НАРОДЖЕННЯ БАТЬКІВСТВА. І ВІН НЕ МЕНШ ТРИВОЖНИЙ, НІЖ ЗВИЧАЙНІ 9 МІСЯЦІВ
— Кандидати в усиновлювачі проходять довгий шлях — навчання, перевірки, співбесіди. І на якомусь етапі вони також приходять до вас. Що зазвичай їх найбільше хвилює?
— Страхів на цьому шляху дуже багато — і вони нормальні. Є юридичні процедури, вимоги, очікування, а ще — внутрішня невпевненість. Я завжди кажу: виносити й народити дитину — це непросто. Усиновлення — теж свого роду народження, тільки іншого формату. І цей шлях так само складний, емоційно виснажливий.
Багато хто з кандидатів не має власних біологічних дітей, і їм потрібна інформація, підтримка, спрямування, впевненість у тому, що вони рухаються правильно. Дуже добре, коли люди готові слухати, запитувати, розмірковувати. Бо буває й інше: хтось вважає, що «все знає сам», а потім повертає дитину назад — і це вже трагедія, біль за дітей, бо далеко не всім вдається справитися з цією травмою.
На фінальних етапах кандидатів найбільше турбує, чи впораються вони з відповідальністю, чи зможуть забезпечити дитині стабільність і любов, чи не проявляться згодом генетичні особливості, з якими вони не зможуть дати раду. Але й біологічні діти не завжди відповідають очікуванням: вони теж хворіють, мають різні характери й непрості періоди розвитку.
Усиновлення — це процес, у якому немає «гарантій», власне, як і в усьому, усиновлення це про –відповідальність, усвідомленість, бажання допомогти, взаємоповагу та прийняття, щоденна важка праця, мудре терпіння та любов. І якщо такі дитячі й дорослі пазли сходяться, то це про СІМ’Ю, РОДИНУ.
Під час запису інтерв’ю. Скрин відео
У СІМЕЙНИХ КОНФЛІКТАХ ДИТИНА НАЙМЕНШ ЗАХИЩЕНА — І НАЙЧАСТІШЕ СТАЄ ЗАРУЧНИКОМ СИТУАЦІЇ
— Інша важлива частина Вашої роботи — це діагностично-консультативна робота з сім’ями та дітьми. Йдеться про родини, в яких дитина — предмет спору?
— Йдеться про ситуації розлучення або розриву стосунків між батьками, які мають спільну дитину: один із дорослих хоче брати участь у вихованні, інший — заперечує. Саме такі випадки й потрапляють у поле зору Київського міського центру дитини.
Свого часу фахівці Центру проаналізували, які проблеми у сфері сімейних стосунків є найбільш запитуваними, болісними та найменш врегульованими, покритими. Виявилося, що питання визначення місця проживання дитини й організації контакту з батьками — одне з найуразливіших. І головне: найбільше страждають саме діти, адже вони опиняються між двома сторонами, кожна з яких переживає свій біль, амбіції, образи, але не завжди розуміє, як це впливає на дитячу психіку, не розуміє, що дитині завжди потрібні і мама, і тато.
Поширена практика, коли після розлучення дитина залишається з матір’ю, хоча з юридичної точки зору обидва батьки мають однакові права. Проте відсутність чітких державних процедур, слабка культура спільного батьківства й недостатня обізнаність часто призводять до емоційно-виснажливих конфліктів.
У центр надходять найскладніші кейси з усіх районів Києва — ті, де вже задіяні адвокати, де батьки перебувають у глибокому конфлікті та прагнуть завдати болю один одному. У такій боротьбі дитина стає співучасником процесу, що формує в неї почуття провини, образи й тривоги.
Фахівці центру працюють із цими родинами, проводять діагностику, консультують, допомагають зрозуміти реальні потреби дитини та разом із батьками шукають варінти рішеннь, які передусім відповідають інтересам їхньої дитини.
— А на якому етапі таких спорів підключаються фахівців центру?
— Фахівців центру залучають до сімейних спорів на етапі, коли питання вже розглядається службою у справах дітей та сім’ї, або перебуває у судовому процесі. Інколи центр підключають безпосередньо за рішенням суду.
З багаторічного досвіду роботи команда дійшла висновку: запити від самих громадян у таких ситуаціях малоефективні. Причина проста — висновки психологів не можуть бути «довгостроковими». Сімейні обставини швидко змінюються, і те, що було актуальним сьогодні, уже за кілька тижнів може не відповідати реальності. Це впливає і на позицію дитини, і на рішення батьків, тож потребує постійного перегляду.
Саме тому центр бере в роботу лише ті кейси, які надійшли офіційно. Це зазвичай ситуації, що вже розглядаються на комісіях із питань захисту прав дитини або перебувають на етапі судового вирішення. Такий підхід дозволяє психологам працювати там, де їхній висновок дійсно має значення й впливає на ухвалення рішень в інтересах дитини.
МИ ПРАЦЮЄМО НЕ ПРОСТО З ДИТИНОЮ ЧИ ОКРЕМО З БАТЬКАМИ — МИ ПРАЦЮЄМО ІЗ СІМ’ЄЮ
— Як проводиться сама робота? Це зустрічі і з дитиною і з батьками?
— Ми взагалі не працюємо просто з дитиною чи просто з батьками. У нас принциповий підхід цілісності (сімейно-орієнтований підхід): ми працюємо з сім’єю — і з дитиною, і з обома її батьками. Може звернутися мама, але процедура нашого центру передбачає обов’язковий зв’язок і з батьком. Якщо звертається тато — ми так само шукаємо маму. Є дві сторони, і обидві мають бути включені в процес.
Якщо говорити про те, з якою метою звертаються, то таких ключових причин три. Перша — визначення місця проживання дитини: з ким саме дитина має жити. Друга — формування або коригування графіка зустрічей з тим із батьків з ким дитина не проживає. Третя — усунення перешкод у спілкуванні з тим із батьків, з ким дитина не проживає. З цих питань, окрім психолога, юриста, залучаємо ще й медіатора. У нас є кваліфікований медіатор, який працює і з батьками, і, за потреби, з бабусями чи дідусями.
— Як довго може тривати робота з родиною?
— До місяця, а в окремих випадках і більше, все залежить від складності ситуації, відкритості та готовності батьків до роботи. У нас є чітка вимога: обов’язково має бути мінімум дві зустрічі фахівця з дитиною. Навіщо це потрібно? Щоб продіагностувати рівень прив’язаності — чи є вона до мами, чи до батька, як вона проявляється, а також з’ясувати справжню позицію дитини. Дуже часто ми стикаємось із ситуаціями, коли дитині нав’язують певну думку, штучно формують образ мами чи батька неприйнятним, руйнуючи таким чином вразливу психіку дитини, її ідентичність, здорове уявлення про стосунки між дорослими. Діагностика ж показує, чи є в дитини реальне бажання спілкуватися з тим чи іншим із батьків, чи ця позиція сформована кимось зі сторони.
Крім того, обов’язковою є зустріч дитини з тим із батьків, з ким вона не проживає, давно не взаємодіє. Є багато випадків, коли дитині вже 12, а один із батьків не бачив її шість останніх років. А потім раптом «треба» — і ми починаємо з’ясовувати, яка мотивація: зміна життєвих можливостей, переосмислення, совість, мобілізація, чи якісь інші причини.
Уся така робота — діагностика, консультування, спрямування й підтримка дітей та батьків — має на меті почути дитину, відстояти право дитини на спілкування з обома батьками, збереження дитячої психіки, роз’яснення поведінки батьків, захист від маніпулювання та використання її в амбіційних тяжбах дорослих, усвідомлення батьками вікових особливостей дітей, їхньої поведінки та потреб. Це комплексна робота, де важливо зрозуміти всіх учасників процесу, допомогти кожному з них, бо болить кожному по-своєму.
КОЖНА ДИТИНА СЬОГОДНІ ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИ — І МИ ВІДГУКУЄМОСЯ НА ЦІ ЗАПИТИ
— Третій напрямок роботи Міського центру дитини — формування та розвиток стресостійкості у батьків і дітей. Це програми для ширшої аудиторії чи йдеться переважно про ті родини, з якими ви вже працюєте за іншими напрямами?
— Аудиторія цього напрямку значно ширша. Я без перебільшення можу сказати: сьогодні кожна дитина потребує підтримки, і кожен дорослий — певного відновлення свого ресурсу. Тому ми реагуємо на всі звернення, хоча, звісно, аналізуємо запити, зважуємо свої можливості. Проводимо групові та індивідуальні заняття для дітей, батьків, і для фахівців.
Йдеться не тільки про розвиток стресостійкості — це й про гнучкість, адаптивність, ненасильницьку комунікацію, соціалізацію. Бо те, що відбувається з дітьми сьогодні, по при гострі стресові реакції, — булінг, суїциди, девіантна поведінка тощо — має глибинні причини та потребує фахової допомоги.
У своїй роботі стикаємося з різними випадками, наприклад, коли дитина втрачає свідомість під час сирени, боїться вийти на вулицю після наступного обстрілу, не може відновити спілкування з кимось із батьків через образи та біль, важко адаптується у новій сім’ї, будучи усиновленою, — безліч важких історій, які потребують довготривалої, систематичної роботи. Відгукуємося на кожен запит, або ж перенаправляємо до відповідних спеціалістів, якщо проблема не входить до нашої компетентності чи нестачі фахового ресурсу. Ми завжди вислухаємо, пояснюємо, чим саме можемо бути корисні, або ж допомагаємо знайти підтримку там, де її нададуть.
Ми активно співпрацюємо з партнерами, навчаємося, адаптовуємо міжнародні практики по роботі з дітьми та дорослими, розвиваємо нові підходи, ділимося досвідом. До речі, формуємо різновікові дитячі групи, групи взаємопідтримки для батьків, аби у цей буремний час підтримати їх, допомогти з адаптацією до нових умов, набути нових компетенцій, знайти відповіді на питання в частині батьківсько-дитячої проблематики, єдиних підходів у вихованні дітей зі сторони обох батьків, стресу, втрат, шляхів відновлення власних сил тощо. У нас — затишно, атмосфера прийняття та безпеки. На жаль, батьки не завжди активно відгукуються — з різних причин. Та по при все, якщо є бажання долучитися — звертайтеся, інформація є на сторінці Міського центру дитини у Facebook.
Ірина ГЛАВАЦЬКА
