Наталія Панченко розповіла, як допомагає Україні з Польщі

Українці у Польщі гуртуються для допомоги батьківщині. Фото надане Наталією Панченко

Наталія Панченко вже протягом 13 років мешкає у Варшаві.

Про це Наталія Панченко розповіла в ефірі програми «Кольори серця» в ефірі «Київ. FM».

«Вечірній Київ» долучається до підтримки проєкту. Ми публікуватимемо історії героїв програми — їх ви зможете знайти за тегом «Кольори серця».

Дівчина була приємно здивована підтримкою Польщі.

«Я очікувала, що підтримка буде, але я не очікувала що вона буде такою масштабною. Тобто, я не бачила жодної людини з мого оточення, яка б не перейнялась ситуацією в Україні. В когось жили українські біженці, хтось їздив на пункти допомоги, хтось возив ту допомогу. Таке враження, що включилися абсолютно всі. Кожен поляк чи полька почали робити хоч щось, щоб Україна перемогла. Звісно ж, вражає велич цієї допомоги та щирість з якою вони її надають», — каже Наталія.

Вона розповіла, що вже більше 13 років мешкає у Варшаві, приїхала сюди ще студенткою.

Наталія Панченко

«Це була перемога в науковому конкурсі. Нагородою був обмін студентами, а саме поїздка до Варшави з отриманням місячної стипендії. І от я перемогла науковий конкурс. Поїхала використовувати нагороду. Під час навчання, мені запропонували залишитись в університеті й закінчити польську магістратуру. Я прийняла пропозицію і так почалася моя польська пригода. Відтоді я проживаю у Варшаві», — каже дівчина.

Наталка розповідає, що вона ніколи не мріяла жити за кордоном. І тоді, свою поїздку сприйняла як пригоду.

«Все було доволі швидко. Я їхала на місяць з маленькою валізкою. Потім мені запропонували залишитись і я залишилась. Та й в мене ніколи не було роздумів з приводу життя за кордоном. Я не планувала там жити. І навіть коли мені запропонували залишитись на стипендії, то я завжди думала що я закінчу університет й повернусь додому. Тож мені не було важко, бо я ніколи не думала, що лишусь тут надовго. Завжди собі планувала як і коли повертатимусь додому, а потім змінювались обставини. Далі мене запросили на роботу», — пояснила дівчина.

Наталія Панченко

Проте сумувати за Україною їй не доводилося, бо увесь час батьківщина була в її житті у роботі.

«Хоч працювала на польському проєкті, але реалізовувала його на території України. Я люблю подорожувати і відвідала понад 50 країн світу. Тож в мене прив’язки до місця ніколи не було. Складнощів також не виникало, о скільки для мене всі люди як люди, я завжди відкрита до спілкування і завжди мала активну життєву позицію. Тож я ніколи не сумувала і завжди було чим зайнятися. Я стала продюсеркою проекту який тісно пов’язаний з Україною, це „Ukraїner“, де працюю й до сьогодні. В принципі, незалежно від того, де я живу й чим займаюсь я завжди дуже тісно по’язана Україною. Я завжди живу Україною», — каже Наталія.

А у 2013 році своє польське життя вона ще тісніше пов’язала з Україною. Адже з початком Революції гідності розпочала активну волонтерську роботу.

«Ми створили нашу ініціативу „Євромайдан-Варшава“ і увесь вільний, від роботи, час у нас спрямовувався на активізм. Ми активно промували Україну в Європі. Ми завжди влаштовували акції та організовували гуманітарну допомогу для України», — каже дівчина.

Тож коли у 2022 році росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, вибору перед собою Наталя не ставила, бо однозначно знала — буде продовжувати свою волонтерську роботу, але в рази активніше. Тож вже 24 лютого організувала першу у Варшаві акцію на підтримку України.

Наталія Панченко під час акції на підтримку України

«Мені подзвонила мама, я зайшла в інтернет подивитись що відбувається й почала організовувати акцію. Це був протест у Варшаві під посольством росії. Дзвонила й шукала співорганізаторів, техніку й апаратуру, шукала як взяти дозволи й таке інше, бо розуміла що треба щось робити», — каже дівчина.

Той перший мітинг, організований Наталкою, складався практично з самих поляків. Звісно було на ньому і чимало українців, та серед організаторів та спікерів переважали саме громадяни Польщі.

«Перш за все, ми прийшли виявити свій протест росії і сказати, що це країна агресор. Звісно ж, вимагали припинити війну. З перших же акцій ми почали підганяти мікроавтобуси для збору гуманітарної допомоги прямо на протести. Оголошували людям що саме ми збираємо. Вони почали приносити необхідне. З перших же днів ми почали возити гуманітарну допомогу до України. І, власне, возимо її до сьогодні», — пояснила дівчина.

Вона каже, що допомога Україні — стала головним в її житті. Саме тому, в цю роботу вона поринула з головою, віддаючи їй, без перебільшення 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Зрозуміло, що поєднувати це із професією стало нереально, тож довелося ухвалювати кардинальні рішення.

«На момент, коли почалася війна я працювала на двох роботах. Одну я змушена була взагалі покинути, бо вже на третій день зрозуміла що я її „не потягну“. В мене не було часу відповідати на робочі емейли, дзвінки і так далі. В мене зовсім іншим були зайняті думки. А щодо другої роботи, то я мала можливість тимчасово її призупинити. Фактично на три місяці я її облишила. А саме зараз я починаю поступово повертатися до роботи. Ми блокували кордони, жили в полях та організовували купу протестів. Їздили по всій Європі зі своїми акціями, тож працювати в цей час було нерельно. Потрібно було обирати і я вибрала те, що допоможе наблизити Україні перемогу», — пояснила Наталка.

До слова, дівчина організовувала акції на підтримку України не лише в Польщі, а й в Німеччині, Бельгії та інших країнах. Скрізь вдавалося знаходити однодумців, місцевих активістів, з допомогою яких влаштовували марші. Зараз же збирати багатотисячні мітинги не вдається.

«Звісно, людей приходить менше бо вони почали ходити на роботу. Стали повертатись до нормального життя й думати чим прогодувати свою сім’ю. Люди почали менше ангажуватися й, відповідно, акції відвідують менше осіб. Тож ми зараз думаємо як акції робити таким чином, щоб це зацікавило і пішло в ЗМІ», — розповіла дівчина.

Те, що тема війни в Україні відійшла на другий план, Наталка Панченко вважає природнім процесом. Так уже було в 2014-му році, і от ми дійшли до цього стану зараз. Втім зауважує, аби повернути нас знову в світове інформаційне поле — треба багато працювати кожному з нас.

«Якщо ти проти війни, то обійми мене» — напис на плакаті Наталі

«Це проблема, перш за все, для України. Війна і далі триває і якщо світ починає про це забувати, то він починає зменшувати свою підтримку. Тому задача кожного активіста зробити так, щоб тема України була на слуху в кожній країні. Для цього потрібно робити інформаційні стратегії і діяти згідно них. Потрібно мати кілька тем і намагатися робити так, щоб вони з’являлися в суспільстві на порядку денному. Для прикладу ми тематично працюємо по звільненню полонених, по наданню допомоги Україні. І ще одна тема, яка в Польщі дуже актуальна — біженці з України. Тобто ми постійно нагадуємо про те, що відбувається. Ми завжди просимо допомоги і це не лише акції, а й зустрічі з політиками, польськими діячами та зірками. Співпрацюємо з ними, утворюємо колаборації. Організовуємо концерти, та налаштовуємо культурну дипломатію бо люди теж втомилися постійно слухати про війну», — пояснила дівчина.

Іона каже, що остання акція, яку вона організувала у Варшаві у День батька, була одразу запланована не як масовий захід. Втім, дуже важливо було, аби про неї розповіли на провідних польських телеканалах. Тож організаторам довелося покреативити.

«На зібранні було 100 чи трохи більше людей. Це не як раніше, коли на наші марші 20 тисяч осіб приходили. Але ціль свою ми виконали. Ми подякували українським батькам, які захищають сьогодні Україну і взагалі всю вільну Європу. Ми нагадали світові про те, що в Україні війна. Ми подякували тим іноземцям, які теж допомогають Україні. І відомий польський гурт заспівав пісню „Подай руку Україні“, яка досить відома тут, у Польщі. Він презентував свою пісню, яку, власне, теж присвятив українським батькам які воюють за незалежність. Відразу ж було пряме включення на один з найбільших телеканалів Польщі. Прем’єра пісні відбулась наживо і, відповідно, наша акція так само. Тож чи було багато людей? Ні! Чи про цю акцію дізналось багато людей? Так! Безумовно багато людей які почули польську пісню присвячену людям, що воюють за Україну, згадали про те, що в Україні війна. Це стало для них поштовхом допомогти тим чи іншим чином. Ось такі акції дуже важливі», — каже Наталія.

Поляки принесли речі для українців

Організація і проведення вуличних акцій на підтримку України — це лише один з напрямків роботи дівчини та її команди.

«Ми співпрацюємо як із польськими, так і українськими та американськими організаціями, що створили українці. Наше угрупування всі ці роки було волонтерським, тобто долучитися може кожен, хто має час і хоче допомагати Україні. Нас дуже багато. Основне ядро „Євромайдан-Варшава“ налічує десь 35 осіб. Потім у нас є десь близько 100 таких волонтерів, які в нас постійно на підхваті, які вливаються в наші проєкти. також є прихильники, це десь 1300 осіб у чаті, які інколи нам допомагають та приходять на акції. Час від часу ми просимо там щось зробити чи піднести і вони завжди включені й допомагають», — каже Наталія.

Вона розповіла, що «Євромайдан Варшава» співпрацює і з низкою волонтерських організацій розташованих безпосередньо в Україні. Втім ця співпраця — ситуативна. В основному їх фундація абсолютно незалежна і надає винятково адресну допомогу.

«Вся допомога, яку ми надсилаємо в Україну, є абсолютно адресною. Ми не допомагаємо якимось організаціям і не відправляємо допомоги кудись на склад. У нас чітка допомога конкретним замовникам, які зробили запит собі чи на батальйон якийсь. Наприклад це бронежилети, чи каски, чи тактична медицина, чи аптечки. Все йде безпосередньо до замовників. Тому в нас ніколи не було з цим проблем. Ми самі збираємо, закуповуємо й самі возимо», — пояснила дівчина.

Наталія каже, що за останніми даними, волонтери організації «Євромайдан Варшава» змогли зібрати та передати до України 5 швидких допомог, понад тисячу медичних аптечок.

«Крім того, біля 5 тисяч бронежилетів, біля 2-х тисяч касок. Також ми допомогли 25 тисячам біженців на території Польщі. Ми створили спеціальну сторінку, за допомогою якої допомагали українцям з безкоштовним транспортом з кордону, безкоштовним житлом чи підтримкою юристів. Послугами нашого сайту скористалися близько 25 тисяч осіб. А ще ми передали в Україну 25 фур гуманітарної допомоги, але скільки це тон я не знаю», — розповіла дівчина.

І додала, що на всі ці бронежилети, аптечки, швидкі та інше задонатили здебільшого прості люди.

«Нас підтримують переважно або фізичні особи, які роблять фінансові перерахунки, або польські організації чи фірми, які зробили свій внесок. Якоїсь інституційної підтримки, чи підтримки на рівні компанії, в нас не було. Отримуємо переважно великі багаторазові перерахунки», — каже Наталія.

Вона наголосила, що особисто не знає жодної людини, яка б не вірила чи хоча б сумнівалася в перемозі України.

Про інших героїв програми «Кольори серця» «Вечірньому Києву» розповіла авторка проєкту Ірина Главацька.

Леонід РУДЕНКО

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
PRO-KYIV.in.ua