Артем «Дроб» Дробязко (1991-2023). Колаж: «Вечірній Київ»
Артем Дробязко став до лав ТРО у перші дні широкомасштабного вторгнення, а згодом мобілізувався до 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, де був військовим медиком, він загинув два роки тому, 5 жовтня 2023-го під Мар’їнкою на Донбасі.
«Вечірній Київ» продовжує розповідь про загиблих киян у «Пантеоні Героїв».
Історія кожного та кожної — це частина великої історії визвольної боротьби українців від спроби поневолення росією. Колись, вчені та дослідники візьмуться за її написання, але сьогодні важливо не втратити живі свідоцтва тих, хто знав, любив, хто бачив воєнні будні та може розповісти про Захисників, які склали голови на фронті.
Лінія фронту простяглась на понад тисячу п’ятсот кілометрів… Це більше, ніж у Другу світову. Понад 100 тисяч киян нині захищають і столицю і всю країну. Про тих, хто віддає життя — наш обов’язок знати та пам’ятати. Збережені факти, фото, історії, опубліковані та прочитані — наша форма вдячності загиблим героям.
Алея пам’яті на Оболоні, де розмістили фото Артема. Фото: Плакіна Олександра
Сьогодні розповідь про одного з них, молодого киянина, що виріс на Оболоні, мав багато планів на життя, дуже любив рідне місто, Артема Дробязка, якого у війську звали за позивним «Дроб».
БУВ РОВЕСНИКОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Як і багато дітей покоління початку 90-х, Артем ріс на виду у сусідів, знайомих та друзів батьків. Його мама, пані Лариса, поділилась непростою історією появи сина на світ, а сусіди згадали, як ще дитиною, він зміг потоваришувати з людьми різних поколінь, допомагати й підтримувати всіх, кому міг.
«Я була ще зовсім молодою, мала 18 років, коли вийшла заміж вперше. Той шлюб виявився невдалим… Чоловік бив мене. Від стресів та переживань пологи були передчасними. Синок народився 8-місячним. Його прихід у цей світ дався мені дуже тяжко. Але, дякуючи лікарям, ми обоє вижили», — поділилась спогадами з «Вечірнім Києвом» мама Героя, Лариса Уніченко.
Лариса Уніченко, мама загиблого військового медика Артема «Дроба» Дробязка з 79 ОДШБр.
«Він — ровесник Незалежності. Народився 29 травня 1991 року, за кілька місяців до початку нової історії України. А виріс уже в Незалежній», — акцентує мама захисника.
Рідний батько Артема, як розповіла «Вечірньому Києву» його мама, навіть не захотів забирати дитину з пологового.
Артем Дробязко у дитинстві. Фото: з родинного архіву
Артем Дробязко — учень молодших класів. Фото: з родинного архіву
Вона згадує тогочасне життя у багатоповерхівці на Оболоні. І зазначає, що їй було нелегко, але на початку материнства їй всіляко допомогали добрі сусіди. На їхніх очах Артем ріс і виховувався.
Коли хлопчику було півтора року, Лариса познайомилась з Андрієм.
«Вже у березні 1993-го Андрій переїхав до нас, почав виховувати Артема. Вітчим вкладав у нього душу… Синок в дитинстві був хворобливим. Андрій дуже допомагав. Буквально серце йому віддавав. Став йому другом. Вони дуже довіряли один одному», — каже мама Лариса.
Саме другий чоловік пані Лариси, Андрій Леонтійович Уніченко, виховав Артема, як рідного сина, вчив розуміти людей і життя.
Лариса та Андрій Уніченки з посмертною нагородою сина Артема, Орденом «За мужність» третього ступеня.
Згодом вона народила молодшого сина, Владислава.
Коли журналістка «Вечірнього Києва» спілкувалась із сусідами родини, то вони казали про Артема: «Божа дитина!».
Люди згадували, що ще малим Артем був дуже дружелюбним, компанійським, легким на допомогу.
«Він і нам допомагав з власними дітьми впоратись. Артем на 16 років молодший за нас, але ми так дружили, що зараз не уявляємо собі життя без Артема… Уявляєте? Казав мені — якщо треба побути з сином — то я побуду. Міг сходити у магазин за продуктами, просто, щоб допомогти. Безвідмовний. А згодом навчився корисним вмінням — ремонтувати, наприклад», — каже сусідка родини.
Мама Лариса каже, що і два роки поспіль після загибелі Артема на фронті, їй телефонують його однокласники та друзі.
«Він йшов, не зупиняючись, де треба допомога — там уже й він. Дуже поважав старших, а друзі його поважали — нам дзвонять і згадують досі. А ще він дуже любив дітей».
З молодшим братом Владом, в Артема склались особливі стосунки. Він його спрямовував у навчанні, доглядав, коли той був малим, захищав.
«У його ставленні до молодшого було щось невимовно світле. Це була просто любов», — ділиться мама.
Батько Андрій, який ростив двох синів, розповів, що Артем любив спорт.
Оскільки будинок, де росли хлопці, біля заливу на Оболоні, то діти пішли до клубу, що розташований поруч і навчились веслувати на байдарках. Спортивні кружки були Меккою для юного киянина.
«А ще Артем дуже рано почав цікавитись айті. Як не дорого було, але я купив йому комп’ютер. Це був його світ! До речі, він також малював гарно портрети… Просто олівцем. Ну і комп’ютерник був від Бога», — розповів тато.
Він зазначає, що його, дорослого чоловіка, ще малим Артем вражав допитливістю та наполегливістю.
«У нього такий склад ума був, що коли він за щось брався, завжди добирався до суті — чи то техніка, чи комп’ютери, чи щось побутове… Він глибоко все пізнавав. Його неможливо потім було зрушити — у нього була впевненість, коли він вже розібрався… Він мав власну думку.
Як дитина він був різним — були складніші періоди, треба було переконувати. Але він був безпроблемним, самостійним».
Після 9 класу Артем Дробязко пішов до коледжу, де здобув дефіцитну спеціальність зварювальника. А коли прийшов час — він пішов служити у ЗСУ.
Батьки розповіли, що відслужив син у Гостомелі рік. А після повернення з армії — вступив до університету, де заочно опановував айті технології та працював у компанії що займалась запчастинами. Був там програмістом і заробляв на життя.
«І освіту йому дали, і красень він такий виріс у нас… І на війну проводили», — крізь сльози каже мама Лариса.
«МАМО, ВІЙНА…»
Ларисині батьки залишили їй у спадок будинок в Острі. Чоловік з синами обладнали все в обійсті, зробили його комфортним для життя.
«Артем і Владик дуже любили проводити час в Остерській громаді. Кожне літо тут було для них сповнене пригод на природі», — каже мама Захисника.
Артем «Дроб» Дробязко став військовим медиком у 79 ОДШБр «Таврійській».
Саме тут, у Острі, вона й почула далекі вибухи на світанку 24 лютого 2022-го року:
«Він мені подзвонив і каже: «Мамо, війна…» Я чула, що тут десь б’ють. Чоловік трохи запанікував. А Артем каже: «Будемо захищатись. Не пустимо їх…»”
Як і у більшості громад, в Острі організували ТРО.
Тоді зброї у тероборонців було мало.
«Зброю дали татові Андрію, він тут був головний. А люди були з мисливською зброєю. Вони склали схему чергування, змінювали один одного. А ми з дівчатами їздили по блок-постах годували хлопців. А вже коли русня відступила, то повернулись до столиці», — розповіла пані Лариса.
Саме тоді Артем сказав, що піде до війська.
«Як тільки повістка прийшла він пішов. Не вагаючись. Ні секундочки…. Зір був слабий, але він пішов у 79 бригаду ОДШБр. Миколаївська», — згадує мама.
Батько Артема Дробязка сьогодні пригадує кожен момент зі спілкування з сином перед тим, як той мобілізувався.
Він сам його провів до військкомату.
«Я поїхав з ним у військкомат — він записався у ДШВ. А згодом Артем подзвонив і сказав, що їде у Велику Британію на навчання. Ми обговорили всі варіанти й він сказав, що буде медиком бойовим», — поділився з «Вечірнім Києвом» Андрій Леонтійович.
«НЕ ЛИШЕ КРАЇНУ БУДУ ЗАХИЩАТИ, А Й ХЛОПЦІВ РЯТУВАТИМУ…»
Пані Лариса намагається нині відновити кожну розмову з сином.
Особливо ті, що були перед його відбуттям до війська.
«Коли Артем йшов на війну, батько його запитував: «Чого йдеш медиком бойовим? А він каже — не вистачає медиків. Тато просив його йти у айті. Але він каже:
«Я не лише країну захищатиму, а й хлопців рятуватиму…» І як ми не вмовляли, але він пішов саме бойовим медиком», — згадує Лариса Уніченко.
За її словами, Артем отримував сертифікат у військовій частині у Десні, де він також проходив підготовку. Вона каже, що син дуже змужнів.
У пам’ять врізалось, як він подзвонив після прибуття з Британії.
«Пам’ятаю, як він повернувся в Україну і каже таким мужнім голосом: „Мамочка я вже у своїй державі“. Любив Україну… Йому запропонували для служби йти у 79 ОДШБр йти у перший батальйон, у перший взвод, першу роту».
Місце дислокації підрозділу Артема «Дроба» Дробязко було на Донеччині. На бойові позиції вони заходили у Мар’їнку.
Батькові спогади — також про короткі розмови з сином з фронту.
«Розказував по можливості про те, що відбувається. Він нічого не боявся… Ми просили й берегти себе. Син розповів, що коли ми прийшли на позиції, їх почали крити мінометами. Він озирнвся, а хлопці, які більше прослужили, вже залягли в укриття, їх на виду немає. Поховались. „А у мене після 4-5 вибуху тільки почався адреналін…“ — розповів Артем. Він був мужнім і за спиною ніколи не ховався у будь-якій ситуації…», — поділився пан Андрій.
А ще син казав батькові, що треба деякі професійні моменти йому треба відточити на полігоні, відпрацювати…
«ПО ОЧАХ ЧОЛОВІКА ПРОЧИТАЛА, ЩО СИНОЧКА ВЖЕ НЕМАЄ…»
Восени родина Артема проводить час в Остерській громаді, у «родинному гнізді», так називає обійстя мама загиблого Захисника.
Вона розповіла, що була у Острі коли 9 вересня син привітав її з днем народження.
А потім почалось життя від одного телефонного дзвінка до іншого.
Син міг дзвонити комусь з рідних лише після виходу з позицій. Що таке Покровський напрямок говорити вже нікому не треба — про нього знають і в Україні і закордоном. Окупанти зосередили тут близько ста тисяч військових, величезну кількість техніки, намагаючись прорвати лінію оборони.
Наразі — безрезультатно. Але ціна зусиль ЗСУ — найвища.
«З братом Артем востаннє розмовляв з Мар’їнки 28 вересня. І ми лише спілкувались телефоном він не виходив звідти там багато поранених було і він командиру сказав, що поки буде поки всіх не евакуюють…
І коли вони почали повертатись він був тяжко поранений. Нам сказали дослівно — хто сам встиг під час атаки укритись — ті врятувались. А ті, хто був поранений — ті загинули…» — поділилась спогадом про найважчі дні життя пані Лариса.
Вона до дрібниць відтворює те, що відбувалось на початку жовтня 2023-го.
«Першого жовтня ми були на зв’язку за всіма телефонами, які знали. Нам пояснювали, що вони ще не вийшли. А 5 жовтня, коли вже ми знали що там дуже гаряче — нам ще нічого не казали. Можливо, не було точної інформації. Лише 10 жовтня Андрію повідомили: «Ваш син загинув».
Більшість мам, згадуючи свої відчуття у ту хвилину, коли дізнались про загибель дитини на війні, кажуть, що ніби втратили грунт під ногами. Подібне було і у мами Артема. Її напередодні мучили важкі думки.
«Я просто по очах чоловіка прочитала, що синочка вже немає… Я просто все зрозуміла. Та я й так відчувала. Не спала не їла не могла собі місця знайти, біду відчувала…», — згадує пані Лариса той чорний день.
Державний прапор України, який вкривав труну із загиблим військовим медиком Артемом Дробязком, передали його мамі Ларисі Уніченко.
Андрієві також важко добирати слова та стримувати сльози, коли він говорить про останній місяць спілкування з сином:
«Тяжко згадувати… Ми говорили раз чи два… Тільки коли він виходив з позицій, він з усіма говорив. І коли йшов на позиції, він мамі дзвонив і навіть встиг відео прислати».
Батько згадав, що Артема хотіли забрати у підрозділ айті, і на евакуацію, яка стала останньою в його житті, він пішов не у свою чергу. Так склалось…
«Нас втішали — що може у полон взяли… Але ми знали який він… Він би не здався. Він відданий був. Кожного разу без сну витягував хлопців і йшов назад, бо багато поранених було…» — розповіли «Вечірньому Києву» Лариса та Андрій.
«НАМ БУЛО ВАЖКО ТІЛО ПОВЕРНУТИ…»
За словами мами Захисника, син загинув саме 5 жовтня 2023-го року. Про це їм сказали свідки та командири. Але тіло військового медика повернути не могли.
«Нам важко було тіло повернути. Тато їздив по штабах ми знали локацію де він залишився і завдяки Божим силам вдалось його повернути. Потім всі мої ДНК з ним співпали», — згадала мама.
Цей період був з безсонними ночами і порожнечею всередині, а потім було упізнання.
«Чекали повістю цю процедуру. Було важко і болісно — бо знали, що наша дитина у морзі лежить. Ми його опізнали одразу. Першим братик молодший опізнав. Просив, щоб мене не пускали. Ну, як маму можна не пускати на упізнання?»
З Артемом «Дробом» Дробязком змогли попрощатись лише майже за рік після його загибелі.
Хоронили Артема «Дроба» Дробязка 17 серпня 2024-го року.
НА ОБОЛОНІ ПРОЩАЛИСЬ З АРТЕМОМ ДРОБЯЗКОМ З ВІЙСЬКОВИМИ ПОЧЕСТЯМИ
Прощання з військовим медиком відбулось біля будинку по вулиці Івасюка, де він виріс.
Сусіди та вчителі прийшли попрощатись із загиблим військовим медиком Артемом Дробязком.
Люди несли від ранку оберемки квітім і не могли стримати сліз.
Мій син мені завжди казав: «Мамо, я обовʼязково повернусь!» І ось нарешті моя дитина повернулась додому. Ми зможемо вшанувати його памʼять та гідно поховати. Він пішов, а разом із ним пішла і частина мого серця, душі…», — зі сльозами говорить пані Лариса.
Любов Дробак, класна керівниця Артема «Дроба» Дробязка.
Прийшла на прощання зі своїм колишнім учнем і класна керівниця Захисника Любов Дробак.
«Це була дуже вихована дитина. Спокійна та виважена не на свій вік. Іноді соромʼязлива та скромна, а іноді, там де треба було потрібно, — міг за себе і за інших постояти. Він хоч і пішов зі школи після 9-го класу, але завжди приходив до нас у гості, їздив на всі екскурсії та був на випуску свого класу. Ми любили Артема… Для нас велика трагедія, що його вже немає», — розповіла кореспондентам «Вечірнього Києва» вчителька.
Світлина матері Артема, яка впала на коліна перед труною сина — ймовірно увійде у історію цієї війни, як одна з найбільш красномовних. Кожна деталь на цій світлині говорить про біль, про втрату, з якою неможливо змиритись і є свідченням для триуналу над воєнними злчинцями з росії.
Мама загиблого військового медика Артема Дробязка Лариса Уніченко біля труни з тілом сина.
Що пережили з рік після загибелі Захисника його рідні, які намагались повернути його тіло, а потім чекали на результати експертизи та упізнавали Артема — можуть уявити лише ті, хто таке пережив сам…
Мама Лариса та брат Владислав під час похорону Артема Дробязка.
Лариса Уніченко біля труни свого старшого сина Артема Дробязка.
Оболонь прощається з Захисником, який виріс та змужнів тут, у цьому районі столиці.
ВШАНУВАННЯ ЗАХИСНИКА АРТЕМА ДРОБЯЗКА
Під проливним дощем з грозою — у таку погоду відкривали на школі №298, на Оболоні, меморіальну дошчку на честь загиблого вирускника, військового медика Артема Дробязка.
Мама Артема Дробязка, Лариса Уніченко, під час відкриття меморіальної дошки на честь Захисника на школі № 298.
Жодна людина не пішла з прощання попри зливу.
Про Артема розповідали однокласники, вчителі, побратими та батьки.
Меморіальна дошка на честь Артема Дробязка на школі №298 на Оболоні.
«Саме у ці хвилини Артем і з’явився на світ. Мені зараз хочеться кричати, щоб відкрилось небо… Мабуть, цей мій крик і падає на землю зливою. Серце і душа в Артема були щирі й він завжди був готовий йти на допомогу. Він тягнувся до високих знань і технологій. Світла була голова. Ми втратили найдорожче, що у нас було. Наше життя розділилось на „до“ і „після“. Ми вчимося жити заново. У нас є менший синок, якому Артем завжди допомагав і радив. Старший син віддав життя за всіх нас», — звернулась до присутніх мама Артема Дробязка, Лариса Уніченко.
Батьки, вчителі, учні та очільник Оболоні Кирило Фесик під час відкриття меморіальної дошки на честь Артема Дробязка на його школі.
Однокласники запалили файєри на відкритті меморіальної дошки на вході до 298 школи, де вчився Артем Дробязко.
А 17 квітня в Оболонській районній державній адміністрації відзначили, на жаль, вже полеглих бійців з Києва.
«На жаль, цьому горю не зарадить жодна нагорода, проте пам’ятайте, ми завжди поряд аби допомогти та підтримати», — сказав голова Оболонської РДА Кирило Фесик.
У цей день відзначили орденом «За мужність» III ступеня Дробязка Артема Олександровича, який загинув захищаючи Україну восени 2023 року.
На вручення прийшли батьки захисника, Лариса та Андрій Уніченки.
Андрій Леонтійович Уніченко отримує орден «За мужність» третього ступеня за сина Артема Дробязка.
Орден «За мужність» третього ступеня, яким нагородили військового мелика Артема «Дроба» Дробязка.
Сьогодні, 5 жовтня 2025-го року, у роковини загибелі Захисника Артема Дробязка, його пам’ять вшановує родина, побратими, однокласники й вчителі. Про тих, хто міг би реалізувати свої таланти, мати родину та дітей, подорожувати світом і насолоджуватись життям, але виконуючи обов’язок та через власне сумління пішов на фронт захищати Україну, варто пам’ятати кожному українцю.
«Вечірній Київ» писав про те, що щодня о 9:00 столиця зупиняється, щоб вшанувати загиблих цивільних та військових, життя яких відібрала влика російсько-українська війна.
Фото — Борис КОРПУСЕНКО, Олександра ПЛАКІНА, родинний архів сім’ї УНІЧЕНКІВ
Ольга СКОТНІКОВА
