Колаж: Оксана Гладкевич
Попри юний вік майбутній захисник встигав усюди: у 15 років закінчити школу та вступити до вишу, боротися під час Революції гідності та врешті, попри проблеми зі здоров’ям, потрапити до війська.
Олександр Голяченко народився 11 липня 1997 року в Києві.
Його батько Сергій Голяченко згадує, що у перший день після народження він прорвався до пологового будинку. Не міг дочекатися першої зустрічі з сином.
Чоловік зізнається, що вже тоді відчував: цей хлопчик житиме на повну й не терпітиме напіврішень.
Батьки Олександра після народження сина. Фото з сімейного архіву.
«Я прорвався в пологовий будинок у перший день. Хотів одразу його побачити, потримати на руках, не міг чекати. Я добре пам’ятаю цей момент. З перших його днів відчувалося, що він завжди буде таким: якщо можна діяти — діяв», — розповідає батько Олександра.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з батьком, побратимами, друзями та коханою дівчиною полеглого захисника.
Сергій Голяченко під час запису матеріалу. Фото: Олексій Самсонов
«БУТИ ТАМ, ДЕ ВИРІШУЄТЬСЯ ДОЛЯ КРАЇНИ»
З дитинства Сашко мав упертий і самостійний характер. У п’ять років він наполіг піти до школи разом зі старшими хлопцями з двору.
Батько намагався відмовити, казав, що син «краде в себе дитинство», але хлопчик відповів, що не хоче залишатися осторонь, коли всі йдуть уперед.
«Він сказав: „Тату, всі хлопці цього року йдуть до школи, а я в пісочниці буду гратися?“ Йому було п’ять, а в класі діти на рік-два старші. Було важко, але він витримав. Якщо він щось вирішував, то йшов до кінця», — каже Сергій Голяченко.
Саме ця внутрішня вимогливість і бажання не бути слабшим за інших привели його у спорт.
Олександр багато років займався тхеквондо, став багаторазовим чемпіоном України, чвертьфіналістом Кубка Європи.
А згодом здобув чорний пояс — знак найвищої майстерності.
На секцію слідом за ним пішов і молодший брат Назар. Зі спогадів рідних, Сашко був для нього прикладом, давав настанови та підтримував.
«Він був єдиною з відомих мені на землі людей, хто насправді приймав кожного таким, яким він є. Приймав кожну точку зору, давав кожній людині право на свою думку та поважав її», — каже про сина Світлана Голяченко.
У 16 років Олександр достроково закінчив школу й вступив до Київського університету імені Бориса Грінченка на факультет журналістики.
Це було настільки рано, що на вступній комісії юнак ще не мав паспорта за віковими обмеженнями. Проте це не завадило, він чітко знав, чого хоче.
Журналістика для Сашка була не лише професією, а способом мислення.
Він працював у різних медіа, в онлайн-виданнях, зокрема на радіо «Київ FM» та «Наш Київ».
Вперше до редакції «Київ FM» Олександр Голяченко потрапив у 2016. На радіо він студентом прийшов на практику.
«Він був хорошою дитиною, розумною. Зазвичай до нас приходило багато студентів, але не всі могли так швидко адаптуватися, починати писати», — пригадує редакторка телеканалу «Київ24» Аліна Астахова.
Колеги розповідають, що Олександр писав просто і лаконічно. Це те, що властиве саме радіо. Він викладав у дуже коротких реченнях всю суть.
Здібного та активного юнака помітили редактори та запропонували місце у штаті. Тоді Сашку було лише 18, але він вже навчався на третьому курсі університету.
Олександр під час журналістської діяльності. Фото з сімейного архіву.
Молодий журналіст постійно перебував у русі, шукав теми, реагував на несправедливість.
Данило, друг Олександра, згадує, що їхнє спілкування почалася майже випадково — зі студентських років і спільних ранкових походів на каву, але з часом переросло у справжню дружбу.
«Саша був доволі впертий, але дуже добрий. Завжди за все хороше.
Ніколи нікому не робив підлостей і завжди приходив на допомогу.
Це людина, з якою можна бути впевненим: якщо він сказав „розберемося“ — значить, ми точно розберемося», — каже Данило.
А однією з найяскравіших рис Олександра друзі називають його принциповість і громадянську позицію.
«Два роки тому у мене була дуже сильна проблема зі шлунком, я там ледь не помер. Саня ще з одним нашим другом відвезли мене у державну лікарню. Наш товариш хотів дати гроші, щоб за мною наглядали, але Саша категорично сказав: «Ні, не можна, ніяких хабарів. Так, розберемося».
Для нього було важливо, щоб держава працювала чесно і щоб кожен робив свою справу на совість. Він так жив завжди», — розповів Данило.
Батько згадує, що у Сашка було загострене відчуття відповідальності за світ навколо та розвиток власної держави.
«Він завжди говорив: «Ми живемо в іншій країні, йдемо в Європу. Ніяких «радянських звичок» не має бути, ніякого «завантажити безкоштовно фільм, музику» тощо. Це було для нього принципово. Він навіть молодшого брата так наставляв, привчав іншому мисленню», — розповідає Сергій Голяченко.
У 15 років Олександр вже був на Майдані під час Революції гідності. Батько стояв на барикадах навпроти Будинку профспілок, син у групі, яка штурмувала Київраду.
Фотографії з тих днів, де вони з друзями встановлюють прапор, обійшли міжнародні медіа.
Проте для нього це було не героїзмом, а нормою: бути там, де вирішується доля країни.
Олександр під час Революції. Фото з сімейного архіву.
Олександр був стурбований початком російсько-української війни у 2014 році, початком АТО. Казав родині, що хоче долучатися та допомагати, але був надто юним.
Батько намагався зупинити сина, пояснював, що армія не романтика. Там система, накази й дисципліна, а Сашко надто любить свободу й дискусії.
Проте внутрішнє напруження в ньому лише зростало.
Під час Революції гідності з Олександром був його університетський друг Іван, дружба з яким продовжилась на роки.
«Багато людей у моєму житті я знаю саме завдяки Сані. Він був у компанії людиною, яка зводила інших між собою. З ним завжди щось відбувалося, якийсь рух», — розповідає Іван К.
У студентські роки, попри певну заборону в університеті, Сашко разом з Іваном долучилися до протистоянь.
«Хоч у тому віці ми не були сильно політично просвітлені, але Саня дуже добре ловив соціальні підказки. Згодом він ще більше став цікавитися історією, багато читав про Україну, був політично підкованим. Це була не показова, а внутрішня патріотичність», — пригадує хлопець.
Зі спогадів Івана, Сашко та ще один їх товариш на другому курсі спробували долучитися до війська.
«Там були досвідчені командири, які одразу сказали: „Так, пацани, ми звісно бачимо, що ви молоді та класні, але давайте зробимо наступним чином. Ви з дозволом від батьків сюди ще раз приходите і якщо ви його маєте, то питань нуль, на полігон і погнали“. Дозвіл ми звісно ж не принесли, абсолютно всі батьки були проти. Але цей максималізм, який тоді в нас був, я думаю, тримав і до сьогодні», — поділився спогадами Іван К.
ПРИХОВАВ ПРОБЛЕМИ ЗІ ЗДОРОВ’ЯМ ТА ПОТРАПИВ НА СЛУЖБУ
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році розділило життя Олександра та його родини на «до» і «після».
Батько Олександра одразу пішов до військкомату. Сашко ж намагався долучитися слідом, але його не брали.
«Десь в середині 22-го ми разом їздили по різних підрозділах, які могли нас взяти. Разом були у Каневі, намагалися записатися у Тероборону. Пізніше Саша вирішив трішки поставити на паузу питання мобілізації. А я через декілька спроб вже поїхав на фронт. Ми з ним розминулися, бо коли я повернувся, то готував документи на списання, а він якраз мобілізувався у Сили безпілотних систем», — розповів Іван К.
Олександр не мав досвіду строкової служби та підпадав під вікові обмеження на той час, а головне — проблеми зі спиною після спортивної кар’єри.
Він переніс дві операції на хребті. Перша була невдалою, друга успішною.
Лікарі передбачали можливу інвалідність.
Здавалося, що шлях до війська закритий. Та Олександр не прийняв цього.
«Він нікому нічого не сказав. Просто почав відновлювати себе. О шостій ранку бігав, тренувався, качав спину, працював у корсеті з навантаженнями. За пів року він був у формі, кращій ніж до операції», — розповідає Сергій Голяченко.
Олександр шукав свій шлях самостійно та мало ділився про це з близькими. І таки знайшов — 412-та окрема бригада безпілотних систем «NEMESIS».
Батько згадує, що під час одного з відборів із сотні кандидатів пройшли лише 18. Олександр був серед них.
На військово-лікарській комісії він приховав проблеми зі спиною та пройшов.
Захисник одразу обрав для себе позивний «Чилі». Проте це сталося не випадково.
Перед тим як долучитися до війська, хлопець прихистив маленьке кошеня, яке знайшов в уламках після обстрілу столиці. А кличку обрав «Чилі».
За освітою та штатною спеціальністю Сашко мав бути аналітиком і фотограмметристом — людиною, яка розшифровує дані з дронів і передає координати для ураження ворога.
Але коли в підрозділі не знайшлося охочих працювати з вибухівкою, «Чилі» добровільно став вибухотехніком БпЛА.
«Він дуже боявся бути тягарем. Хотів бути корисним. Я благав його не йти у вибухотехніки, але він сказав: «Тату, всі бояться, а я не боюся. Я піду», — пригадує Сергій.
«САША СТАВ МОЇМ ПЕРШИМ КОХАННЯМ ЗА ВСЕ ЖИТТЯ»
Саме під час служби Олександр познайомився зі своєю майбутньою дівчиною Валерією.
А перша зустріч відбулася під час короткої відпустки між службовими завданнями.
Київська квартира й розмова на кухні про журналістику, війну і вибір.
«Ми сиділи на моїй кухні, говорили про його роботу журналістом і тяглість цивільної спеціальності, коли йдеш у військо. На що він сказав: „Статті не зупиняють танки“. Це було промовлено з відʼємним пафосом, сумно, проте твердо. І хоч тут є простір для дискусії, я розумію, що він мав на увазі. І, пригадуючи цей епізод, здається, що саме тут я остаточно закохалась», — зізнається Валерія.
Олександр та пес Валерії у неї на кухні. Фото з архіву дівчини.
Дівчина пригадує, що з розповідей Олександра, він надихався твором Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» та мав чітку і послідовну позицію: боротися, щоб на твою волю нічиї брудні криваві руки не зазіхали.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце». Цитата з твору.
Зі спогадів Валерії, Олександр знав всі ці рядки на пам’ять та цитував.
«Але це був парубок, навколо якого люди завжди сміялись і ставали з ним друзями протягом 45 секунд. Він мав цей талант знаходження підходу до кожного. Вмів бачити те, що переважна кількість пропускає. Більшість переважно на собі сфокусована, а Саша знав, що кожен з цієї більшості проходить крізь власну боротьбу і потребує уваги», — розповідає дівчина.
Валерія зізнається, що сумує за жартами. Сміх — те, без чого неможливо уявити хлопця, навіть зараз згадувати його виключно із сумом неможливо.
«Саша взагалі непристойно сильно любив життя, все живе, всі випадкові непередбачувані прояви. Його не треба було вмовляти на щось — йому все було в кайф. Бо ніколи не знаєш, що принесе та чи інша подія: «Якщо пощастить, то ще й задоволення отримаємо, то чого відмовлятись?»
Його особистість мене не залишила байдужою настільки, що Саша став моїм першим коханням за все життя», — каже дівчина.
Збір Олександра на полігон. Фото Валерії.
Попри небезпеку Валерія приїжджала до Олександра на схід, але з її слів це була найкраща подорож.
«Ми були абсолютно щасливі попри хаос, КАБи, спеку, втому і невизначеність. Ми мали геть небагато часу, але це стало найпрекраснішою моєю подорожжю. Хто б знав, що найбажаніша дестинація серед всіх у світі знаходиться в сусідній області від мого рідного Маріуполя. Росіяни забрали в мене і Маріуполь, і Сашу», — з болем розповідає Валерія.
Приїзд дівчини до Олександра на схід. Фото Валерії.
«НАВІТЬ В ОСТАННІ ДНІ СВОГО ЖИТТЯ ВІН РАДІВ, ЩО НА СВОЄМУ МІСЦІ»
Олександр воював на Запорізькому напрямку, зокрема Оріхівський та Василівський райони.
Він переживав кожне влучання як особисту відповідальність. Радів успіхам, болісно сприймав промахи.
«Ми з ним постійно тренувались. Спорт для нього був частиною характеру: ранкові відтискання, вечірні підтягування, довгі прогулянки містом. Пам’ятаю, як о другій ночі проходив повз його ліжко й жартома сказав: „Ходімо підтягуватись“. За мить він уже підстрибнув, натягнув футболку й стояв готовий», — пригадує моменти зі служби побратим Олександра «Яма».
Олександр під час служби. Фото з архіву родини.
За кілька днів до загибелі Сашко написав батькові: знищив ворожу гаубицю разом із розрахунком.
3 вересня 2024 року він загинув під час бойового виходу.
Зі слів батька, що саме сталося того дня, ніхто не знає достеменно, адже його зображення не з’явилося у командному пункті.
Він вибіг у поле встановлювати дрон і не повернувся. Через кілька хвилин по рації пролунало: «Чилі — 200».
Прощання з Олександром у Києві зібрало сотні людей. З них утворився цілий коридор дорогою до кладовища.
Після похорону до батька підходили побратими, друзі, однокурсники, люди, яким Сашко колись допоміг та навіть ті, кого він не знав особисто.
«Я не пам’ятаю, про що ми говорили востаннє, але він був щасливий. І навіть в останні дні свого життя він радів, що на своєму місці, у своєму підрозділі», — пригадує Сергій Голяченко.
Зі слів батька, «Чилі» разом з побратимом «Фріком», з яким вони познайомилися у навчальному центрі, уклали таку собі обітницю.
Якщо першим загине «Фрік», то Сашко відростить чуба та з’їсть на його похованні шмат сала, адже той був вегетаріанцем.
А якщо загине «Чилі», то «Фрік» зробить пірсинг на вухах.
«Коли ми попрощалися із Сашком, то до мене на кладовищі підійшов „Фрік“. Він показав мені на вуха, у яких були сережки», — розповів про щемкий момент батько захисника.
Кохана Олександра розповідає, що він любив все живе, особливо тварин.
Вдома у родини Голяченків залишилася кішка Чилі — кошеня, яке Сашко врятував після обстрілу. Вона досі спить на його військовій формі, ніби розуміє абсолютно все.
«Так сталось, що в подорожі до Запоріжжя я Сашу бачила останньою з його цивільного оточення. Тоді він зустрів мене з букетом білих еустом. Тепер я, якщо вдається знайти еустоми, несу їх йому на могилу. Я іноді приводжу йому свою собаку на цвинтар. З одного боку, це все, звісно, придумки та ілюзії, а з іншого — хто мені заборонить думати, що він тішиться, що я йому привела тварину?» — каже Валерія.
Близьке оточення захисника дуже важко сприйняло втрату, дехто з друзів зізнається, що досі має відчуття, ніби Сашко «десь зайнятий на боячках».
«Є речі, щодо яких завжди можна спитати поради, але слухати варто тільки себе». Цю фразу я почув від Сашка приблизно років 12 тому, але пам’ятаю досі. Гадаю, кожен, хто його знав, скаже що Саня був неймовірно веселий, позитивний та добрий. Особисто я його завжди поважав за гостре відчуття справедливості та благородство.
Таких людей як він більшість з нас зустрічає хіба що на сторінках пригодницьких романів у дусі Вальтера Скотта. Мені ж пощастило називати його другом у реальності. Він був з тих людей, які надихають інших ставати кращими. Він вносив зміни в життя багатьох людей і продовжить жити у цих змінах, — поділився товариш Олександра Іван С.
А я все жду, що в дверях клацне ключ,
Зірветься кішка, побіжить стрічати.
Усміхнений й баулами нав’ючений
Черговий раз повернешся до хати.
Обнімеш ніжно: «Мамо, я брудний!»
Я цілуватиму плече, обличчя й руки,
Вдихатиму твій запах, тільки мій!
І плакатиму, як в кінці розлуки…
…не знаю, що і як лікує час…
Ліки його гіркі та ще й болючі.
Що треба випити, щоб в пам’яті загас
Той звук, як ти у дверях крутиш ключик?..
Цей вірш Світлана Голяченко присвятила полеглому сину Олександру.
Вічна та світла пам’ять!
Читайте також:
«Його сила не лише у кулаках — а й у характері»: історія загиблого спортсмена та бійця 3 ОШБр Івана «Бонуса» Фесенюка.
Олександра ПЛАКІНА
