«Тато — герой, але чому він не зі мною?». Як діти військових переживають розлуку з батьками

Ольга Нікітіна. Колаж: Оксана Гладкевич

Українські діти дорослішають у реальності, де війна стала частиною повсякденного життя. Повітряні тривоги, обстріли, навчання в укриттях, постійна невизначеність — усе це впливає на їхнє відчуття безпеки та сприйняття світу.

Але особливо складні випробування переживають діти, чиї батьки захищають країну на фронті. Для них війна означає ще й тривалу розлуку з найближчими людьми, страх за їхнє життя та дорослішання без щоденної присутності тата чи мами.

За майже п’ять років повномасштабної війни багато дітей навчилися жити в таких обставинах. Проте здатність пристосуватися не означає, що розлука перестала завдавати болю. Як зберегти близькість, коли звичайне спілкування стає розкішшю, — говоримо з дитячою гештальт-терапевткою, психологинею, яка працює з військовослужбовцями та їхніми родинами, авторкою проєкту «Її фронт» Ольгою Нікітіною.

Ольга Нікітіна

ДИТИНА МОЖЕ ПИШАТИСЯ БАТЬКОМ І ВОДНОЧАС ЗЛИТИСЯ НА НЬОГО

— Ольго, я знаю, що ви маєте не лише професійний, а й особистий досвід життя поруч із військовим. Як тривала розлука впливає на дитину?

— Для дитини це не просто фізична відсутність близької людини. Усі ми маємо базову емоційну потребу в постійному зв’язку та надійній прив’язаності.

Дорослий, який раніше завжди був поруч, допомагав дитині впоратися з емоціями та повсякденними труднощами, тепер стає менш доступним. Через це дитина може відчувати сильнішу тривогу, особливо в ранньому віці, замикатися в собі, повертатися до поведінки, характерної для молодшого віку, або постійно ставити одні й ті самі запитання.

І це не обов’язково свідчить про психологічний розлад. Найчастіше така поведінка є природною реакцією на тривалий стрес і розлуку з близькою людиною.

— Наскільки по-різному діти різного віку переживають відсутність батьків?

— Кожна дитина індивідуальна. Дуже багато залежить від того, наскільки міцним був зв’язок із татом чи мамою до розлуки та як його вдається підтримувати зараз. Адже умови служби різні, і не всі військові мають можливість регулярно спілкуватися з родиною.

Маленькі діти можуть частіше ставити запитання, постійно шукати маминої уваги, буквально не відходити від неї. А зовсім маленькі можуть навіть поступово забувати тата. Тому важливо підтримувати цей зв’язок через фотографії, відеодзвінки та інші доступні способи спілкування.

Підлітки можуть замикатися в собі, уникати розмов або соромитися ділитися звичайними радощами, наприклад перемогою в комп’ютерній грі.

ЗВИКНУТИ ДО РОЗЛУКИ — НЕ ОЗНАЧАЄ ПЕРЕСТАТИ СУМУВАТИ

— А як час змінює переживання дітей. Адже є родини, у яких тато чи мама служать із початку повномасштабного вторгнення, а є ті, хто долучився до війська зовсім недавно. Чи звикають діти до тривалої відсутності батьків?

— За ці роки я спостерігаю два паралельні процеси. З одного боку, діти поступово пристосовуються до життя без тата чи мами поруч. З іншого — накопичується втома від такої реальності.

Тривала розлука впливає не лише на те, наскільки дитина сумує за батьками, а й на те, як вона проживає своє дитинство, як формується її відчуття близькості та можливість розраховувати на підтримку дорослого.

Дитина постійно змінюється. Навіть між п’ятьма й сімома роками відбувається величезний стрибок у розвитку. І всі ці важливі етапи вона проходить без одного зі значущих дорослих поруч. Перший день у школі, перша сварка, перша закоханість — усе це відбувається без тата чи мами, які служать. І самі батьки також пропускають важливі моменти дорослішання своєї дитини.

Тому дуже важливо ділитися цими подіями, розповідати військовослужбовцю про життя родини. Так він залишається причетним до того, що відбувається вдома, а дитина зберігає зв’язок із ним.

— Як Ви сказали, діти часто ставлять складні запитання, на які навіть дорослі не завжди знають відповіді. І, мабуть, найважче з них: «А тато чи мама точно повернеться?». Адже ніхто не може цього гарантувати. Як правильно відповідати дитині?

— Ми з вами говорили про це ще у 2022–2023 роках, і, на жаль, нічого не змінилося. Моя донька теж запитує, чи не влучить у нас ракета, як ми будемо виживати.

Ми не можемо обіцяти дітям того, на що не впливаємо. Краще чесно сказати, що ми не знаємо, коли саме тато повернеться, але ми дуже на це сподіваємося. Навіть із відпустками військових немає визначеності, адже обставини можуть змінитися будь-якої миті.

Старшим дітям можна пояснювати, що тато чи мама роблять усе можливе, щоб залишатися в безпеці: використовують захисне спорядження, дотримуються правил безпеки, мають план дій на випадок небезпеки.

Головне — не давати гарантій, яких ми не можемо виконати. Адже якщо пообіцяти дитині, що все обов’язково буде добре, а станеться інакше, це може стати для неї ще важчим ударом.

— Часто ми, дорослі, намагаючись пом’якшити біль розлуки, кажемо, що твій тато — герой, що дитина має ним пишатися. Але чи можуть ці слова все пояснити дитині, адже, можливо, у цей момент вона потребує зовсім іншого?

— Якщо ми постійно наголошуємо лише на героїзмі батьків, дитина може відчути, що не має права злитися, сумувати чи хотіти, щоб тато або мама залишалися вдома. Іноді навіть виникає відчуття власної незначущості: «Невже я настільки неважливий, що мене можна залишити?».

Ми, дорослі, розуміємо, наскільки важливий захист країни. Але для дитини це досить абстрактне поняття. Їй насамперед потрібні тато чи мама поруч. І це не применшує значення їхньої служби.

Дитина може одночасно пишатися батьками, сумувати за ними, боятися за їхнє життя і навіть злитися, коли закінчується відпустка й доводиться знову прощатися. Такі суперечливі почуття цілком природні.

Тому важливо не нав’язувати дитині героїчний образ батьків, а допомогти зрозуміти власні переживання. Дати їй право на різні емоції та просто бути поруч.

Ольга Нікітіна

СЛУЖБА БАТЬКІВ НЕ ПОВИННА БУТИ ПРИВОДОМ ДЛЯ БУЛІНГУ

— Ми вже бачимо випадки, коли діти військових стають мішенню для булінгу в школі. Їм можуть говорити: «Твій тато тебе не любить, тому й пішов на війну» або «Мій тато ховається, зате залишиться живим, а твій може не повернутися». Як такі слова впливають на дитину?

— Коли однолітки говорять дитині, що тато чи мама її не люблять, бо пішли служити, вони ставлять під сумнів не сам факт служби, а любов батьків до неї. Тут виникає конфлікт цінностей. В одній родині захист країни сприймають як прояв любові та відповідальності, а інша дитина фактично заперечує це.

Такі слова можуть змусити дитину сумніватися в батьківській любові, шукати причини їхньої відсутності й навіть звинувачувати себе, вважаючи, що з нею щось не так.

Звісно, усі діти реагують по-різному, але психологічно це може бути дуже болісно. Дитина й без того переживає розлуку, сумує та боїться за близьку людину. А тепер їй доводиться ще й захищати свою родину та її цінності серед однолітків, від яких вона мала б отримувати підтримку.

— Як може змінитися поведінка дитини після таких випадків?

— Діти можуть віддалятися від батьків. Я навіть знаю випадки, коли вони приховують, що тато служить у війську. Особливо це стосується підлітків, для яких дуже важливо бути частиною своєї групи однолітків.

Дитина може замикатися в собі, перестати розповідати про свої переживання. А може, навпаки, намагатися щось пояснити, захистити свою позицію або навіть вдарити кривдника. Адже на тлі сильних емоцій агресивна реакція теж можлива.

Тому такі ситуації обов’язково потрібно вирішувати на рівні школи та батьків. Дитина не має залишатися із цим сам на сам. Навіть одного такого висловлювання достатньо, щоб школа звернула увагу на проблему й захистила дитину.

— Що повинні в таких ситуаціях зробити батьки і навчальний заклад?

Насамперед потрібно допомогти дитині відчути підтримку, а не вимагати, щоб вона негайно дала відсіч. Так само не варто наполягати на героїзмі, типу — ти маєш пишатися татом чи мамою і не показувати, що тобі боляче. Це зовсім не те, чого потребує дитина.

Важливо враховувати, наскільки вона сама здатна впоратися із ситуацією, дати їй можливість захистити себе. Але відповідальність за розв’язання проблеми мають брати дорослі. Учителі повинні реагувати послідовно й працювати не лише з постраждалою дитиною, а й з усім класом. Адже йдеться про цінності, які мають бути спільними для нашого суспільства.

Я переконана, що ми не можемо позбавити дітей складних обставин, у яких вони сьогодні зростають. Але точно можемо не допустити, щоб до цих випробувань додавалися самотність, сором і відчуття, що дорослі не здатні їх захистити.

ДІТЯМ НЕ ПОТРІБНІ ІДЕАЛЬНІ ДОРОСЛІ

— Хочу ще запитати про дорослих, які залишилися самі з дітьми. На них тепер і школа, і садочок, і гуртки, і робота. А ще обстріли, тривоги, постійне хвилювання за близьких і власне життя. Залишатися емоційно стійкими в таких умовах непросто. Але наскільки це важливо для дітей, чи потрібно завжди триматися, чи нічого страшного, якщо іноді ми плачемо або просто кажемо: «Можна я трохи полежу?»

— Незалежно від того, є війна чи немає, дитині не потрібен ідеальний дорослий. Їй потрібен достатньо стійкий дорослий, який здатен насамперед впоратися із власними переживаннями.

І все, що ви назвали, насправді може бути корисним для дитини. Адже так ми показуємо, що можна плакати, розчаровуватися, із чимось не справлятися. А потім підводитися й робити те, що потрібно.

Ми не відкидаємо власні емоції, а вчимося проживати їх і рухатися далі. І дитина може навіть прилягти поруч, погладити вас чи зробити масаж обличчя.

Ольга Нікітіна

— Але знову ж таки, в таких умовах ми не завжди можемо стриматися. Іноді зриваємося на дитину, підвищуємо голос, проявляємо агресію. Як після цього відновити зв’язок із нею?

— Один епізод крику не визначає ваших стосунків із дитиною, якщо ви не виховуєте її постійно через крик, приниження чи агресію. Важливо те, що відбувається після конфлікту.

У психотерапії є поняття репарації — відновлення стосунків після порушення емоційного контакту. Насамперед дорослий має визнати свою помилку й узяти за неї відповідальність.

Важливо пояснити дитині, що причиною зриву стало виснаження, а не її поведінка, і запевнити, що наступного разу дорослий намагатиметься вчасно стримати емоції. Адже втома може пояснювати таку реакцію, але не виправдовує її.

Так дитина розуміє, що конфлікти в родині можливі, але після них можна помиритися й відновити близькість. А головне — бачить, що дорослі здатні відповідати за власні вчинки.

І це правило стосується всіх родин, незалежно від того, чи хтось із батьків служить у війську.

НАВІТЬ КОРОТКЕ СПІЛКУВАННЯ ДОПОМАГАТИМЕ ЗБЕРІГАТИ БЛИЗЬКІСТЬ

— Окремо хочу запитати саме про військових-мам. Суспільство досі неоднозначно ставиться до таких жінок: одні вважають їх героїнями, інші засуджують, мовляв, покинули дітей. А буває, що мама повертається після тривалої розлуки, але маленька дитина більше тягнеться до тата чи бабусі, які весь цей час були поруч. Як жінці-військовій пережити це й відновити близькість із дитиною?

— Психологічні потреби дитини не залежать від того, хто саме з батьків воює — мама чи тато. Найважливіше тут — прив’язаність, доступність близької людини та сталість зв’язку. Хоча ви маєте рацію: стигматизація жінок-військових у суспільстві справді дуже поширена.

Якщо дитина під час маминої відпустки більше тягнеться до тата чи бабусі, це цілком природно. Адже саме ці дорослі були поруч і щодня піклувалися про неї. Це не означає, що дитина перестала любити маму. Просто з іншою людиною зараз сформувався міцніший зв’язок.

Дуже багато залежить і від того, як у родині пояснюють дитині мамину службу, чому вона зараз не вдома. Від цього залежить, чи виникатиме спротив, чи дитина сприйматиме ситуацію з розумінням і чекатиме на зустріч.

Але навіть найдовша відпустка — це лише два тижні. Тому я дуже прошу батьків, які служать: за можливості записуйте дітям голосові повідомлення, відео, казки. Придумайте власні ритуали, знайдіть щось, що цікаве вам обом.

Це можуть бути книжки, комп’ютерні ігри, зірки — будь-що. Головне, щоб це було цікаво насамперед дитині, а не лише дорослому. Тоді навіть коротке спілкування допомагатиме зберігати близькість і буде важливим для вас обох.

— Але дуже часто виникають ситуації, коли мама пообіцяла, що тато зателефонує ввечері, а він не зміг. Дитина кілька годин чекала біля телефона, а потім заснула в сльозах. Як пояснити їй, що тато не забув про неї, просто обставини не дозволили зателефонувати?

— Насамперед не варто нічого обіцяти. Військовослужбовець не завжди може розпоряджатися власним часом, і обставини можуть змінитися будь-якої миті. Тому краще не обіцяти дзвінка, а говорити про нього як про можливість.

Для дитини нездійснене очікування може стати сильним розчаруванням і посилити тривогу. Особливо якщо вона весь день чекала на розмову. Звісно, дитина може плакати, засмучуватися, і бачити це батькам дуже боляче.

Важливо, щоб дитина розуміла: і тато чи мама, які служать, і рідні вдома намагаються підтримувати цей зв’язок. Просто не завжди це вдається. І, на жаль, повністю захистити дитину від таких розчарувань неможливо.

— Чи траплялися у Вашій практиці випадки, коли дитина справді ображалася на тата чи маму, які служать?

— Так, такі випадки були й залишаються. Причому реакції дитини можуть змінюватися з віком. Вона дорослішає, змінюється гормональний фон, зростає емоційне навантаження.

Іноді образа буває настільки сильною, що дитина може навіть сказати батькам, що ненавидить їх за те, що вони покинули родину. Але з часом вона адаптовується, особливо якщо з нею говорять, пояснюють ситуацію та підтримують. Деякі родини звертаються по допомогу до психологів.

Дуже важливими є і групи підтримки, спілкування з родинами, які переживають схожі труднощі. Коли дитина бачить, що вона не одна в такій ситуації, їй легше прийняти власні почуття й зрозуміти, що її переживання природні.

ІНОДІ НІЧОГО НЕ РОБИТИ — ТЕЖ ПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ

— І ще важливе питання — дитячого розчарування. Коли малеча чекає зустрічі з татом або мамою, а вони повертаються умовно «чужими». Коли військовий після повернення стає більш мовчазним, дратівливим, різко реагує на шум чи дитячі пустощі. Чи потрібно заздалегідь готувати дитину до можливих змін у поведінці тата чи мами?

— Я вважаю, що в нас загалом бракує знань про те, які психологічні, фізіологічні та емоційні зміни відбуваються з людиною, яка пережила війну. І це стосується не лише дітей — про такі речі має знати все суспільство.

Є, наприклад, чудова книжка «Темні куточки. У мого тата ПТСР!», яка допомагає пояснювати дітям подібні стани. Але це зовсім не означає, що всі військові повернуться з посттравматичним стресовим розладом. У кожного різні умови служби, досвід і реакції на пережите.

Ми всі змінюємося під впливом війни, просто власні зміни не завжди помічаємо, адже бачимо себе щодня. Натомість зміни в близьких, із якими довго не бачилися, можуть бути значно помітнішими.

Тому не варто заздалегідь тривожити дитину розмовами про те, що тато чи мама обов’язково повернуться іншими. Але важливо пояснювати, як стрес впливає на людину.

— Що ви порадили б родинам військових зробити вже сьогодні, щоб дитина відчувала, що попри відстань, ми все одно родина?

— Насамперед хочу нагадати: війна не триватиме вічно. Я дуже співчуваю тим, хто зараз тримає на собі всі родинні турботи, адже це надзвичайно важко.

Передусім потрібно берегти себе. Не намагатися витримати все самотужки, дозволяти собі відпочивати й просити про допомогу. Не все має триматися лише на вас. Іноді нічого не робити — теж правильне рішення. Вам не потрібно бути ідеальними. Ми зараз біжимо марафон, а не спринт.

Дуже важливо мати поруч людей, які переживають схожі обставини. Спілкування з іншими родинами військових допомагає зрозуміти, що ви не самі, а ваші почуття природні. Можна переймати чужий досвід, знаходити простіші способи справлятися з труднощами та підтримувати одне одного навіть у побутових речах.

Прослухати інтерв’ю можна за посиланням.

Ірина ГЛАВАЦЬКА

Джерело

Рейтинг
( Пока оценок нет )
PRO-KYIV.in.ua