Ахтем Сеітаблаєв. Колаж: Оксана Гладкевич, фото: Бориса Корпусенка та ТРО Медіа
У країні, яка живе в режимі постійної напруги й невідворотних змін, особливо важливо фіксувати те, що формує нас сьогодні. Війна змінює оптику, ритм, пріоритети, але не скасовує потреби в історіях, які не просто хочуть бути почутими — вони вимагають свого голосу.
Одна з таких історій сьогодні народжується на знімальному майданчику Ахтема Сеітаблаєва. Його новий фільм «Гур: Код Сікора» — це не просто реконструкція спецоперації Головного управління розвідки. Це спроба поглянути на сучасну українську війну через іншу оптику: технологічну, психологічну, людяну.
Легендарний режисер знімає кіно, яке не зупиняє війну, але допомагає нам не зупинятися. Кіно, яке водночас пояснює, об’єднує і дає розуміння багатьом речам.
«Вечірній Київ» отримав унікальну можливість побувати на знімальному майданчику, поспостерігати за процесом створення фільму та записати ексклюзивне інтерв’ю з Ахтемом Сеітаблаєвим.
Під час інтерв’ю
Ми поговорили про особливості цього кінопроєкту, про мистецтво як інструмент самовизначення, про відвертість на знімальному майданчику, роботу з ветеранами та військовими, реакцію міжнародних платформ і… про те, чому сьогодні створювати українське кіно — це не лише про культуру. Це про стійкість. Про відповідальність. І про право країни розповідати свої історії собі й світу. Це розмова про кіно. Але насправді — про кожного з нас.
— Ахтеме, як режисер і виконавець головної ролі, як Ви формулюєте ключову ідею та головний меседж фільму «Гур: Код Сікора»? Що саме Ви прагнете донести глядачеві через цю історію — і на художньому, і на людському рівнях?
— Наша історія побудована на реальних подіях — одній із найуспішніших спецоперацій в історії світової розвідки. У серпні 2023 року нашим фахівцям вдалося переконати російського пілота, після тривалої та ретельної операції, перетнути кордон разом із російським військовим гелікоптером.
На борту були не лише цікаві з військової точки зору документи, а й певні технічні прилади. Світові спецслужби порівнюють цю операцію з легендарною «Діамант», проведеною «Моссадом», або з операцією «Мінсміт» — часів Другої світової війни. Таких спецоперацій у світі всього кілька, і наша сучасна — одна з найрезонансніших за майстерністю виконання та результатом.
Ахтем грає головну роль розвідника. Фото: ТРО Медіа
Ахтем грає головну роль розвідника. Фото: ТРО Медіа
Це — документальна основа нашого фільму. На ній вибудувана головна сюжетна лінія: ми розповідаємо про те, що саме дало нашим розвідникам можливість успішно провести цю операцію. Де бракує ресурсів — з’являється креатив. Де виникає глухий кут — працює досвід, блискавичні рішення та нетипове мислення.
Наш фільм — не «чистий» екшн. У ньому поєднані ліричні моменти, динаміка, аналітика, високі технології, і, звичайно, участь фахівців Головного управління розвідки. Це історія для найширшої аудиторії, і кожен знайде в ній щось своє.
— Тобто представники ГУР беруть участь у фільмі як актори чи лише консультують?
— Переважно вони консультують. Але деякі фахівці беруть участь у певних епізодах. Звичайно, все це відбувається з дотриманням правил безпеки.
Нам також дуже допомагають Сухопутні війська, командування Сухопутних військ, військова авіація, і представники ГУР. Найголовніше — їхня експертність. І я хочу ще раз висловити велику подяку Кирилу Олексійовичу Буданову — і за професійну, і за людську підтримку.
— А особисто Кирила Буданова не залучили до фільму?
— (Усміхається) Ми всі б про це мріяли. Але прекрасно розуміємо рівень його завантаженості та важливість завдань, які він виконує зараз.
Сподіваюся, Кирило Олексійович буде серед глядачів. І дуже хочу вірити, що за результат фільму нікому не буде соромно.
— Розкажіть про команду, яка працює над фільмом. І, звичайно, про акторів: як ви їх відбирали?
— Деякі акторські кандидатури були очевидними з самого початку. Наприклад, Максим Девізоров. Чому? Насамперед тому, що Максим — талановитий актор. Плюс ми давно співпрацюємо: спершу в «Номерах» за п’єсою Олега Сенцова, потім у «Мирному-21», а тепер у «Гур: Код Сікора».
Одну з головних ролей виконує Максим Девізоров
Одну з головних ролей виконує Максим Девізоров
Знімальний процес у розпалі
Він хороша людина, справжній чоловік — мій побратим і військовослужбовець. Ми служимо в одному підрозділі.
Щодо команди загалом — вона чудова. Частина нашої знімальної групи — це підрозділ ТРО Медіа, відділ комунікації командування Сил територіальної оборони. Це й оператор-постановник, і художник-постановник, і багато інших спеціалістів. Люди, які поєднують військовий досвід, професіоналізм і щире бажання зробити чесний, якісний фільм.
— Ахтеме, Ви згадали, що команда фільму складається як із військових фахівців, так і з цивільних. Як саме формувалося це ядро і які принципи були ключовими у виборі людей?
— Перш за все хочу підкреслити роль нашого командира, полковника Олексія Дмитрашківського. Саме він свого часу зібрав команду, яка здатна виконувати практично будь-які завдання — і в контексті створення контенту, і у виробництві повноцінного прокатного кіно. Це люди, які поєднують військовий досвід, високий професійний рівень і відповідальність у кожному епізоді, за який беруться.
Під час знімального процесу з Олексієм Дмитрашківським та учасницею «Театру Ветеранів»
До роботи ми залучили й фахівців із цивільного сектору — тих, із ким я співпрацював у мирному житті. Зокрема, це команда комп’ютерних спеціалістів One Location — українські потужні професіонали. Їхнє завдання — створити той рівень комп’ютерної графіки та візуальних рішень, який потребує сучасне кіно: від посилення окремих сцен до повноцінних CG-епізодів.
Ми працюємо з дуже широким колом партнерів — державних, волонтерських, профільних організацій. І тут окрема подяка Командувачу Сил територіальної оборони, генерал-майору Ігорю Плахуті.
Відверто скажу: практично всі, до кого ми звертаємося, кажуть нам «так» і допомагають. Не всі — але майже всі (Усміхається, — авт.). І ця підтримка безцінна, тому що без неї багато сцен просто неможливо було б зняти.
— Чи залучене Держкіно до підтримки проєкту?
— Так, звичайно. Наша команда на чолі з генеральним продюсером Андрієм Ногіним минулого року виграла пітчинг Держкіно відповідно до чинного законодавства. Це наш перший досвід такої співпраці, і ми знімаємо фільм за підтримки Державного комітету з питань підтримки кінематографії.
Треба сказати, що новий очільник Держкіно Андрій Осипов максимально сприяє процесу. Він був у нас на майданчику під час дуже технологічної зйомки із залученням великої кількості військової техніки, зокрема гелікоптеру. Він — людина, яка справді любить кіно і розуміє його виробництво, тому його присутність і підтримка для нас багато значать.
Цей фільм — приклад масштабної колаборації: різних родів військ, цивільних спеціалістів, ІТ-фахівців, акторів, волонтерів. Серед акторів є і цивільні, і чинні військовослужбовці.
— Чи долучені військовослужбовці підрозділу ТРО Медіа саме в межах роботи над фільмом?
— Так, частково. Але перш за все ми виходили з того, щоб сформувати переконливий, органічний акторський ансамбль. І я часто повторюю: у цьому сенсі я дуже щаслива людина, бо поруч зі мною — справжні професіонали найвищого рівня, мої друзі й побратими.
Наприклад, наш постановник трюків Петро Трєско — один із найвідоміших українських майстрів екшену. І поруч із ним у фільмі знімаються люди, які в цивільному житті були волонтерами, як от Павло Вишняков.
— Якою є жіноча частина акторського складу? Ви згадували, що для деяких актрис це дебют.
— Так, і це одна з важливих складових фільму. Ангеліна Усанова — виконавиця головної жіночої ролі, посолка доброї волі ООН, людина, яка багато робить для підтримки України та дітей, постраждалих від війни. Це її дебют у кіно, але вона надзвичайно здібна. Протягом трьох тижнів Ангеліна щодня по сім годин тренувалася з каскадерами та Петром Трєско, відпрацьовуючи бойову пластику.
Так само це дебют і для Яни Луцької («Vice Mrs. World Open Ukraine 2016» та «Mrs. Ukraine International 2017» — авт.) Вона грає дружину мого персонажа — лікарку, справжній тил.
Головні жіночі ролі виконали українки для яких «ГУР: Код Сікора» став дебютним кінопроєктом. Фото: ТРО Медіа
Головні жіночі ролі виконали українки для яких «ГУР: Код Сікора» став дебютним кінопроєктом. Фото: ТРО Медіа
Ці дві абсолютно різні, дуже талановиті українські жінки принесли у фільм те, що може дати тільки автентичність: інтелект, харизму, емоційність, внутрішню силу. Вони переконливі в кадрі — і коли виконують бойові сцени, і коли проживають драматичні моменти. Коли ви побачите їх на екрані, стане зрозуміло, чому саме вони грають ці ролі.
— Ви вже бачили частину матеріалу. Чи задоволені тим, як акторки впорались із ролями?
— Український блок вони майже завершили, але ще маємо знімати іспанський. Я дивлюся матеріал постійно — і так, я задоволений. Це серйозна робота, і я вдячний обом за дисципліну, сміливість і абсолютно професійний підхід до першого досвіду в кіно.
— У фільмі Ви виконуєте одну з головних ролей. Чи є у Вашого героя особиста історія, яка перегукується з Вашою?
— Я граю офіцера розвідки, який разом зі своєю командою розробляє цю надскладну операцію. У логлайні (короткий опис сюжету, — авт.) фільму, який ми представляли на одній із платформ Каннського кінофестивалю, є ключова фраза: це історія про українського розвідника, чиє особисте життя зруйнувала війна, але завдяки друзям, командиру й посестрі він повертається до професії та втілює одну з найуспішніших спецоперацій у світовій історії.
Це не автобіографія. Але, звичайно, війна внесла колосальні корективи і в моє життя також. Те, що колись боліло, з часом стало досвідом і приводом для вдячності. Я ні на кого не тримаю образи. Війна — жорсткий, але чесний фільтр. Вона відсікає зайве, показує справжніх людей і справжні цінності. Дозволяє відмовитися від того, з чим ти не хочеш жити — і обрати шлях, який є твоїм.
Я вдячний усім, хто був і є в моєму житті, хто прийшов і хто пішов. Усе це формує мене таким, яким я є сьогодні. У цьому сенсі певні паралелі з моїм героєм, звичайно, існують.
— Знаю, що до роботи над фільмом долучений і «Театр ветеранів». Розкажіть, будь ласка, про цю співпрацю. Чия це була ідея і яку саме роль відіграли ветерани у виробництві?
Так, звичайно. Я маю честь бути художнім керівником «Театру ветеранів», тому залучення його учасників було абсолютно органічним рішенням. Це не стільки моя «ідея», скільки природне продовження тієї роботи, яку ми вже кілька років робимо разом.
Театр ветеранів — це не лише про сцену, ролі чи театральні форми. Це насамперед шлях до себе, можливість повернути внутрішню рівновагу через мистецтво. Це форма реабілітації, яка допомагає нашим ветеранам і ветеранкам знову повірити в себе, відчути смак до життя та розширити горизонти — у творчих, спортивних чи інших напрямках.
Учасник «Театру ветеранів» Тарас Козуб. Фото: ТРО Медіа
І ми вже бачимо результати: хтось із наших учасників захопився спортом, хтось почав займатися бальними танцями, хтось приходить у кіно маленькими, але впевненими кроками.
Тому коли ми розпочали роботу над фільмом, абсолютно логічно було запросити кількох учасників «Театру ветеранів» до участі в епізодах.
— Як вони впоралися? Наскільки ви задоволені результатом?
— Дуже задоволений. Вони організовані, дисципліновані й чудово працюють у кадрі. Ми не ставили перед ними складних акторських завдань, розуміючи, що це їхній перший досвід у кіно. Але в тих епізодах, де вони з’являються, вони виглядають доречно й переконливо.
Для мене це не тільки про участь у фільмі — це ще один крок у напрямку підвищення якості їхнього життя, відновлення віри у власні сили. І якщо наша співпраця допоможе комусь із них зробити наступний крок — у творчості чи будь-якій іншій сфері — то це надзвичайно цінно.
— Як на вашу думку, і як режисера, і як виконавця головної ролі, у чому полягає унікальність цього кінопроєкту? Що вирізняє його на тлі інших художніх фільмів про війну, яких сьогодні з’являється дедалі більше?
— Мені здається, унікальність нашого фільму полягає передусім у його багатошаровості. Коли ми говоримо про «кіно для широкої аудиторії», це поняття можна трактувати по-різному: як щось усереднене — або як історію, яка поєднує багато складових і робить її цікавою людям з різним досвідом і різними очікуваннями. Ми рухаємося саме другим шляхом.
З одного боку, це, безумовно, розповідь про наших військовослужбовців — про розвідників, про побратимів і посестер, про взаємодію між родами військ, про надзвичайно складну спецоперацію, в основі якої лежить креативність, аналітичність і використання високих технологій.
Мені видається важливим показати, як саме технологічно перемагають наші розвідники, як мислять і діють у ситуаціях, де ми не можемо змагатися з ворогом лише військовою потугою чи кількістю. Ми беремо гору завдяки нестандартності, швидкості мислення, готовності діяти нелінійно.
Візуально це також має бути дуже красиве кіно — з масштабною натурою, ретельно створеними локаціями, сучасною графікою і складними технічними сценами. У фільмі поєднаються елементи детективу, шпигунського трилера, екшену, ліричної історії й технологічної складової. І це поєднання, на мою думку, працює гармонійно.
Я не буду казати, що це «вперше в Україні» чи «унікальний формат». Ні. Але мені здається, що саме баланс усіх цих елементів — і емоційної, і екшенової, і аналітичної ліній — створює щось особливе. Глядач отримує і задоволення від картинки, і від масштабу, і від драматургії.
Окрема важлива частина — історія противника: шлях російського пілота до прийняття рішення співпрацювати з нашими розвідниками. Те, що саме спонукає його до цього кроку, як він внутрішньо змінюється — це теж частина драматургії. І хоча документальну основу цієї історії знають усі, у фільмі є моменти, які будуть несподіваними. Не хочу спойлерити, але розвиток лінії цього персонажа стане одним із емоційних акцентів.
Крім того, у нас є й видовищні сцени — погоня на воді, робота з різними видами військової техніки, як наземної, так і повітряної. Це завжди дуже приваблює глядача, але для нас важливо, що за цим стоїть не просто видовищність, а реалістичність, експертність, точність.
І я справді переконаний: саме широкій аудиторії це кіно буде цікаве, тому що кожен знайде у ньому свою нитку — хтось емоційну, хтось героїчну, хтось технологічну, хтось людську.
— На вашу думку, чому важливо знімати художні фільми саме зараз, у розпал війни? З документальним кіно все зрозуміло — воно фіксує реальність. Але навіщо художнє кіно? Чому український кінематограф необхідно розвивати навіть у найскладніші часи?
— Є багато причин. І почати варто з головної: художнє кіно — це один із найдієвіших інструментів самоідентифікації суспільства. Воно формує наші сенси, наш контекст, наші наративи. Через кіно ми створюємо українську оптику бачення світу. Це важливо і зараз, і буде ще важливішим після перемоги.
Інколи я читаю окремі коментарі — від так званих критиків чи публічних осіб — про те, що військове кіно сьогодні нібито стає пропагандистським. І що режисери, які працюють у цьому жанрі, роблять «пропаганду». Я не дуже розумію таку позицію. Ми знімаємо історії, які проживаємо самі, серед наших побратимів, серед людей, які воюють і захищають. Це не пропаганда, це правда нашого часу.
Але подібні твердження існують, і вони свідчать про інше — про кризу цінностей у тих, хто їх озвучує. Про те, що певні люди досі не визначилися, на якому вони боці — навіть у культурному сенсі. Наприклад, я інколи бачу вживання слова про свої фільми — «патріоткіно» у зневажливому тоні. І це у 2025 році, у Києві, в країні, яка відбиває повномасштабну агресію. Для мене це маркер — що у когось серйозні проблеми з розумінням реальності, у якій ми всі живемо.
«Інколи бачу вживання слова про свої фільми — „патріоткіно“ у зневажливому тоні»
Чи маю я від цього зупинятися? Ні. Ми повинні знімати. І не лише з погляду емоційної чи ідеологічної місії. Кіно — це один із найпотужніших інформаційних інструментів, який може мати країна.
Згадайте слова російського режисера Сокурова на зустрічі з Путіним:
«Спочатку заходжу я зі своїм кіно, а потім ви». Вони чудово розуміють значення кіно. Не випадково вкладають у це величезні бюджети. Людина стає тим, що вона споживає — у буквальному сенсі.
Тому так, держава має підтримувати військове й патріотичне кіно. Бо ринок сам по собі цього не витягне. Статистика бокс-офісу проста: глядачі неохоче йдуть на фільми про війну, бо вони живуть у війні щодня. Це природно — люди мають дуже обмежений час на відпочинок і хочуть уникати важких переживань.
Я це прекрасно розумію і як режисер, і як продюсер. Але це не означає, що ми маємо перестати розповідати ці історії. Це означає, що ми повинні знайти таку форму, яка не відштовхує, а навпаки — притягує глядача.
Тому в «Гур: Код Сікора» ми прагнемо створити кіно, яке з одного боку чесно говорить про війну, а з іншого — є життєствердним, драйвовим, технологічним, красивим і сповненим надії. Де є місце і драмі, і любові, і людяності, і гумору, і високим технологіям, і масштабним видовищним сценам. Щоб глядач не думав: «Я прийду й буду страждати», а щоб він думав: «Я хочу це побачити, бо це про нас, про нашу силу, про те, хто ми є».
Художнє кіно в час війни — це не розвага. Це інструмент. Це спосіб говорити зі світом і з самими собою. Спосіб фіксувати смисли, які будуть жити довше за нас.
— Вам вдалося втілити всі творчі задуми у цьому проєкті?
— Це неможливо в принципі (усміхається). Але ми щодня рухаємося максимально близько до того, що задумали. І тут хочу окремо згадати про дуже цікаву співпрацю з українськими виробниками.
Наприклад, годинникова компанія Kleynod. Вони самі вийшли на нас, запросили до себе, і я був приємно здивований їхніми розробками. Вони мають цілі серії, присвячені різним родам військ, створюють моделі з українською вишивкою, працюють зараз і над лінійкою в кримськотатарському стилі. Це вражає. І от маю честь носити годинник, який вони подарували (показує — авт.). Це перший годинник, який у мене не зупинився через дві доби — для мене це вже досягнення.
У фільмі ми також використовуємо техніку й гаджети Elpix — це український виробник інтерактивного обладнання, що розробив інноваційний інструмент для ведення успішних бойових операцій. Зокрема, потужні монітори, які працюють як великі планшети. Такі пристрої широко застосовують наші військові. І коли ти в кіно бачиш сучасні, високотехнологічні українські розробки, це не просто деталь декорації — це візуальна розповідь про потенціал країни, про те, що у нас є індустрії, які здатні виробляти конкурентні й важливі речі.
Мені дуже хочеться, щоб через фільм глядач також відкрив для себе українських виробників. Кіно — це ще й потужний промоінструмент.
— Ви представляли тизер фільму в Каннах і у Венеції. Які відгуки отримали?
— За інформацією нашого генерального продюсера, стрічкою зацікавилися представники каналу HBO. Але поки контрактів не підписано, тому важко щось прогнозувати, але сама увага такого рівня — це вже важливий знак.
— Підсумовуючи нашу розмову, Ахтеме, хотіла б поставити фінальне запитання: якими є ваші очікування від фільму? Чи припускаєте, що він може набути статусу культового?
— Я ніколи не підходжу до фільму з думкою: «Ось це буде мій най-най-най». Моє завдання — зробити чесне, сильне, якісне кіно.
Чи хочу я, щоб воно стало комерційно успішним? Звичайно. Це важливо і для індустрії, і для нас як команди. Але головне — щоб воно було добре зроблене.
Коли я говорю «патріотичне кіно», я не маю на увазі виключно фільми про військову звитягу. Для мене патріотичне кіно — це будь-який якісний український продукт, створений українською командою, з українськими акторами, тут, у наших реаліях.
Чи є, наприклад, «Ти — Космос» патріотичним фільмом? Безумовно. Бо він створений українцями й викликає гордість за нашу культуру.
Патріотичність — це про почуття глядача: про любов, гордість, радість за свою країну. І неважливо, в якому жанрі це досягається — комедією, драмою чи екшеном.
Те, що інколи хтось називає «патріотичним кіно» виключно фільми про війну — це дуже вузьке розуміння. Українська культура набагато ширша. І наше завдання — знімати так, щоб глядач виходив із кінотеатру сильнішим, натхненнішим і більш упевненим у тому, що наша країна варта любові.
***У матеріалі використані фотографії ТРО Медіа.
Також читайте на «Вечірньому Києві» про історію незламності українських воїнів у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Дух переможців».
- «Дзеркало, у яке має подивитися весь світ»: у Києві презентували документальний фільм про Курщину.
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»
