Юлія Коцур. Фото: Олексій Самсонов, колаж Ксенія Гладкевич
Науковиця з Музею Голодомору розповіла про експедиції Україною.
Команда Національного музею Голодомору-геноциду вже кілька років об’їжджає регіони України, записуючи свідчення очевидців Голодомору 1932–1933 років та масового штучного голоду 1946–1947 років. Щороку таких людей стає дедалі менше — вік бере своє. Попри повномасштабну війну, музейники продовжують перегони з часом.
Старенькі, які в дитинстві пережили Голодомор, а потім — Другу світову, чітко бачать у російській агресії повторення геноциду: «Тоді голодом вбивали, зараз ракетами».
Про масштабну експедицію «Вечірньому Києву» розповіла Юлія Коцур — завідувачка відділу усної історії Голодомору Музею Голодомору, кандидатка історичних наук і керівниця проєкту.
Команди приїжджали з EcoFlow, павербанками та професійним обладнанням. Під час блекаутів люди жартували: музейники принесли їм світло. Дехто одягав найкращий одяг, збирався з силами, виносив старі фотографії та речі. Інші сприймали інтерв’ю як обов’язок — спробу відкупитися від примар минулого.
З експедицій науковці привозили не лише записи, а й потенційні музейні експонати: сорочки, рушники, скатертини, фото й документи. Ці предмети поповнять фонди Музею Голодомору.
Юлія Коцур. Фото: Олексій Самсонов
МУЗЕЙ ГОЛОДОМОРУ ПРОДОВЖУЄ ФІКСУВАТИ СВІДЧЕННЯ
— Коли стартували експедиції?
— Наші експедиції у рамках проєкту стартували 6 жовтня 2025 року. В експедиціях брало участь дві групи. В кожній з яких було по два співробітники музею, які є інтерв’юерами, два співробітники, які забезпечували відеозйомку та фотографування респондентів, і водій. До проєкту також була окремо залучена логістична компанія, яка допомагала з організацією проживання та харчування команди.Та транспортна компанія, яка забезпечувала перевезення експедиційних груп.
Але, звичайно, підготовча робота почалася задовго до цього часу. Можу навіть сказати, що ця робота — не менш масштабна, ніж сама експедиція, і насправді це основа і фундамент вдалої експедиції. Перед тим, як поїхати записати людей, потрібно їх знайти і з ними домовитися, щоб вони погодилися на інтерв’ю. Це величезна робота комунікацій із представниками ОТГ, старостами сіл, місцевими краєзнавцями, бібліотекарями.
Експедиція є частиною проєкту «Підтримка експозицій Національного музею Голодомору у м. Київ, Україна», який фінансується Міністерством закордонних справ Канади (Global Affairs Canada GAC) і реалізується компанією @Cowater International та Канадсько-Українською Фундацією (Canada-Ukraine Foundation).
— Які області потрапили в цей проєкт і як ви відбирали респондентів?
— Перші виїзди в нас були — це Одеська, Миколаївська, Черкаська, далі — Кіровоградська, Вінницька, Житомирська, Рівненська, Волинська, Київська і Полтавська області. Це були окремі райони, окремі громади цих областей.
Спочатку ми надсилали листи до ОТГ, робили заклики в соцмережах, що ми плануємо експедицію і шукаємо людей, які могли б розповісти про Гголодомор та масовий штучний голод 46–47 років. Ми розсилали листи по всій території, яка постраждала від Голодомору, і орієнтувалися на те, що ОТГ нам будуть надавати інформацію по потенційних респондентах.
У першу чергу ми орієнтувалися на людей, які ще могли б розповісти про Голодомор. Тобто це люди, яким за 90 років, сторічні люди. У нас під час цих експедицій найстарша людина була — це 102 роки. Від цих даних про людей ми вже відштовхувалися і планували та прокладали маршрути. Причому ми постійно зважали на те, що маємо справу з літніми людьми, зважали на стан їхнього здоров’я, тож нам доводилося вносити незначні корективи, але загалом ми рухалися в межах тих маршрутів, що собі спланували. Хочу відзначити, що в цьому нам дуже допомагали місцеві краєзнавці і бібліотекарі.
— Що далі буде з тими матеріалами, які ви зібрали?
— Це величезний масив усно-історичних інтерв’ю, які потрібно буде дійсно опрацювати. Потрібно буде їх всі транскрибувати. Ми їх розшифровуємо дослівно, так, як людина розповідала, зберігаючи мову респондента. Ці всі матеріали поповнять наші фонди. До слова, у фондах Музею Голодомору зберігається понад 5000 свідчень очевидців Голодомору.
Крім того, в нас є сайт «Свідчення», на якому ми розміщуємо всі ці матеріали. Записані в експедиції матеріали будуть доступні для перегляду. Звісно, на опрацювання такого величезного масиву потрібен чималий час, бо інтерв’ю могли тривати від 40 хвилин до півтори-двох годин. Крім того, ми плануємо створити короткий фільм про цю експедицію, який би розповів, як це відбувалося, як ми комунікували з ОТГ, краєзнавцями, як знаходили респондентів, і про найцікавіші історії.
Слід зазначити, що це, перший досвід нашої команди експедиції у такий пізній час. Зазвичай ми плануємо експедиції на літо. Але ми впоралися. Не скажу, що було легко, але ми це зробили. Хочу згадати нашу команду, завдяки якій був реалізований цей масштабний проєкт. Це люди, які долучалися до його планування та реалізації на різних етапах. Це насамперед директорка музею Леся Гасиджак та мої колеги з відділу усної історії Голодомору, які були безпосередньо в експедиціях: Роман Молдавський (старший науковий співробітник), Софія Дяченко (методист), Анжела Савченко (методист), та Ольга Вигодованець (заступник завідувача екскурсійно-освітнього відділу). А також Наталія Бондаренко, Лариса Артеменко, Ліна Теисленко, Аня Комар.
Юлія Коцур розповіла, що за експедиціями була велика підготовча робота. Фото: Олексій Самсонов
ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ: ДІТИ, ЯКІ СВІДЧАТЬ ПРО МАТЕРІВ
— Свідчення скількох людей ви записали?
— Ми записали понад 200 інтерв’ю. Практично місяць одночасно їздили дві групи. А минулі два тижні вже одна, насамкінець, залишила райони, що неподалік Києва — Київщина та Полтавщина. Кожного дня ми записували від чотирьох до шести інтерв’ю, і кожне з них є унікальним. Це історії виживання родини, їх порятунку, історії взаємодопомоги, історії про небайдужість, коли, незважаючи на те, що там складне матеріальне становище в самої родини було, а люди намагалися допомагати один одному, намагалися рятувати. Або й відверталися від рідних, нажаль було й таке.
Одна історія з Одещини мене особливо вразила. Під час голоду 1946–1947 року (ця територія належала до Бессарабії, де також був страшний голод) у родині померли батьки, лишилися дві дівчинки. Живі були дідусь, бабуся, дядьки з сім’ями. Але ніхто не взяв дітей.
Респондентка розповідала: вони приходили до дідуся з бабусею, коли сім’я вечеряла. Дівчатка стояли біля порога — їх не запрошували. Годували лише залишками після вечері. Так ходили до бабусі, дідуся, потім до дядька. Не проганяли, але й не забрали дітей. Кілька тижнів, можливо місяців, малі блукали самі: що знайдуть, те й їдять. Жили у своєму будинку в іншому селі.
Сусіди підгодовували, хто чим міг, але теж було важко. Зрештою сусідка написала звернення до сільради про передачу дітей до дитбудинку. Там дівчатка вижили. А коли виросли й повернулися — їхній батьківський будинок дядьки продали.
— Дуже важка історія…
— Так, але мене вразила саме ця жінка. Сильна людина з життєствердною історією. Незважаючи на все пережите, здобула освіту, працювала в Татарбунарах начальником автоколони — нежіноча професія, сильний характер.
Я запитала, чому так ставилися до дітей. Жінка зізналася: вже дорослою дізналася від сусідки, що дід і баба були проти шлюбу сина з їхньою мамою. Через це й таке ставлення до онучок.
— Багато дітей урятували дитячі будинки?
— Одну таку історію ми записали на Кіровоградщині. Під час Голодомору в родині помер батько і найменший син. Жінка з трьома дівчатками залишилася без засобів до існування, пухли з голоду. Хоч родина була незаможною, її розкуркулили — забрали худобу, реманент, усі запаси зерна. Активісти сільради запропонували віддати дівчаток до дитбудинку. Мати погодилася і згодом поїхала на Донбас на заробітки.
Але дітей у дитбудинок, що був неподалік у сусідньому селі, не прийняли. Якась жінка з колгоспу відвезла малечу (найстаршій було п’ять років) на найближчу станцію — і покинула. Заплаканих дітей знайшли пізно ввечері на цій же станції. Двох старших відправили до інтернату, меншеньку — до яслів. Коли старша навчилася писати, знайшла адресу дядька й повідомила, де вони. Мама приїхала, забрала їх з дитбудинку. А меншу сестричку, скільки не шукали, так і не знайшли.
— Чому більшість історій — жіночі?
— Важко сказати. Мабуть, жінки були психологічно й фізично витриваліші. В Іванківській громаді на Київщині ми записали столітню бабусю — вона розповідала про свою маму. Коли забрали корову, коня, реманент, родина з п’ятьма дітьми почала голодувати. Батько пух від голоду, не міг працювати в колгоспі. Тоді мати зібрала сорочки, скатертини й пішла у Вишгород, де працювала її сестра. Продавала речі, на виручені гроші купувала хліб — тоді продавали по скибочках, за якими вистоювали годинами.
Вона винесла все, що можна було обміняти з хати, але врятувала малих дітей і ще родину старшого сина — він жив окремо з дружиною та немовлям. Син ходив у колгосп, приносив щось їстівне. У сім’ї кожен мав обов’язки: рвали лободу, збирали насіння, готували вариво, ділили порівну. Так усі вижили — ніхто не помер.
У поїздках ми збирали свідчення не лише про тих, хто голодував, а й про рятівників. На Одещині свідок розповів про дядька — голову колгоспу. Коли люди пухли від голоду, він видав аванс зерном. Хтось доніс — його засудили на сім років за розбазарювання держмайна. Але після повернення, працюючи звичайним конюхом, користувався повагою в селі — багато хто завдяки йому вижив. Знаємо й багато прикладів, коли директори шкіл рятували дітей — організовували їдальні, в яких варили супи та іншу їжу.
Збережена скатертина. Фото з експедиції: Музей Голодомору
Під час запису свідчень. Фото з експедиції: Музей Голодомору
Одна із команд. Фото з експедиції: Музей Голодомору
Найкраща сорочка для інтерв’ю. Фото з експедиції: Музей Голодомору
Фото з експедиції: Музей Голодомору
ГЕНОЦИД, ЩО ПОВТОРЮЄТЬСЯ: ЧИМ ГОЛОДОМОР СХОЖИЙ НА СУЧАСНУ РОСІЙСЬКУ АГРЕСІЮ
— Більшість історій важкі й травматичні. Наскільки люди були готові ділитися?
— Насамперед ми зверталися до родини. Були випадки, коли відмовляли — не знали, як травматичні спогади вплинуть на літніх людей. Інколи самі свідки не погоджувалися — не через травму, а через страх, що щось не так розкажуть або скажуть зайве.
— За радянських часів це було небезпечно. Але минуло стільки років. Що досі стримує людей?
— Власне, у цьому ми й намагаємося переконати тих людей, які ще вагаються. Коли я пояснила одній жінці, навіщо це потрібно, навіщо розповідати про пережитий Голодомор, вона відразу погодилася. Проблема не лише в травматичному досвіді, а в страху сказати щось не так. Люди думають, що мають розповідати, як лектор. Коли пояснюємо, як відбувається інтерв’ю, розуміють, що їм є що сказати. Після запису та жінка дуже дякувала.
Найважче, коли історія непроговорена. У 2021-му ми їздили деокупованими територіями Луганщини й Донеччини — експедиція «Голодомор: Мозаїка. Невідомі сторінки». Там була бабуся з цікавою долею, яка все життя пропрацювала вчителем. Про родинну історію Голодомору не розповідала нікому — ні діти, ні онуки не знали, що пережила їхня сім’я.
Вона думала, що запитуватимемо про 30 років педстажу, коли прийшли — позбирала всі дипломи. А ми кажемо: хочемо поговорити про ваше дитинство. Коли почала розповідати, повторювала: «Я це нікому не розповідала». Боялася наслідків для родини. Коли діти були малі, вдома про це не говорили — табу. Навіть пригадувати боялася. Мовчала й у дорослому віці. Вперше розповіла нам. Кілька разів перепитувала, чи безпечно. А після запису зізналася: стало легше на душі, вирішила, що діти й онуки мають знати цю страшну історію.
— Ви записуєте свідчення під час війни. Одна травма накладається на іншу. Щось відрізняється в експедиціях?
— Звісно, у розповідях постійно виринають думки про війну, що Росія — одвічний ворог, цього варто було очікувати. Люди часто кажуть: Росія тоді нищила нас, зараз знову нищить. Тоді голодом вбивали, тепер ракетами. Самі про це говорять.
Голодомор — злочин геноциду. Росія зараз чинить те саме. Багато схожих моментів: тоді під час Голодомору дітей переміщували з одного середовища існування в інше, перевиховували, змушували зрікатися батьків. Зараз так само — Росія викрадає українських дітей.
Тоді Україна не мала власної держави й не могла боротися проти геноциду. Зараз маємо свою державу та власну, — армію, свою церкву. Маємо боротися, щоб Україна залишалася українською. Бо лише у власній незалежній і сильній державі може існувати сильне суспільство. Тому треба працювати над тим, щоб наше суспільство розуміло, вивчало уроки історії й використовувало цей досвід для створення сильної держави, виховання активних громадян, які борються за життя в незалежній, вільній, процвітаючій країні.
До слова, Музей Голодомору та Український інститут національної пам’яті звернулись до українців із закликом запалити свічку пам’яті 22 листопада, у суботу о 16:00.
Наталка МАРКІВ
