Колаж: Оксана Гладкевич
«Я хочу, щоб моя земля — Україна — була очищена від усіх маргіналів і покидьків. Я маю борг перед тими, хто прийшов сюди за покликом серця, залишивши родини, дітей, батьків. Вони загинули, бо вірили в цю боротьбу — і я мушу продовжити її заради них», — говорив Тарас Коваль, позивний «Вальтер» в одному зі своїх інтерв’ю.
У кожному місті є люди, які не просто живуть — вони формують його характер. Для Києва таким був Тарас Коваль: десантник, інструктор, урбаніст, захисник. Його життєвий шлях — це історія гідності, рішучості та глибокої любові до рідної землі.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з нареченою, рідними й побратимами полеглого героя.
Дитинство і перші захоплення
Тарас зі старшим братом Максимом на прогулянці. Фото з родинного архіву
Тарас Коваль народився 17 серпня 1988 року в Києві. З дитинства вирізнявся цілеспрямованістю, допитливістю та глибоким інтересом до знань. У родині, окрім нього, був старший брат Максим — зовні схожий, але зовсім інший за характером. Максим обрав технічний фах, став інженером і ніколи не цікавився військовою тематикою. Натомість Тарас завжди йшов шляхом, який вимагав зусиль, але відповідав його внутрішнім переконанням про справедливість і обов’язок.
«З дитинства Тарас захоплювався військовою тематикою. Все почалося після перегляду старого радянського фільму — з того часу він читав усе про війну, зброю, тактику. У родині не було військових, але його внутрішній потяг до служби був надзвичайно сильним. У підлітковому віці він збирав моделі військової техніки — БТРи, танки, бойові машини. Ці експонати досі стоять у кімнаті його батьків», — згадує наречена Тараса Юлія Значко.
Фото з родинного архіву
За спогадами рідних, Тарас змалку був самостійним і принциповим. Ще підлітком працював разом із батьком, щоб мати власні кошти й не звертатися з проханнями без нагальної потреби. Це була не матеріальна необхідність, а прояв внутрішньої гідності — бажання бути незалежним і відповідальним.
«У нього була чудова родина, яка підтримувала його в усьому, навіть у найважчих рішеннях. Він був не просто воїном — він був людиною, яка завжди йшла попереду», — підкреслює дівчина військового.
Освіта, професійний шлях і кохання
Тарас здобув декілька освіт, але пов’язав життя з військовою службою. Фото з відкритих джерел
Після закінчення школи Тарас Коваль вступив до Київського вищого професійного училища деревообробки, яке завершив з відзнакою, здобувши фах столяра. Певний час працював у приватній меблевій компанії, де виготовляв двері, столи та інші вироби — з точністю, яка свідчила про його уважність до форми й змісту. Згодом продовжив навчання в Академії керівних кадрів культури та мистецтва, опановуючи менеджмент, а пізніше здобув юридичну освіту в КНУ імені Тараса Шевченка.
Коли Тарас Коваль вступив до університету, його досвід уже був глибшим, ніж у більшості однокурсників. Війна для нього почалася не з лекцій, а з фронту — ще у 2014 році. З перших днів навчання це було помітно тим, хто вмів бачити глибше.
Вадим Вейда, один зі студентів групи, згадує:
«Молодий, спортивний, завжди в тактичному одязі, з чіткими формулюваннями, як речник на брифінгу. Про себе говорив небагато, але було видно — перед тобою професійний військовий».
Доцентка Людмила Сіньова, яка викладала у нього, згадує Тараса як наполегливого, дисциплінованого студента з активною громадянською позицією. Він мав природні організаторські здібності, вмів підтримати, надихнути, бути лідером без пафосу — спокійно, переконливо, з гідністю.
Тарас Коваль та його наречена Юлія. Фото з особистого архіву героя
Його наречена Юлія Значко розповідає, що їхнє знайомство відбулося у 2012 році — випадково, в компанії друзів, уже після його строкової служби. Вона пригадує, як одразу відчула, що перед нею — людина виняткова: чітка, структурована, з власним баченням і глибокими роздумами. Його захоплення військовою тематикою було не поверховим — це була внутрішня потреба, що визначала його життєвий вибір. На її запитання, чому він не обрав військову професію, Тарас відповів, що мріяв про це, але не хотів завдавати болю матері, яка була категорично проти. Тому обрав цивільну освіту — хоча потяг до служби залишався сильнішим за компроміси.
Після університету Тарас пішов на строкову службу, а згодом — до бойових підрозділів. Юлія згадує, що зустріч із ним після армії була схожа на сцену з кіно: коли він заходив, усі навколо мимоволі замовкали. Його присутність була настільки виразною, що не потребувала слів.
Після участі в бойових діях і служби в загоні спецпризначення «Дозор» Державної прикордонної служби, Тарас вирішив здобути другу вищу освіту та завершити військову кафедру. Йому були важливі не лише академічні знання — за плечима вже був реальний досвід, здобутий на Донбасі.
Тарас та Юлія познайомилися 2012 році. Фото з родинного архіву
Юлія розповідає, що Тарас ніколи не покладався на когось — тільки на себе. Він мав люблячу родину, батьків, які підтримували його в усьому, крім, можливо, рішення піти на війну. Але навіть тоді, коли він не попередив нікого і просто пішов, вони прийняли це як його вибір.
З 2014 року він воював, а після демобілізації спробував повернутися до цивільного життя — яке виявилося для нього чужим. Тому знову повернувся до служби — цього разу до спецзагону прикордонників, де став інструктором.
Тарас і пес Аполлон
Пес Аполлон- улюбленець Тараса. Фото з родинного архіву
За спогадами рідних, Аполлон був особливим другом для Тараса. Фото з родинного архіву
Тарас був людиною, яка глибоко любила тварин. Його особливим другом став пес Аполлон — метис німецької вівчарки та ротвейлера, сильний і розумний, але водночас надзвичайно прив’язаний до господаря.
Юлія згадує одну історію, яка назавжди закарбувалася в її пам’яті. Під час зимової прогулянки Аполлон порізав лапу об лід. Тарас, не вагаючись, зняв носок, перев’язав рану і ніс собаку кілька кілометрів до ветеринарної клініки. Це був не жест — це була тиха, щира турбота, яка не потребувала пояснень.
Аполлон помер у 2014 році, дочекавшись Тараса з фронту, щоб востаннє побачити свого господаря. Вони попрощалися мовчки — як це роблять ті, хто розуміє одне одного без слів. Цей момент став символом вірності, яку Тарас цінував і сам дарував — людям, справі, землі, що захищав.
Бойовий шлях Тараса Коваля
Коли Росія окупувала Крим і розпочала бойові дії на Донбасі, Тарас Коваль повернувся до своєї рідної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Його метою було командування взводом, однак на той момент усі бойові посади були зайняті. Йому запропонували роботу в логістичному підрозділі — на кухні. Це стало розчаруванням, але він погодився, бо прагнув бути поруч зі своїми.
«Краще місяць у взводі, ніж день на кухні. Це найгірша робота — ти завантажений 24/7, і ніякої романтики», — згадує тодішні слова Тараса його наречена.
Згодом, завдяки технічним знанням, Тарас полагодив кулемет КПВТ на одному з БТРів — і цей момент став переломним. Його запросили до бойового підрозділу. У травні 2014 року він вирушив на схід як розвідник десантно-штурмових військ. Пройшов найгарячіші точки Донбасу — Слов’янськ, Краматорськ, Добропілля. Брав участь у легендарному рейді в тилу ворога, коли українська колона пройшла понад 200 кілометрів.
Тарас Коваль з бойовими побратимами під час АТО. Фото з родинного архіву
Особливою сторінкою його служби стала оборона Донецького аеропорту. Спочатку Тарас прикривав конвої з КПВТ — «по дорозі смерті», як називали цей маршрут. Згодом сам зайшов у термінал і провів там близько двох тижнів. У самому Донецькому аеропорту Тарас виконував завдання снайпера. Йому довелося пройти крізь обстріли, танковий вогонь і обвали бетонних конструкцій. За його словами, коли багатотонні плити — вагою до 200 кілограмів — падали вниз, здригалася вся будівля, і разом із нею — кожен, хто був усередині.
Попри небезпеку, Тарас не втрачав почуття гумору. Іронізував:
«З донецькими авіалініями більше не літаю — холодно, голодно, і рейси постійно затримують».
Після боїв у Дебальцевому, коли українські сили змушені були відходити, Тарас намагався знайти свого друга, переконаний, що той загинув. Але згодом отримав повідомлення:
«Не переживай, ми вийшли день тому».
Бойовий шлях Тараса під час війни на сході тривав до 2015 року.Фото з родинного архіву
Герой пройшов найгрячіші точки фронту. Фото з родинного архіву
Фото з родинного архіву
Його бойовий шлях тривав до березня 2015 року. Це був період, коли він не просто служив — він жив у стані постійної готовності, відповідальності та дії. Як і в юності, Тарас не покладався на когось — тільки на себе. Ще підлітком працював з батьком, щоб мати власну фінансову незалежність. Цей принцип супроводжував його і на війні.
Наразі Юлія зберігає пам’ять про Тараса і його побратимів, наголошуючи, що найвідданіші захисники почали гинути ще у 2014 році — в час, коли не йшлося ні про контракти, ні про винагороди. Тоді на фронт ішли ті, хто залишався вірним присязі й без вагань став на захист країни.
Повернення до мирного життя
Тарас Коваль зі своїм портретом для календаря про кіборгів. Фото з родинного архіву
Після демобілізації у 2015 році Тарас повернувся до цивільного життя, але довго там не затримався. Йому бракувало динаміки, і він вирішив служити за контрактом у спецзагоні «Дозор» Державної прикордонної служби. Пройшов складні нормативи, відновився фізично, і завдяки бойовому досвіду став інструктором.
Тарас мав не лише бойовий досвід, а й рідкісний талант — пояснювати складне просто. Його внутрішня дипломатичність поєднувалася з педагогічним хистом:
«Він завжди пояснював, якщо треба — по десять разів. Ніколи не висміював, не ставився зверхньо. Якщо він щось знав — ти теж це знатимеш. Хочеш ти цього чи ні», — згадує Юлія. Навіть закони фізики, які вона не могла засвоїти в школі, Тарас пояснював так, що вони ставали зрозумілими та захопливими.
Тарас обожнював подорожувати. Фото з родинного архіву
Фото з родинного архіву
Після завершення контракту в спецпідрозділі «Дозор» Державної прикордонної служби, Тарас приєднався до муніципальної варти Києва — ветеранської ініціативи, яка на той момент об’єднувала тих, хто пройшов фронт. «Він знайшов там свою розраду. Це були його побратими. Він казав: якщо серед трьох людей на війні немає спільних знайомих — хтось один із вас шпигун».
Плитоноска, розроблена волонтерами і названа на честь Вальтера. Фото: Вікіпедія
У тому ж 2015 році Тарас долучився до розробки плитоноски «Вальтер» — моделі, яка й досі використовується на передовій. Це був не просто технічний проєкт, а продовження його бойового досвіду, вкладений у захист інших.
Ще до початку вторгнення Тарас чітко формулював свою позицію: «Перемога — це деокупація, знищення армії ворога і зміна його режиму. Єдина країна, єдина мова — українська».
Останній бій: Тарас Коваль у війні 2022 року
У 2022 році Таарс повернувся на фронт, де служив у рідній 95-й бригаді. Фото з родинного архіву героя
З початком повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року Тарас Коваль без вагань повернувся до лав 95-ї десантно-штурмової бригади. Його наплічник був зібраний ще в січні — він знав, що війна неминуча.
«Я ще намагалася сподіватися на краще, а він казав: будемо сподіватися на краще, але готуватися до гіршого», — передає його слова Юлія.
24 лютого Тарас вирушив до ТЦК, щоб повідомити про своє повернення до рідної бригади. Це був останній день, коли Юлія бачила його живим.
У перші дні вторгнення він брав участь в обороні Києва. Його взвод діяв у районі села Осикова, де місцева родина, попри небезпеку, прихистила бійців. Вони готували їжу, обігрівали, зустрічали після завдань — а самі завдання були надзвичайно складними. Бійці носили міни на собі, десятки кілометрів пішки, щодня ризикуючи життям.
Тарас до останнього подиху залишався Патріотом України та мріяв про деокупацію усіх захоплених її територій. Фото з родинного архіву
У березні Тарас перейшов до складу 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ. Його підрозділ виконував завдання на Харківщині. 29 березня, поблизу села Суха Кам’янка під Ізюмом, Тарас загинув внаслідок танкового обстрілу.
«Попри неправдиву інформацію, яку поширювали, Тарас загинув не на Київщині, а на Харківщині. Вони вже виконали своє завдання в Києві, і їх перекинули далі», — уточнює Юлія.
Тараса Коваля поховали 5 квітня на Лісовому кладовищі в Києві. У нього залишилися батьки, брат і наречена.
За особисту мужність і самопожертву Указом Президента України №349/2022 йому було присвоєно орден «За мужність» III ступеня — посмертно.
Його друга військова кампанія тривала лише місяць, але її значення — незмірне.
«Я впевнена, що він і його хлопці врятували не одне життя. І продовжують рятувати», — каже Юлія.
Киянин, чиє ім’я залишилося на мапі рідного міста
У липні 2023 року вулицю у Деснянському районі перейменували на честь Тараса Коваля. Колаж: Оксана Гладкевич
Пам’ять про Тараса Коваля живе не лише в офіційних документах чи військових звітах. Вона — у щоденних маршрутах, у назвах вулиць, у спогадах тих, хто знав його особисто. Його постать — не просто образ героя, а людини, яка глибоко любила своє місто, своїх людей, свою землю.
Для близьких він залишився не символом, а живим досвідом — щоденним, щирим, глибоким. Його наречена Юлія, яка провела з ним вісім років, говорить про нього з особливою ніжністю:
«Я розумію, що кожен, хто втратив близьку людину, скаже: „Мій був найкращий“. Але величини Тараса — його внутрішнього світу, доброти, терпіння, витривалості — я не пізнала до кінця навіть за вісім років поруч із ним. Це була визначна особистість. У коханні, у війні, у дружбі», — говорить Юлія Значко.
Бузкова Алея, висаджена на честь десантника ЗСУ Тараса Коваля. Фото: Деснянська РДА
Фото: Деснянська РДА
Тарас завжди жив за принципом, який йому колись сказала вчителька:
«Бери вершину — матимеш середину».
І справді — він завжди брав вершину. У всьому.
Коли з’явилася ініціатива перейменувати одну з київських вулиць на його честь, Юлія не була готова — емоційно, морально. Але друзі підтримали, родина підписала звернення, і петиція набрала необхідну кількість голосів.
«Я вдячна кожному, хто проголосував. Бо коли ти бачиш, що в навігаторі з’явилася „вулиця імені Тараса Коваля“, це не просто назва — це слід. Це знак, що він залишився в історії не лише як воїн, а як киянин. Як той, хто знав і любив своє місто до глибини», — каже Юлія.
З її словами, Тарас був «киянином-киянином». Він знав недоліки Києва, але обожнював його. Його улюблене місце — Лиса гора, укріпрайон на Видубичах. Він міг годинами розповідати про історію цього місця — від часів заснування Києва до царської Росії, до сучасних язичницьких обрядів. Гуляти з ним по Подолу — це як відкрити енциклопедію. Він не просто знав — він передавав знання так, що слухач забував про час.
Тарас Коваль.Фото з родинного архіву
Вулиця Тараса Ковааля у Деснянському районі Києва. Фото з відкритих джерел, стилізація: Наталія Слінкіна
Разом із Юлією вони об’їздили пів України, досліджували фортеці, замки, залишки укріплень. І кожного разу Тарас розповідав так, що навіть люди з кількома дипломами відчували себе школярами. Він умів ділитися — не зверхньо, не нав’язливо, а щиро. І це стосувалося не лише історії, а всього, чим він жив.
Тарас залишився не лише в пам’яті близьких. Він залишився в назві вулиці, в історії міста, в серцях тих, хто знав його.
«Я дуже сподіваюся, що ця назва залишиться назавжди — як голос для майбутніх поколінь. Щоб вони знали, хто такий Тарас Коваль».
Нагадаємо, що у 2023 році у Деснянському районі Києва висадили бузкову алею в пам’ять про Тараса Коваля.
До теми: Історія киянина Кирила Сергійчука, який на фронті був стрільцем-снайпером і загинув під час Курської операції.
Світлини для публікації надані рідними Тараса Коваля.
Тетяна АСАДЧЕВА
