Архітектор Валеріан Риков та його будівля на Саксаганського, 75. Колаж: Наталія Слінкіна
На думку дослідників забудови Києва кінця ХІХ — початку XX століття, Валеріан Риков є одним з видатних зодчих, роботи якого, тяжіють до класицистичної стилістики, відзначаються виразністю авторської манери, оригінальністю архітектурно-художніх та конструктивних рішень, цілісністю мистецького кредо.
Цього року виповнюється 150 років з дня народження видатного київського архітектора Валеріана Микитовича Рикова (1874-1942), який подарував нашому місту чимало знакових будівель, що стали візитівками української столиці.
На жаль, попри те, що архітектурна спадщина та його будівлі добре відомі киянам, про постать самого Валеріана Рикова відомо досить мало.
«Вечірній Київ» зустрівся з Оленою Мокроусовою — відомою пам’яткознавицею, дослідницею історичної забудови нашого міста, головною спеціалісткою Київського науково — методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій.
У своєму інтерв’ю експертка розповіла цікаві факти з життя та творчості видатного київського архітектора першої половини ХХ століття.
— Пані Олено, чому, на Вашу думку, постать Валеріана Рикова є не настільки відомою, як, наприклад, Владислава Городецького чи Павла Альошина?
— Дійсно, на сьогодні життя і творчість цього метра київської архітектури залишається недостатньо відомими, хоча усі його архітектурні шедеври є вельми знаковими.
На мою думку, це сталося зовсім не тому, що його постать не цікава для дослідження, проте більшість пошуків його біографії спирається насамперед у відсутність достатньої кількості архівних матеріалів та документів. На жаль, переважна більшість з них була втрачена ще за життя архітектора, коли у вересні 1941 року його квартира була зруйнована внаслідок пожежі в Пасажі.
Тож, коли історичних документів мало, то про людину важко щось писати. Хоча сподіваюся, що ще знайдеться якийсь дослідник, який міг би захопитися творчістю цього чудового зодчого.
Одна з небагатьох світлин Валеріана Рикова, що збереглися до нашого часу. Фото з архіву Олени Мокроусової
— Якщо архів архітектора не зберігся, чи є якісь джерела, що дозволили б сьогодні ґрунтовно вивчати його творчість?
— Валеріан Риков — це один з небагатьох корифеїв архітектури, про яких у 1960-х роках вийшла невеличка брошура з серії «Видатні зодчі України». Усього там було декілька таких книжечок, присвячених різним визначним архітекторам, зокрема Павлові Альошину, Олександрові Вербицькому, Володимиру Заболотному та кільком іншим видатним українським архітекторам.
Серед них був і Валеріан Риков. Це дійсно дуже цінне видання, оскільки це фактично — перші книжки, де аналізувалася творчість українських зодчих, і фактично до 1990-х років вони залишалися чи не єдиними, де можна було взагалі знайти біографії архітекторів.
ЯК ХЛОПЧИК З ТБІЛІСІ СТАВ ЗНАНИМ ЗОДЧИМ У КИЄВІ
— Що відомо про дитинство і ранні роки життя Валеріана Рикова?
Дуже й дуже набагато. Навіть точна дата його народження залишається невідомою, оскільки в офіційних документах, що дійшли до нас, вказується лише, що він народився у 1874 році в місті Тифлісі (нині — Тбілісі). Батько хлопчика був педагогом.
За деякий час родина Рикових переїхала до Тамбова, де Валеріан здобув освіту у місцевому реальному училищі.
У 1894 році він успішно складає іспити на архітектурний відділ Академії мистецтв у Петербурзі, де його вчителем стає відомий тогочасний зодчий Леонтій Бенуа. Він мав величезний будівельний досвід, створивши чимало знакових будівель у багатьох містахна теренах тогочасної Російської Імперії.
Старий Тбілісі, де народився В.Риков, світлина 1900-х років. Фото ілюстративне: Вікіпедія
Ще студентом Валеріан розпочинає свою професійну діяльність, спершу на посаді помічника архітектора в Петербурзі, пізніше обіймав посаду помічника архітектора в Одесі.
Варто зазначити, що це був типовий шлях молодого архітектора тих часів. Оскільки професійну вищу освіту у сфері архітектури можна було одержати лише у двох вишах Петербургу та Москви або ж за кордоном. Але підтвердити свою кваліфікацію та іноземні дипломи було досить складно.
Залізничний вокзал у Жмеринці на старовинній листівці. Фото з відкритих джерел
— Як і коли Валеріан Риков опинився у Києві? І як складалася його кар’єра?
— Він приїхав в наше місто у 1900, коли йому було вже 26 років. У цей час він працює технічним контролером на будівництві Політехнічного інституту в Києві та бере активну участь в житті міста.
У 1902 році він стає архітектором Південно-західної залізниці, для якої також створив чимало проєктів. Серед найвідоміших його робіт можна назвати знаменитий вокзал у місті Жмеринка, над яким він працював у співавторстві з Зиновієм Жуковським. Цю розкішну будівлю часто порівнюють з кораблем, який прямує до моря…
Робота архітектором на залізниці вважалася тоді досить престижною, даючи молодому архітектору стабільний заробіток та гарну зарплату. У цей час більшість архітекторів прагнули мати посади, не намагаючись бути вільними художниками.
КИЇВСЬКА СПАДЩИНА ВАЛЕРІАНА РИКОВА В ЕПОХУ МОДЕРНУ
— Першим проєктом, які Валеріан Риков реалізував у Києві стала будівля Народної аудиторії на вулиці Бульварно-Кудрявській 26. Розкажіть, будь ласка, більше про неї?
— Це дійсно досить знакова робота вже для фахівця, яка надалі визначила основні риси стилю майбутньої творчості Валеріана Рикова. І хоча сам зодчий здійснив лише перебудову досить типової двоповерхової будівлі, яку звели у 1895 році за ініціативи Товариства сприянню початкової освіти. У стінах цього закладу здобували освіту представники незаможних верств населення.
Народна аудиторія на вулиці Бульварно-Кудрявській, 26. Фото: Тетяна Асадчева
У 1909 році цю будівлю майстерно перебудував Валеріан Микитович, і вона набула вишуканих неоренесансних форм. Цікаво, що враховуючи важливе суспільне значення зодчий навіть відмовився від гонорару переможця архітектурного конкурсу.
Ще одним знаковим фактом з біографії архітектора Рикова, що у цей час він бере участь у конкурсі проєкту міської публічної бібліотеки у Києві. Хоча премії він не здобув, його роботу також оцінили — рекомендували для придбання. Врешті Міська дума надала перевагу проєкту архітектора польського походження Збігнева Клаве як більш дешевому.
Будівля на Саксаганського, 75. Фото зі сторінки «Клуб корінних киян»
— Які ще будівлі архітектора є знаковими для нашого міста?
— Беззаперечно, це будівля колишньої Маріїнської громади сестер милосердя на Саксаганського, 75, збудована у стилізованих формах неоренесансу. Середній ризаліт фасаду цієї будівлі оздоблений коринфськими колонами, які підтримують антаблемент з алегоричними скульптурами Милосердя, Любові, Медицини і Життя. Автором скульптур є Федір Балавенський, з яким Валеріан Риков плідно співпрацював і у своїх інших проєктах.
Фрагмент проекту будинку Ісерліса з фризом «Тріумф Фріни», Державний архів м.Києва
Серед них варто згадати розкішний прибутковий будинок інженера Ісая Іссерліса в Музейному провулку, 4. На другому поверсі будівлі можна побачити барельєф з популярним античним сюжетом «тріумф Фріни».
За легендою, відому афінську гетеру (куртизанку) Фріну звинуватили в блюзнірстві. Під час судового процесу, її адвокат зірвав з красуні хітон. Засліплені красою жінки судді негайно її виправдали, а сама героїня тріумфально вийшла назустріч прихильникам. Ця сцена майстерно відтворена Федором Балавенським.
Панно «Тріумф Фріни». Фото: Тетяна Асадчева
Прибутковий будинок Ісерліса в Музейному провулку, 4. Фото: Тетяна Асадчева
Тісна співпраця двох талановитих митців втілилися і в інший архітектурний шедевр — будівлю Іподрому на Печерську.
Головний акцент будівлі зроблений на центральній осі головного фасаду — напівротонді, оздобленій колонами та пілястрами модернізованого іонічного ордера. Між колонами над вікнами напівротонди — пишно облямовані ренесансним декором овальні слухові вікна-люкарни, які підтримують скульптури путті — хлопчиків з крилами.
На тумбах парапету напівротонди можна побачити скульптури двох римських легіонерів та двох жінок з вінками, які вітають переможців.
Також Валеріан Риков та Федір Балавенський разом зі своїм талановитим учнем-Іваном Кавалерідзе створили перший монумент Княгині Ользі на Михайлівській площі. Спочатку цей монумент планувався, як частина грандіозного проєкту, пов’язаного з історією нашого міста.
Це мала бути ціла скульптурна алея, об’єднана у єдину пішохідну зону між Софійською та Михайлівською площами. Однак ідея залишилася нереалізованою, а у радянський час скульптури розтрощили та знесли. Відновили пам’ятник Княгині Ользі вже у 1990-ті роки.
Будівля колишнього іподрому на Печерську є однією з кращих у
— На яких вулицях Києва ще залишив свої шедеври архітектор Валеріан Риков?
— За проєктами Валеріана Рикова було збудовано у Києві чимало житлових та громадських будівель. Також впродовж 1909-1914 років за його проєктами були зведено декілька прибуткових будинків, що поєднують архітектурні елементи класицизму та модерну.
У 1913-1914 роках на замовлення адвоката В. (?) Гельда, Валеріан Микитович споруджує два великих шестиповерхових будинки в Михайлівському провулку, 9-а та 9-б. Вони складають єдиний архітектурний ансамбль. Фасадний будинок, що замикає перспективу вулиці Алли Тарасової збудований у стилі неоампір з елементами модерну. Його окрасою є вишуканий барельєф із фігурками путті, оформлений усередині ліпним орнаментом із розетками.
Прибутковий будинок В.Гельда у Михайлівському провулку. Фото: Тетяна Асадчева
Фрагмент декору фасаду. Фото: Тетяна Асадчева
Досить схожі архітектурні форми неоампіру має і прибутковий будинок на вулиці Панаса Саксаганського 68/21, що на розі з вулицею Паньківською. Його симетричні за композицією фасади, об’єднуються круглим наріжним еркером з оригінальними овальними вікнами на шостому поверсі.
Ще однією впізнаваною роботою Рикова є садиба Мавриних на Шовковичній, 16 (фасадний і флігельний будинки).
На замовлення Другого товариства квартировласників Валеріан Риков також зводить будинок та два флігелі на вулиці Івана Франка, 17. Такі житлові кооперативи, які виникли понад 100 років тому давали можливість багатьом киянам з середнім достатком мати власне житло.
Прибутковий будинок на Антоновича, 64 до реконструкції. Фото спільноти «Старі фото Києва»
Сучасний вигляд будинку на вулиці Антоновича. Фото: Тетяна Асадчева
Цікавим є і будинок у стилі раціонального модерну на вулиці Володимира Антоновича, 64. Щоправда, у 2010-х його реконструювали з надбудовою, тож деякі оригінальні елементи були втрачені.
Залишив свій спадок архітектор і на Подолі. На вулиці Спаській, 12 на замовлення купця Товія Апштейна він будує вишуканий одноповерховий будинок, прикрашений емблемами із зображеннями швелера, зубчастого колещатка, ланцюгів та інших металевих виробів, які виготовляли на заводах Апштейна. Свого часу тут розміщувалася контора підприємця.
Нині його займає Департамент охорони культурної спадщини міста Києва та Київський науково-методичний центр по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій.
На жаль, через відсутність архівних джерел і документів ми не можемо простежити, за яких обставин доля звела замовників всіх цих будинків із видатним зодчим, і чи були вони якось пов’язані між собою. Такі подробиці завжди цікаві дослідникам архітектури.
Будинок купця Товія Апштейна на Спаській, 12. Фото: Вікіпедія
ЗБУДОВУВАВ КІНОСТУДІЮ, ПЕРШІ КІНОТЕАТРИ… І НАВІТЬ ПРОЄКТУВАВ ВЕРХОВНУ РАДУ
— Як змінилася творчість архітектора після втсановлення радянської влади?
— Цей період життя став для зодчого не менш плідним за попередній.
Наприклад, у 1925 році він брав участь у конкурсі на створення проєкту кінофабрики у Києві (нині — Кіностудія імені Олександра Довженка). З 20 робіт обрали проєкт Валеріана Рикова, у розробці якого брали участь студенти старших курсів архітектурного факультету Київського художнього інституту, зокрема Павло Савич. Робочі креслення виконували І.І. Малоземов, М.І. Малоземов, С.А. Барзилович та інші.
«Щоб скласти проєкт Великого кіновиробничого підприємства, мені довелося деякий час витратити на те, щоб взагалі ознайомитися з кінопроцесом…», — згадував зодчий в одному з інтерв’ю.
Кінофабрика ВУФКУ на просп. Перемоги, 44 в Києві.
Світлина з видання: Єрофалов Б. Київ: архітектурний атлас. Київ: А+С. 2021. С. 134
Проект був виконаний у нетрадиційній для Рикова стилістиці конструктивізму. Час вимагав від класика за уподобаннями йти в ногу з новими ідеями. І слід підкреслити, що 50-річний архітектор зміг сказати своє слово і у новій манері.
Згодом Валеріан Риков працював консультантом з будівництва та відновлення кінотеатрів «Українфільму».
У 1930-му році на Подолі зводять знаменитий кінотеатр «Жовтень», який мав назву Дев’яте Держкіно». До нього також був причетний Риков. Він переробив і пристосував для конкретної ділянки конкурсний проект. Ця його робота вказана у переліку творчих праць з книги Петра Макушенка «Архітектор Валеріан Микитович Риков». Самі проектні креслення — ані конкурсні, ані доопрацьовані − в київських архівах не збереглися.
Валеріан Риков та сколектив Другого Держкіно у період будівництва кінотеатру «Жовтень», 1931 рік. Фото: Pastvu.com
Також разом з молодшими колегами: Павлом Савичем та Василем Онащенком, він проєктує перший двозальний кінотеатр «Форму» на Великій Васильківській, 19. Він мав стати найбільшим у місті — на 1200 місць. Однак реалізувати цю ідею до початку ІІ світової війни не вдалося.
Взагалі, до спорудження кінотеатрів та театрів Риков був дотичний ще у 1910-х роках — оформлював залу шикарного кінотеатру Шанцера на Хрещатку, 38 теар-варьєте «Аполло» на Мерінгівській, 8 (обидві будівлі буди втрачені у ІІ світову війну. прим. «Вечірній Київ»).
У 1934 році В.Риков спільно з О. Кобєлєвим здійснюють проєкт надбудови Нацбанку. Фото: Вікіпедія
Варто ще згадати про майстерний проєкт надбудови будівлі Національного Банку України, який втілили Олександр Кобелєв та Валеріан Риков у 1934 році.
Оригінальна будівля була двоповерховою та збудована у 1902-1905 роках за кращим конкурсним проєктом Олександра Кобелєва — старшого колеги Рикова, з яким вони перетиналися ще на будівництві КПІ. Доопрацюванням фасадів займався також Олександр Вербицький. В архітектурних рисах цього київського шедевру майстерно поєдналися різні стилізації — північноіталійська готика та раннє флорентійське Відродження.
Завдяки майстерності двох видатних зодчих, будівля після реконструкції не лише зберегла свої стилістичні особливості, але й стала виразнішою. Недаремно, що за своєю красою та естетикою вона входить до переліку найкрасивіших споруд Києва.
Валеріан Риков «Проєкт Урядового кварталу, вид з боку Дніпра». Фото з колекції НЗ «Софія Київська»
— Розкажіть, будь ласка, які з відомих проєктів Валеріана Рикова радянського часу лишилися нереалізованими?
— В переліку робіт архітектора згадуються деякі нереалізовані проекти ще імперського періоду. Деякі будівлі 1910-х років просто не збереглися. Але дійсно найбільш масштабні належать до іншої епохи.
В архівах Національного Заповідника «Софія Київська» зберігаються конкурсні проєктні креслення Урядового центру на Михайлівській і Софійській площах, створені Валеріаном Риковим.
Це був досить масштабний проєкт в якому взяли участь чимало відомих грандів в архітектурі. Однак переміг на конкурсі зодчий Йосип Лангбард, що вже встиг відзначитися у Мінську будівництвом декількох монументальних споруд, зокрема Будівлю Уряду Білорусі, Дім Червоної армії та Будівлі Академії наук та Оперного театру, які тогочасна преса охрестила кращими взірцями нової радянської архітектури.
В. Риков, П.Савич «Проєкт Урядового центру на Миайлівській площі, 1934 рік. Фото з колекції НЗ «Софія Київська»
Фото з колекції НЗ «Софія Київська»
Окрім цього, Валеріан Риков взяв участь у конкурсі на проектування будівлі нинішньої Верховної Ради України (тоді — Будинок Всеукраїнського центрального виконавчого комітету). На момент проведення цього конкурсу Валеріану Рикову виповнилося вже 62 роки. За описами фахівців, у стильовому відношенні будівля добре пов’язувалася з навколишніми будовами.
«Досить вдало запроєктований зал; в ньому компактно розміщені місця у вигляді амфітеатру, що дає великі переваги в одержанні найкоротшої відстані між місцями делегатів і президією. Добре вирішені ложі для членів уряду (біля президії). Зручно розташовані ложі для преси і дипломатичного корпусу. Зал і приміщення, що до нього примикають, достатньо забезпечені денним світлом».
Також корифей архітектури запропонував зробити розкішні кулуари, просторі фоє, пишний вхід з вулиці Михайла Грушевського (тоді — вулиця Кірова).
Загальна кубатура будівлі значно перевищила ліміт у 60 тис. куб, тож журі відмовилося від цього коштовного проєкту. Тому на конкурсі перемогу здобув його учень Володимир Заболотний, який є автором нинішньої будівлі Парламенту.
ВАЛЕРІАН РИКОВ, ЯК МУДРИЙ НАСТАВНИК ТА ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
— Впродовж багатьох десятиліть Валеріан Риков успішно поєднував свою архітектурну практику з викладацькою діяльністю.
— Він розпочав викладати ще у 1904 році у Київському політехнічному Інституті. Згодом став співорганізатором та професором Архітектурного Інституту.
З 1924 року викладав у Київському Художньому інституті, де до 1941 року завідував кафедрою архітектурного проєктування.
За спогадами очевидці, у своїй педагогічній практиці Валеріан Риков вимагав від студентських робіт яскравої, образної виразності. Він завжди ставився до своїх учнів тепло й по-дружньому.
Випуск архітекторів Київського художнього інституту, 1929 рік. Професорсько-викладацький склад вишу: В.Риков та О.Вербицький (сидять в центрі), П.Альошин (крайній ліворуч). Фото з книги Олега Юнакова Архітектор Йосип Каракіс.
Він прагнув пробудити у своїх учнів інтерес і любов до творчості визначних майстрів минулого; вимагав від студентів не механічного копіювання архітектурних форм класики, а розуміння внутрішньої логіки їх побудови.
Також видатний зодчий вважав своїх учнів продовжувачами своєї творчої лінії, своїх творчих ідей. Не шкодуючи ні часу, ні сил. Валеріан Микитович міг просиджувати над їх кресленнями цілими годинами.
— Як складалися відносини архітектора з його колегами? Чи відомо щось про це?
— Насправді ми дуже мало знаємо про архітекторів минулого, як про людей. Для дослідників, архітектор — це підпис на проєкті та його визначні об’єкти, але ми не завжди можемо зрозуміти, якою ж він був людиною.
Відомо, що в архітектора Рикова були досить непрості відносини з колегами, зокрема з Олександром Вербицьким та Павлом Альошиним. Наразі я досліджую, чому вони не дуже ладнали між собою.
Архітектор Павло Альошин. Фото з особистого архіву Вадима Альошина
Валеріан Риков. Фото: НАОМА
Надзвичайно цікавий спогад лишив відомий художник та педагог Сергій Григор’єв, який знав особисто, як Альошина, так і Рикова. Я Вам зараз зачитаю про це:
«Частину поверху займали архітектори. Це були аристократи, балакуни, теоретики. Усі інтелігентні, більшість з них — кияни, завжди гарно вбрані, на відміну від майстрів живопису. Керували цим факультетом два відомих архітектори, які побудували у Києві багато знаменитих споруд: Павло Альошин та Валеріан Риков. Обидва були милі, добрі та трошки кумедні балакуни та чудові фахівці. Хоча при зустрічі один з одним вони були вельми люб’язними, однак насправді недолюблювали один одного. Були вони постійно зайняті тим, що робили один одному дрібні пакості та інтригували, проте робили це таємно, продовжуючи при зустрічі посміхатися та обмінюватися люб’язностями, як це було заведено серед представників старої доброї інтелігенції».
Фото з часопису: Архітектура Радянської України
Думаю, що саме такі моменти допомагають дослідникам розкрити особистість відомих зодчих. Тому ці спогади є неоціненними для істориків архітектури та дослідників.
Щодо суперечок та розбіжностей, то свого часу Павло Альошин та Валеріан Риков вважалися кращими представниками старої архітектурної школи, відомим метрами архітектури, могли сперечатися за кількістю та якістю архітектурної спадщини у Києві, обидва навчалися в академії мистецтв у Леонтія Бенуа. Обидва були викладачами.
Тому цілком ймовірно, що між ними існувала певна конкуренція.
Можливо, це також пов’язано з різницею у психотипах. Наприклад, архітектор Петро Шпара згадував стиль викладання архітектора Альошина, як діловитість, практичність та фундаментальні знання, натомість у Валеріана Рикова домінували поетичність та чуттєвість в архітектурі. Тож цілком ймовірно, що вони були досить різними за поглядами особистостями, тому не знаходили спільної мови.
Ще один його учень Василь Дюмін залишив нам кілька цікавих деталей про Рикова. «Шановний Валеріан Микитович балакучістю не відзначався… І було в ньому щось схоже з Олександром Кобелєвим. Він був такого ж зросту, такий же завжди рожевий, із білявою борідкою. Він чимось нагадував мені часи Чайковського».
— У деяких джерелах можна зустріти, що Валеріан Микитович був не лише обдарованим архітектором, але й талановитим художником. Чи відомо щось про цю сторону його життя, його таланти й захоплення?
— Зі спогадів його сучасників та учнів відомо, що архітектор Риков був також першокласним художником. Любив малювати і багато малював. Роботи Валеріана Микитовича з живопису, особливо його акварелі, відзначаються художньою майстерністю, спостережливістю, влучністю, здатністю бачити красу і легко, невимушене розповідати про неї вільними, упевненими рухами пензля.
На традиційних виставках, які періодично влаштовувались у місті Києві, час від часу можна було бачити художні твори Валеріана Рикова. Відомо, що у 1914 і 1915 роках він виставляє свої акварелі та декоративні панно-гобелени, які потім були продані.
Валеріан Риков також мав велику персональну виставку, присвячену 25 річчю його творчої діяльності.
Валеріан Риков «Малюнок олівцем». Фото зі статті С.Гілярова «Архітектурні карди Радянської України».
Вона проходила у Київському художньому інституті та складалася з художніх та архітектурних праць видатного архітектора. До слова, Павло Альошин таку персональну виставку зміг отримати лише у 1956 році.
Також роботи Валеріана Рикова можна було побачити і на інших періодичних виставках, зокрема на виставці творчих робіт архітекторів України, що відбулася в 1930-х роках.
Щодо особистих уподобань і захоплень свідчень є небагато. Знову звертаємося до мемуарних ессеїв Василя Дюміна «Вони будували Київ» Автор пише, що Риков любив грати на гітарі та співати. Професора можна було часто бачити в колишньому кафе Семадені за склянкою міцного чаю. Мав домашніх улюбленців — двох собак англійської породи Каштанку і Жучку, що супроводжували його скрізь, навіть на заняття зі студентами, терпляче чекаючи свого господаря.
НЕ ПЕРЕЖИВ ЛИХОЛІТТЯ ВІЙНИ ТА ПОЖЕЖУ У ВЛАСНОМУ ДОМІ
— Пані Олено, розкажіть про останні роки життя Валеріана Рикова. Як відомо, це був досить трагічний фінал?
— Так, він помер навесні 1942 році в окупованому Києві. Йому було тоді 67 років. Колись давно, ще у 1997 році у виданні газети «Янус. Нерухомість» була серія публікацій, присвячених київським архітекторам. Тоді ще не так багато було інформації про Київ, його архітектуру, тому кожна стаття ставала важливим джерелом інформації. Принаймні я їх всі збирала. Серед них було і есе, присвячене Валеріану Рикову, якого автор помилково назвав «Миколайовичем».
Пожежа на Хрещатику восени 1941 року. Фото з відкритих джерел
Завершує статтю така репліка, що описує останній період життя архітектора:
«На його очах німецька бомба влучила в чудову квартиру архітектора в Пасажі. Згоріли всі речі, креслення, архів, бібліотека… В одній сорочці й літніх штанях майже 68-річний Валеріан Риков залишився на вулиці і … вмер під парканом навесні 42-го, виснажений голодом і холодом страшної окупаційної зими».
Як на мене, це написано досить пафосно і занадто кінематографічно. Що з цієї історії є реальністю?
З архівних документів відомо, що Риков мешкав в Пасажі на вулиці Мерингівській (нині — Марії Заньковецької), 4 у квартирі №75. Однак, де саме знаходилася ця квартира, я не знаю, оскільки після повоєнної відбудови планування квартир у Пасажі та нумерація змінилися.
Руїни Хрещатика та Хмарочосу Гінзбурга взимку 1941-1942 років. Фото: спільнота: «Старі світлини Києва»
Петро Макушенко, який знав архітектора особисто, згодом згадував подробиці останніх місяців життя архітектора у своїй книжечці «Архітектор Валеріан Микитович Риков»:
«У вересні 1941 року у полум’ї пожежі згоріли власні архіви, малюнки, проєкти, креслення, цінна бібліотека та всі особисті речі. Архітектор залишився на вулиці в легкій одежі, без будь-яких засобів до існування. Обставини, що склалися підірвали і без того його слабке здоров’я, тож 25 березня 1942 року його життя обірвалося…» — пише Петро Макушенко.
Валеріану Рикову тоді було 68 років. Того ж року з життя пішли також і його колеги: Микола Даміловський, Василь Осьмак та Олександр Кобєлєв.
Мене досить іноді запитують, чому він залишився в окупованому Києві, адже такий відомий, шанований архітектор і професор мав можливості виїхати… Але точної відповіді на це питання немає. Відомо, що багато його колег залишилися у Києві, наприклад Павло Альошин, Олександр Вербицький, Олександр Кобєлєв, Микола Даміловський, Василь Осьмак, Василь Кричевський, Микола Шехонін та інші.
Будівля Пасажу з боку вулиці Марії Заньковецької, сучасний вигляд. Фото: Ольга Косова
Відомо, що Павло Альошин не захотів виїжджати з міста, щодо інших важко щось стверджувати. Однак усі ці гранди київської архітектури були вже поважного віку, мали проблеми зі здоров’ям.
Вважається, що архітектор похований на Байковому цвинтарі, але я особисто це питання не вивчала, могили його не бачила. Відомо, що у Валеріана Микитовича залишилася донька Олена, яка продовжила справу батька — також стала архітекторкою.
Нагадамо, про кінські перегони з видом на Печерську Лавру: де у столиці знаходився іподром.
До теми: Сакральні споруди, альтанки, маєтки та прибуткові будинки: архітектурна спадщина Євгена Єрмакова у Києві.
Тетяна АСАДЧЕВА
