Вероніка Маґор. Колаж: Оксана Гладкевич, фото: Борис Корпусенко
Вероніка Маґор приїзждає в Україну, щоб розповідати своїй аудиторії не лише про обстріли й руйнування, а й про звичайне життя людей під час війни.
Мама Вероніки Маґор — українка, а бабуся живе в Житомирі. Вона досконало знає українську мову та приїжджає в Україну, щоб не лише розповідати данській аудиторії про війну, а й показувати, як українці продовжують жити попри неї. Після початку повномасштабного вторгнення війна стала для неї значно ближчою та особистішою: вона бачила зруйновані будинки, ночувала в укриттях, чула вибухи та спілкувалася з людьми, які пережили втрати.
В інтерв’ю «Вечірньому Києву» данська журналістка розповіла про свої поїздки до України та чому хоче розповідати світу про війну, яку розпочала Росія.
Фото: Борис Корпусенко
ВЕРОНІКА МАҐОР: «МАМА З ДИТИНСТВА НАВЧИЛА МЕНЕ РОЗМОВЛЯТИ УКРАЇНСЬКОЮ»
— Я дуже радий сьогодні з вами зустрітися. Для мене особисто і, думаю, для України загалом дуже важливо, коли люди з інших країн розповідають про те, що тут відбувається, і показують війну своїй аудиторії. Мені дуже цікава ваша історія, тому почнемо з самого початку. Розкажіть, як і чому саме Україна стала для вас таким важливим напрямом?
— Я б сказала, що обрала цей напрям, тому що мені цікаво розповідати про всі історії, які існують не лише в Києві, а й в Україні, для данської аудиторії. Багато людей знають, що тут триває війна, бачать це в данських медіа, але увага часто зосереджена на тому, що стався удар, скільки людей загинуло і яке це має значення у ширшій перспективі.
Але мені здається, що недостатньо історій про молодь, культуру, тренди, звичайне життя, про те, як люди живуть під час війни.
Вероніка Маґор розповідає на початку інтерв’ю. Фото: Борис Корпусенко
Я дуже хочу показати молодим людям у Данії мого віку, яке життя тут. Є речі, які дуже відрізняються від життя в Данії, але водночас молоді люди мають ті самі проблеми: ходять на зустрічі, знайомляться, мають мрії, обирають освіту. Це українська молодь, яка живе під час війни, але між нами є багато спільного.
— Ви добре розмовляєте українською. Розкажіть, як у вашому житті з’явилася українська і яке місце вона займає для вас сьогодні?
— Моя мама з дитинства навчила мене розмовляти українською. Бабуся теж зі мною розмовляла. Моя мама була російськомовною, можна сказати, наполовину: говорила українською і російською, тому я чула обидві мови.
Але ще в дитинстві я вибрала, що розмовляю українською. Я чула багато російської мови по телебаченню, російська культура мала набагато більший вплив у моєму дитинстві. Я все одно навчилася говорити російською і не забула її. Якби мене змусили розмовляти російською, я змогла б. Але краще українською. З мамою я розмовляю українською, з родиною тут, в Україні, теж українською.
— А що вам у дитинстві розповідали про Україну? Наскільки взагалі ця тема була присутня у вашій родині?
— Мама раніше не робила на цьому сильного акценту. Вона більше розповідала про Радянський Союз і про те, яким було її життя тоді. Більше про Україну ми почали говорити після 2014 року.
Моя бабуся живе в Житомирі. Їй 83 роки. Вона розповідає, що щодня чує повітряні тривоги — і вдень, і вночі. Вона не має багато сил довго говорити, тому може просто сказати: «Вночі була тривога, я не спала, мені було страшно».
Вероніка Маґор розповідає про свою маму та бабусю. Фото: Борис Корпусенко
Я телефоную їй настільки часто, наскільки можу, приблизно кілька разів на місяць. У неї свій ритм життя: вона встає, п’є чай, снідає, може кудись піти з подругою, потім повертається додому. Я знаю, що вона переживає і чує тривоги, але минуло вже стільки часу, що, думаю, вона не думає про війну постійно.
— Вероніко, ви згадали 2014 рік. Тоді ви були ще підлітком. Коли війна вперше стала для вас не просто новиною, а чимось особистим?
— У 2014 році мені було лише 14 років, тому я не зовсім розуміла, що це війна. Для мене це було дуже далеко від Києва і центральної України. В Данії про це особливо не говорили, а в такому віці складно було зрозуміти, що насправді відбувається. Я знала, що Крим окупований, але не розуміла, що це означає.
У 2022 році я прокинулася вранці, побачила все по телевізору, кадри з Майдану, де почула, що почалася повітряна тривога. Тоді в мене було перше стажування в данській редакції. Я прийшла туди того ранку і побачила, що почалася війна.
Я зателефонувала родині. Вони теж спочатку не могли зрозуміти, чи справді це війна. Через кілька годин я вже телефонувала їм і казала, що потрібно думати, що робити, можливо, їхати до Данії. Я хотіла, щоб вони приїхали, тому що розуміла, наскільки все серйозно. Того дня я пішла додому, тому що була в дуже поганому емоційному стані. Мені було дуже важко усвідомити, що це справді сталося.
ВЕРОНІКА МАҐОР: «МЕНІ СТАЛО ЦІКАВО, ЧОМУ РОСІЯ МАЛА ТАКИЙ ВПЛИВ НА УКРАЇНУ»
— У вас є українське коріння, мама з дитинства навчала вас української. А як це вплинуло на вас, коли ви подорослішали й вступили до університету?
— Дуже цікаве питання, адже дійсно, попри те що я знаходилась у Данії, певна українська ідентичність зберігалась. Я не планувала зазделегідь, чим би я хотіла цікавитися, воно йшло «само по собі».
І згодом в університеті я почала більше досліджувала Росію. Коли мені було 18–19 років, я обрала напрям, пов’язаний зі Східною Європою, тому що хотіла зрозуміти, чому Росія мала такий великий вплив на мою родину і на Україну. Я писала про російську пропаганду, медіа, ідеологію, історію, путінізм, фашизм, російську систему та владу. Мені було цікаво зрозуміти, що це за країна і чому вона має такий вплив на Україну.
— І коли вже почали це досліджувати, як від навчання ви перейшли безпосередньо до журналістики?
— Це почалося у 2022 році, коли я була на стажуванні як журналістка. Спочатку я писала матеріали про себе, про своє ставлення до української мови. Все змінилося всередині мене, тому я почала писати про те, який вплив це мало на моє дитинство і моє доросле життя.
Потім я писала більше аналітичних матеріалів про Росію, про те, як через мистецтво і музику існує протест у російській культурі. Писала про різних реперів, культурні сфери, про те, як вони критикують свою владу. Також писала про українських митців, які тоді жили біля фронту.
Але згодом я більше переключила увагу на Україну. Цього літа я дуже захотіла приїхати до Києва і не просто розмовляти з данською редакцією телефоном, а бути тут особисто, проводити інтерв’ю, говорити з молоддю, побачити все на власному досвіді. Я закінчила магістратуру і одразу приїхала сюди.
Фото: Борис Корпусенко
— Вероніко, ви вже багато разів приїжджали в Україну. Скільки їх було загалом і якими були ваші перші враження, коли ви побачили війну вже не на екрані, а на власні очі?
— Напевно, близько семи разів. Спочатку я більше була в Житомирі, тому що хотіла відвідати бабусю. Потім через університетське завдання їздила до Львова, щоб брати інтерв’ю. Також була у Вінниці, Житомирі та Києві. В Одесі була ще до повномасштабного вторгнення. Якщо брати загальний час, то найбільше я була саме в Києві.
Першого разу я одразу поїхала до Житомира. Дорогою дивилася на Київ і думала, який він має вигляд. Я бачила будинки, де було видно наслідки ударів, але тоді ще не бачила повністю зруйнованого будинку.
А в Житомирі побачила школу, яка лежала в руїнах. Це дуже сильно на мене вплинуло. На щастя, там не було дітей, але не могла повірити, що ракета справді влучила саме сюди. Тоді я також вперше побачила, як люди реагують на повітряні тривоги. Коли тривога почалася, я подивилася на бабусю, а вона була дуже спокійна. Здавалося, вона навіть не почула її та просто спала. Я подумала, що, можливо, мені треба лягти в коридорі, тому вночі лежала там. Але не почувалася в безпеці. У будинку, де живе бабуся, не було укриття.
ВЕРОНІКА МАҐОР: «ТИ ПОСТУПОВО ЗВИКАЄШ ДО ЦІЄЇ РЕАЛЬНОСТІ»
— Коли вперше почули вибухи? Пам’ятаєте, що тоді відчували і як намагалися себе убезпечити?
— У Житомирі я взагалі не чула вибухів. Знайомі розповідали, що чули їх, але коли я була там, такого не було.
Перший раз це сталося влітку, коли я була в Києві. Це був липень. Я пам’ятаю, що в Telegram-каналах писали, що Зеленський сказав, що дуже важливо всім цієї ночі піти в укриття, тому що будуть балістичні ракети.
Я жила в готелі, де було укриття, тому пішла туди. Перший вибух почула приблизно о другій ночі. Через кілька хвилин був ще один. Укриття було дуже низько під землею, але все одно було дуже гучно. Я була нервова, звичайно, але намагалася мислити практично: я вже в укритті, роблю все, що можу, щоб бути в безпеці. Далі це вже не під моїм контролем.
Вероніка Маґор розповідає як вперше побачила війну в Україні на власні очі. Фото: Борис Корпусенко
— А з часом реакція на тривоги й вибухи змінилася? Чи можна взагалі звикнути до такої реальності?
— Зараз у Києві я все одно щоночі, навіть коли немає повідомлень про сильні атаки, сплю в укритті. Можливо, нічого не станеться, але я краще сплю, коли перебуваю в безпечнішому місці.
Вдень я вже не так реагую. Коли чую вибух, всередині все одно виникає шок, але я просто йду далі. Ти не можеш щоразу через це зупинятися і бігти в укриття.
Наприклад, учора ми сиділи на Майдані. Один із людей, з якими я зустрічалася, подивився на небо і сказав: «О, зараз через три-п’ять секунд буде вибух». Він щось побачив у небі, і через кілька секунд справді стався вибух. Я трохи злякалася, але ми продовжили нашу зустріч. Ти все одно всередині якось нормалізуєш цю ситуацію. Не можеш постійно про це думати. Треба якось жити далі й знаходити позитивні емоції та сенси.
— Вероніко, ви вже бачили наслідки ударів у різних містах. А пам’ятаєте перший момент, коли побачили зруйнований будинок саме в Києві? Що тоді відчували?
— Перший раз це було в Житомирі — я вже розповідала про школу. А в Києві це було в Дарницькому районі. Там було влучання в будинок, і я прийшла робити репортаж та брати інтерв’ю у людей, які жили в цьому будинку або поруч. Я просто стояла і навіть не могла одразу зрозуміти, що робити. Мені потрібно було подивитися на все це. Я дивилася на інших журналістів: вони дуже професійно, одразу після приїзду, почали працювати перед камерами.
А я стояла й думала: як я повинна звертатися до цих людей, у яких щойно зникло все їхнє життя? У них зникли речі, квартира. Вони самі живі, але це все одно їхнє зруйноване житло, усе їхнє життя. Куди їм тепер іти? Це трагедія для них. Але люди дуже хотіли зі мною говорити. Навіть у такій критичній ситуації вони хотіли розповісти, які в них були емоції і що сталося. Мені треба було зібрати сили, подивитися на все це і зрозуміти, що насправді все це сталося.
— Після таких зустрічей, коли ви багато спілкуєтеся з людьми, які пережили втрати, яке враження у вас загалом склалося про українців під час війни?
— З одного боку, мені здається, українці, як ви кажете, незламні. Але з іншого — я бачу, коли розмовляю з людьми, що є і втомленість. Незламні — так. Але який інший вибір? Треба якось триматися. Водночас люди вже втомилися. А який ще вибір? Треба якось жити далі.
Мене також дуже вразило, наскільки українці відкриті. Якщо порівнювати з Данією, то данці більш закриті. Наприклад, якщо потрібно з кимось познайомитися або знайти людину, яка погодиться на інтерв’ю, у Данії це набагато складніше.
Вероніка Маґор про українців. Фото: Борис Корпусенко
Тут українці більш відкриті. Вони хочуть говорити навіть із людьми, яких, можливо, не знають. Я можу стояти на Майдані й просто поговорити з людиною, яка відкрита до розмови. У Данії ти повинен більше знати людину або спочатку встановити контакт. Водночас українці дуже швидко відкриваються і розповідають свої історії.
— Ви вже почули дуже багато таких історій. Чи є серед них ті, які досі залишилися з вами і які найважче забути?
— Мені складно вибрати одну. Були різні історії. Більш позитивні, про те, як українці навіть під час війни знаходять оптимізм, щось роблять, шукають рішення, об’єднуються навколо хобі й намагаються так жити.
Я говорила з жінками, які втратили сина або чоловіка. Вони щосуботи збираються разом і малюють картини. Деякі малюють своїх синів, інші — щось більш позитивне. Але вони разом проходять через це і розуміють одна одну.
У них дуже велика травма, яку я ніколи не зможу зрозуміти. Але вони разом знаходять спосіб не те щоб пройти через це, а жити з цим. Вони дуже відкрилися мені й хотіли розповісти про такий біль у своєму житті. У них були дуже сильні емоції, вони плакали переді мною, я теж почала плакати. Ця історія дуже мене вразила.
Ще було одне поховання в Житомирі. Загинув військовий. Він не загинув на фронті — приїхав назад у Житомир на відпочинок приблизно на тиждень чи десять днів. Він сів у машину, і його вдарило струмом. Від цього він помер. Це така трагедія: людина воювала, а потім сталася така помилка — і він загинув.
Я цілий день провела з ними. Я просто не можу уявити, як це — яка це трагедія і які в них емоції. Я теж почала плакати й не могла стриматися. Мені треба було сісти десь на хвилину, тому що як журналіст і ти повинен робити свою роботу. Але є ситуації, коли ти не можеш просто продовжувати. Треба трохи відпочити, зібратися і лише потім повертатися до роботи.
ВЕРОНІКА МАҐОР: «ЛЮДИ ДЯКУТЬ, ЩО Я ПРИЇЖДЖАЮ В УКРАЇНУ»
— Як у Данії реагують на те, що ви їздите в Україну і розповідаєте про все це? Чи відчуваєте підтримку від людей, які вас читають і дивляться?
— Друзі реагують дуже по-різному. Є такі, які не стежать за новинами. Вони знають, що триває війна, що відбуваються атаки і що це все не закінчилося, але ставляться до цього більш нейтрально. Вони знають, що я їжджу сюди, що в мене тут родина, що це моя робота, але не мають якихось сильних негативних чи позитивних емоцій.
А деякі кажуть мені, що це дуже важлива робота, що я дуже смілива і що важливо показувати, що відбувається в Україні. Я впевнена, що Данія як суспільство дуже підтримує Україну. Наша прем’єр-міністр підтримує Україну, і загалом данці хочуть, щоб Україна виграла цю війну.
Але водночас молоді люди мого віку в Європі мають дуже багато різних криз. Зараз Трамп хотів забрати в Данії Гренландію. Молоді люди просто не мають сил думати про все одразу.
Вероніка Маґор розповідає про реакцію людей на її репортажі про Україну. Фото: Борис Корпусенко
Я як журналістка цікавлюся цим і повинна все знати, тому щодня стежу за новинами. А інші мої друзі, люди з інституту, просто не мають сил думати про всі конфлікти. У мене дуже різна аудиторія: данці, українці, американці, поляки, також росіяни. Я бачу більше підтримки. Є деякі російські боти, які пишуть різні незрозумілі речі, але загалом реакція позитивна.
Люди пишуть мені, що це дуже важлива робота, дякують, що я приїжджаю в Україну і показую все своїй аудиторії. Це дає мені мотивацію продовжувати вести Instagram і робити репортажі для данських медіа.
— Ця підтримка для вас важлива. А чому, на вашу думку, сьогодні особливо важливо продовжувати говорити про Україну?
— Люди забувають. І в Європі, і в Америці. Я говорила з американцями, і вони питали мене про речі, з яких я зрозуміла, що деякі думали, ніби все вже закінчилося.
Навіть в американських медіа вже дуже мало історій про Україну. Люди починають забувати. У Європі ситуація краща, у Данії також, але все одно це поступово забувається.
— Ви багато досліджували Росію в університеті. А після всіх поїздок до України, спілкування з українцями та власного досвіду війни чи у Вас є розуміння того, чому Росія веде цю війну?
— Звичайно, я розумію чому вона веде війну. Я не можу говорити так, як українці, але це розуміння в мене є всередині. Я сама це переживаю і бачу, як переживають мої рідні. Я вчила всю історію. Росія — велика імперія, і це має свої наслідки. Тому, звичайно, я це розумію.
Одне з головних питань, чому росіяни не можуть вийти на протести та хоча б спробуващоти щось змінити? Я розумію, чому це складно. Це дуже велика країна, важко мобілізувати людей. Путін, як я це розумію, зосередив увагу на Москві, щоб у москвичів були гроші й щоб у них було більш-менш нормальне життя. Там дуже жорстка система, тоталітарна система, і зараз вони не можуть нічого зробити. Але все одно були періоди у 2000-х роках, коли вони могли щось із цим зробити або бути уважнішими, як, наприклад, українці.
Вероніка Маґор поділилась за що любить Київ. Фото: Борис Корпусенко
— Ми багато говорили про війну, роботу та журналістику. Але якщо залишити все це осторонь, яким для вас є Київ? Що вам тут подобається у звичайному житті?
— Я дуже люблю Майдан Незалежності. Чомусь мені дуже подобається тут сидіти, коли гарна погода. Я іноді навіть працюю тут, на сходах. Мені також дуже подобається Поділ, біля Контрактової площі. Ще я була на ВДНГ. Мені дуже сподобалося, там така відкрита площа. І там був такий цікавий книжковий магазин, де можна було купити каву.
Ще мені подобається біля Києво-Печерської лаври. Також я бачила наслідки того, як туди влучила російська ракета. Я відчувала приблизно те саме, що й тоді, коли бачила зруйновані будинки. Це не передати словами.
— Наостанок, без чого для вас не обходиться поїздка до Києва? Є улюблена українська їжа?
Я люблю ходити в заклади де є українська кухня. Мені там дуже подобається. Не знаю чому, але українська їжа нагадує мені дитинство і бабусю.Тому я намагаюся знаходити місця, де є українська їжа. Обожнюю борщ і вареники.
Вероніка Маґор. Фото: Борис Корпусенко
Владислав МОШКІВСЬКИЙ «Вечірній Київ»
