Іполит Ніколаєв на портреті створеного його батьком. Колаж: Оксана Гладкевич.
Він виріс у родині видатного київського архітектора Володимира Ніколаєва, але не залишився лише продовжувачем батьківських традицій. Його власний стиль, професійні досягнення та сміливі містобудівні рішення сформували самобутній внесок у архітектуру Києва початку ХХ століття.
У травні цього року виповнюється 155 років від дня народження відомого київського зодчого кінця ХІХ-початку ХХ століття Іполита Ніколаєва, який залишив вагомий слід у забудові нашого міста. Син неперевершеного київського архітектора Володимира Ніколаєва, він продовжив справу батька, працюючи в різних архітектурних стилях, зокрема модерні, неоренесансі, неоготиці та неовізантійському стилі.
Нещодавно журналістка «Вечірнього Києва поспілкувалася з Оленою Мокроусовою — знаною пам’яткознавицею та дослідницею історичної архітури столиці, заступницею генерального директора з наукової роботи Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій.
Олена Мокроусова. Фото зі сторінки дослідниці у Facebook.
Експертка розповіла цікаві факти з життя та творчості цього зодчого, про основні його творчі здобутки, а також поділилася своїми дослідженнями про багаторічну дружбу та співпрацю Іполіта Ніколаєва з родиною іншого видатного зодчого- Павла Альошина.
«На жаль, творчість Іполита Ніколаєва є менш відомою та дослідженою, за його батька. Та навіть у біографії та архітектурному доробку Ніколаєва-старшого також є чимало білих плям, які ще чекають своїх дослідників. Щодо Іполіта Володимировича, то його постать залишається мало дослідженою через відсутність документів, оскільки переважна більшість відомостей з його архіву не збереглася, або він вивіз їх за кордон, емігруючи до Данії у 1917 році. Це значно ускладнює дослідження його діяльності», -розповідає Олена Мокроусова.
Архітектор Володимир Ніколаєв. Колаж з відкритих джерел
Іполит Ніколаєв був найстаршим сином Володимира Ніколаєва, відомого київського архітектора. Народився він 11(23) травня 1870 року у Санкт-Петербурзі, коли його батько завершував навчання в Імператорській академії мистецтв.
Коли маленькому Полю, як називали хлопчика в родині, виповнилося два роки, родина переїхала до Києва, де Володимир Ніколаєв зайняв важливі архітектурні посади, а Іполит, наслідуючи батька, теж присвятив себе мистецтву будівництва. Він здобув освіту в Київському реальному училищі на Великій Житомирській. Цікаво, що серед випускників цього закладу були й інші видатні київські зодчі, зокрема: Федір Олтаржевський, Микола Яскевич, Євген Єрмаков та Павло Альошин.
Будівля реального училища, де вчився Іполит Ніколаєв. Фото: Вікіпедія
«У 1887 році Іполит Ніколаєв вирушає на навчання до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Напередодні від’їзду його батько, Володимир Ніколаєв, створює графічний портрет сина олівцем. Це чи не єдине збережене зображення архітектора, яке дозволяє уявити його зовнішність», — розповідає Олена Мокроусова.
За її словами, у київських архівах збереглися поодинокі, але важливі документи, зокрема особова справа Іполита Ніколаєва як викладача Київського політехнічного інституту, де він працював з квітня 1904 року до 1917 року. Однак у той час не було прийнято прикріплювати фотографії до внутрішньої документації навчального закладу, тож його зовнішність залишається маловідомою. Лише деякі групові світлини того періоду можуть містити його зображення.
Про роки навчання Іполита Ніколаєва відомо, що він був старанним студентом і вже на початку своєї кар’єри отримав кілька нагород за перші архітектурні проєкти. Під час канікул майбутній зодчий повертався додому, де набував практичного досвіду, працюючи на будівництві споруд, спроєктованих його батьком, Володимиром Ніколаєвим.
Викладачі та студенти Київського художнього училища: Володимир Ніколаєв сидить (у центрі), у тртьому раду праворуч стоїть іполит Ніколаєв. Фото з книги М.Кальницького «Зодчество та зодчі».
Після завершення академії у 1892 році, кар’єра молодого зодчого розпочалася досить стрімко. Ще будучи студентом, він фактично почав виконувати обов’язки міського архітектора Києва, оскільки його попередник, Адольф Геккер, тяжко захворів. Офіційно Ніколаєва-молодшого призначили на цю посаду у травні 1893 року, і він одразу взявся за активну роботу над міською забудовою. Він проєктував житлові та громадські будівлі, серед яких Покровська церква на Солом’янці, корпуси Олександрівської лікарні та інші об’єкти.
Звичайно свої ранні проєкти ахітектор створював під впливом свого впливого батька, академіка архітектури.
«Володимир Ніколаєв був не лише видатним київським архітектором, а й наставником для свого сина Іполита. Його творчість, зосереджена на еклектиці, неовізантійському стилі та сакральній архітектурі, безперечно вплинула на формування професійного світогляду Іполіта», — розповідає експертка.
Покровська церква а Солом’янці, збудована за проєктом Іполита Ніколаєва. Фото з відкритих джерел
За словами дослідників, Іполит Ніколаєв спочатку працював у стилі, близькому до батькового, особливо у церковному будівництві. Проте згодом він почав розвивати власний архітектурний почерк, експериментуючи з модерном, неоренесансом та цегляним стилем.
Вплив Володимира Ніколаєва на сина був не лише професійним, а й організаційним: Іполіт отримав можливість працювати над знаковими київськими проєктами, зокрема над забудовою міста та створенням регуляторних «Правил забудови Києва».
Колишій терапевтичний та хірургічний корпус Свято-Михайлівської лікарні. Фото: Ольга Косова
Фото: Ольга Косова
Будівля колишнього дитячого іфекційнго відділення Свято-Михайлівської лікарні. Фото: Ольга Косова
Олена Мокроусова також наголошує, що бути сином видатного архітектора — це не лише привілей, а й своєрідний виклик. В цьому постать Іполита Ніколаєва нагадує Олександра Беретті, який також зростав у тіні батька, відомого зодчого, і, ймовірно, відчував тиск очікувань.
«Оскільки Володимир Ніколаєв залишив неабиякий слід у київській архітектурі ХІХ-початку ХХ століть, і його син мав довести, що він не просто продовжувач традицій, а самостійний майстер. Звісно, що він прагнув знайти свій власний стиль, відійти від батьківського впливу. У своїх спорудах Іполит Ніколаєв використовував різні напрямки історизму та модерну. Цікаво він експерементував з формами неоампіру, який втілився в архітектурі будинку Бендерських на Великій Васильківській, 26», — продовжує свою розповідь пані Олена.
Прибутковий будинок Андрія Терещенка на Подолі. Фото: Вікіпедія
Водночас Іполит Ніколаєв, як і переважна більшість успішних тогочасних зодчих, мав приватну практику — проєктував прибуткові будинки та маєтки для заможних киян. Одним з його постійних замовників був купець Андрій Данилович Терещенко.
Києвознавець Аркадій Третьяков у своїй книзі згадує його, як купця Другої гільдії, який не лише торгував власними виробами із заліза, але й володів цілою мережею мебльованих кімнат, що здавалися в оренду.
Впродовж 1897-1902 років Іполит Володимирович зводить для Терещенка три розкішних наріжних будівлі на Костянтинівській 22/17, Нижньому Валу 37/20 та Святославській (нині- В’ячеслава Липинського) 2/16.
Будинок Андрія Терещенка на вулиці В’ячеслава Липинського. Фото: Тетяна Асадчева
Цікаво, що всі три будівлі, зведені Іполітом Ніколаєвим для Андрія Терещенка, були виконані в умовному цегляному стилі. Цей архітектурний прийом був надзвичайно популярним у Києві кінця XIX — початку XX століття, адже цегла не лише забезпечувала міцність споруд, а й дозволяла створювати виразний декор фасадів в різних стилях без використання додаткових оздоблювальних матеріалів.
Прибутковий будинок Бориса Орлова на Десятинній. Фото з відкритих джерел
Ще однією знаковою будівлею архітектор є великий прибутковий будинок на вулиці Десятинній, 1-3 (раніше -Трьохсвятительська, 17), зведений у 1901 році для купця Бориса Орлова, який також співпрацював з Володимиром Ніколаєвим. Будівля також виконана у цегляному стилі. Вона має складний план, що враховує особливості ділянки, а її фасад прикрашений аркатурним поясом, картушем із датою «1901 г.» та ліпними орнаментальними вставками. Певний час Іполит Ніколаєв сам проживав у цьому будинку.
Олена Мокроусова зазначає, що родина Ніколаєвих протягом багатьох років підтримувала дружні стосунки з відомим київським підрядником Федотом Альошиним та його сином Павлом, який згодом став одним із найвидатніших архітекторів Києва. Ці зв’язки не лише сприяли професійній співпраці, а й впливали на розвиток міської забудови нашого міста.
Придутковий будинок Ф.Альошина на вулиці В.Антоновича, 34. Фото: Тетяна Асадчева
«Свого часу Іполит Ніколаєв здійснив для Федота Альошина проєкти забудови трьох його садиб на вулиці Фундуклеївській (нині — Богдана Хмельницького, 65), вулиці Кузнечній (нині — Володимира Антоновича, 34) та Фундуклеївській, 36 у 1899–1900 роках. Розбудова першої садиби Альошиних на Фундуклеївській, 65 належить до раннього періоду творчості Іполіта Ніколаєва (1894-1895 роки), відомо, що тут була дерев’яна забудова, яка не збереглася до нашого саму. Архітектора для цих проєктів будівельний підрядчик Федот Альошин обрав не випадково, Іполит Ніколаєв був архітектором Фундуклеївської жіночої гімназії, а Федот Олександрович був старостою її церкви.
Прибутковий будинок Ф.Альошина на Фундуклеївській, 36. Фото з відкритих джерел
Будівля вважається окрасою вулиці Богдана Хмельницького. Фото: Тетяна Асадчева
За словами Олени Мокроусової, вершиною співпраці Іполіта Ніколаєва з Федотом Альошиним стало будівництво 5-поверхового прибуткового будинку №36 на Богдана Хмельницького, зведеного у 1899–1900 роках у стилі історизму. Архітектура споруди гармонійно поєднувала функціональність з естетичною виразністю.
Фасад будівлі вирізняється симетричною композицією з акцентованим центральним ризалітом, прикрашеним декоративними елементами. Клинчасті перемички над віконними прорізами та аркатурний пояс на верхньому рівні підкреслюють характерний стиль споруди.
«Головний фасад багато оздоблений цегляним та скульптурним декором, виконаним у вигляді ліпних модульонів, картушів, фестонів, вставок, фестонів. На ефектному картуші, який вінчає еркер збереглася монограма власника- Ф.О.Альошина. Це вишуканий будинок відіграє важливу роль у формуванні архітектурного ансамблю однієї з центральних київських вулиць і є пам’яткою архітектури», -зауважує Олена Мокроусова.
Архітектор Павло Альошин був другом Іполита Ніколаєва. Фото з відкритих джерел
У 1900 році Іполіт Ніколаєв спорудив флігель у глибині садиби. Однак навіть після завершення будівництва його дружба з родиною Альошиних не припинилася.
Згодом, незадовго до еміграції Ніколаєва, Павло Альошин викупив колекцію, меблі та бібліотеку Володимира Ніколаєва, що свідчить про тривалі дружні зв’язки між родинами та глибоку повагу до спадщини знаного київського архітектора.
На початку ХХ століття Київ активно розвивався, і Ніколаєв-син став одним із провідних архітекторів, що визначали вигляд нашого міста. Він проєктував не лише житлові будинки, а й громадські споруди.
Предславинський ліцей, зведеий у 1904 році. Фото з відкритих джерел
Серед них варто виділити будівлю міського училища імені Миколи Гоголя на вулиці Предславинській, 30-а. Заклад спеціалізувався на навчанні грамоті малозабезпечених киян. Київська міська дума ухвалила його заснування у 1902 році, в рік 50-річчя від дня смерті письменника.
Будівля була розрахована на 440 учнів. Архітектурне вирішення виконане у цегляному стилі з елементами готики, а фасад прикрашений аттиками, аркатурним поясом та декоративними нішами.Нині в будівлі розташований Предславинський ліцей № 56.
Окрім архітектурної діяльності, Іполит Ніколаєв викладав у Київському політехнічному інституті та художньому училищі.
Будинок Бенберських на вулиці Великій Васильківській, арх. Іполит Ніколаєв. Фото: Тетяна Асадчева
«З його особової справи з КПІ можна дізнатися кілька цікавих фактів про зодчого. Він керував архітектурним проєктуванням на хімічному відділенні вишу, а у 1904 році його адресою проживання була вказана вулиця Анненковська (нині — Лютеранська, 10).
Однак не завжди Ніколаєв сумлінно ставився до викладацьких обов’язків. У рапорті декану інженерної справи від 13 березня 1913 року згадуються неодноразові скарги студентів на його відсутність на заняттях. Впродовж чотирьох тижнів він не з’являвся на роботі, а на запит декана щодо пояснень не надав жодної відповіді.
Попри цей інцидент, ситуацію вдалося залагодити, і архітектор продовжив свою викладацьку діяльність», -розповідає Олена Мокроусова.
Етторе Ксіменес «Пам’ятник Олександрові ІІ» у Києві, арх. Іполит Ніколаєв, зруйнований у 1919 році. Фото з відкриих джерел
Іполит Ніколаєв продемонстрував свою багатогранність не лише у створенні архітектурних споруд шедеврів Києва, а й у роботі над монументальним мистецтвом. Його співпраця з Етторе Ксіменесом, визнаним італійським скульптором, свідчила про високий рівень майстерності та вміння працювати над масштабними композиціями.
«Участь Іполіта Ніколаєва у проєктуванні пам’ятників Олександру II та Столипіну стала важливою віхою у його кар’єрі. Хоча обидва монументи були зруйновані, дослідники відзначають їхню художню цінність: у композиціях простежувалася увага до деталей, пластична виразність та гармонійне поєднання архітектури і скульптури. Якщо не зважати на політичний аспект, ці пам’ятники були справжніми витворами мистецтва, що демонстрували професіоналізм їхніх авторів та рівень монументального мистецтва того часу. Хоча чимало сучасників їх дуже критикували», — зауважує дослідниця.
Архітектор кілька разів їздив до Риму у відрядження, спілкувався зі скульптором, оцінюючи його роботу. За цю співпрацю Іполит Ніколаєв одержав від Італійського уряду Орден Корони. До речі, будівельним підрядчиком на роботах з влаштування пам’ятника Олександру ІІ, був Федот Альошин…
Алея Магдебурзького права (килишня-Петрівська) на світлині поатку ХХ століття. Фото з відкритих джерел
Ще одним цікавим проєктом Іполита Ніколаєва стало будівництво Другого міського театру на Петрівській (нині — Магдебурзького права) алеї. На жаль, споруда була втрачена внаслідок пожежі у 1920 році
У 1913 році Іполит Ніколаєв розробив «Правила забудови міста Києва», які регулювали висотність будівель, їх розташування щодо «червоної лінії», облаштування курдонерів та внутрішніх дворів, встановлення малих архітектурних форм, забезпечення протипожежної безпеки тощо. Цікаво, що попередній Будівельний статут розробив у 1880-х роках його батько Володимир Ніколаєв.
Іполит Ніколаєв був одружений із данкою Ельзою Генріксен. Після революції 1917 року він емігрував до Данії, де володів фотоательє. У листопаді 1917 року він написав Павлу Альошину, повідомляючи про своє рішення залишити Київ: «Я ліквідую усе в Києві, і так я маю чимало родичів у Данії, тож ми туди поїдемо… Решта усе також безнадійно… Я думаю, що ти все ж таки заздритимеш мені, а може й сам приїдеш сюди на певний час, якщо тобі можливо це зробити. От би пожили…». Втім, зустрітися приятелям більше не довелося.
Київський політехнічний інститут, де викладав Іполит Ніколаєв. Фото з відкритих джерел
У грудні 1917 року міська влада оголосила конкурс на заміщення посад архітекторів, оскільки багато фахівців припинили роботу. Михайло Бобрусов звільнився, Петро Жуков був призваний на військову службу, а Іполит Ніколаєв перебував у відпустці. Через це будівельне відділення опинилося у складному становищі, а кількість робіт значно зросла.
У жовтні 1918 року Ніколаєв висловив бажання повернутися до Києва та відновити викладацьку діяльність, проте через нестабільну політичну ситуацію це стало неможливим. Влада змінювалася надто швидко, і реальне повернення до роботи було малоймовірним.
Паорама Копенгагена на світлині 1917 року. Фото ілюстративне з відкритих джерел
Зрештою, 1 вересня 1918 року він офіційно звільнився з посади. Надалі Ніколаєв залишився за кордоном, і його подальша доля залишається маловідомою. Останні згадки про нього датуються кінцем 1937 року, коли у листі до молодшого брата, відомого піаніста Леоніда, архітектор скаржився на слабке здоров’я та важку хворобу.
Доля Іполіта Ніколаєва оповита загадками, але його ім’я назавжди вписане в історію Києва, міста, яке він допомагав розбудовувати своїми архітектурними проєктами та містобудівними рішеннями.
Нагадаємо, що у столиці відовлять будівлю Лук’янівської поліційної дільниці, зведеної за проєктом Іполита Ніколаєва.
До теми: «Творець знакових будівель декількох епох», — дослідниця архітектури про Валеріана Рикова.
Тетяна АСАДЧЕВА
