Колаж: Оксана Гладкевич
Вже четвертий день народження Артем зустрічає за багато кілометрів від дому, за щільно закритими дверима ворожого полону.
Маріуполь став одним із символів опору російській агресії як у 2014 році, так і у 2022. З початку повномасштабного вторгнення українські захисники, серед яких бійці полку «Азов», тримали оборону міста 86 днів, 82 з яких у повному оточенні.
Без достатньої підтримки, як гуманітарної, так і збройної, вони стримували сили ворога, які значно переважали. Так захисники Маріуполя дали час на евакуацію цивільного населення та підготовку оборони в інших регіонах країни.
Відсунувшись на «Азовсталь», яка витримала бомбардування, голод, стабілізацію важкопоранених, було прийняте рішення про вихід. Наказ покинути комбінат надійшло від вищого керівництва країни, задля збереження життів оборонців міста.
Серед тих, хто мужньо стояв на захисті Маріуполя та потрапив у руки ворога — Артем. У свої 19 років він долучився до «Азову», але вже четвертий рік він знаходиться у неволі.
Мати захисника Тетяна ще під час блокади міста почала боротися за сина. Разом з іншими родинами захисників Маріуполя вона виходила на акції щодо деблокади та порятунку бійців.
«Вечірній Київ» поспілкувався з Тетяною про боротьбу за сина, життя в очікуванні та невідомості.
Мати захисника під час інтерв’ю. Фото: Олексій Самсонов
«Дякуючи сину та нашим з ним близьким стосункам, до повномасштабного вторгнення я була у них в Маріуполі, якраз коли азовці вшановували полеглих побратимів. Там я познайомилась з дружиною його побратима, вже пізніше, у 2022 році, знайшла її у соцмережах, ми сконтактувалися та вирішили, що маємо діяти», — пригадує Тетяна.
Так, 19 квітня у Києві на Софійській площі відбулась перша акція родин захисників Маріуполя щодо деблокади.
Разом з Тетяною до неї долучилися мами азовців, з якими товаришував її син ще у цивільному житті. Вони зростали у місті Бровари та долучилися до, ще на той час полку, одразу після Артема.
«В цей же день дзвінок у телеграмі. На зв’язок вийшов син, а коли я почула від нього коротке „Дякую“, зрозуміла, що ми зібралися недаремно. Іншим мамам також зателефонували сини, з ними на тій акції навіть була дівчина, якій підтвердили загибель чоловіка, але вона залишилась поряд та лише згодом поїхала додому», — ділиться Тетяна.
Так, через день родини оборонців Маріуполя збиралися на Майдані Незалежності, намагаючись зробити все, аби врятувати своїх близьких.
Перша акція на Софійській площі. Фото надані з архіву героїні.
«ПОТРІБНО ЗНАТИ, ЗА ЩО ТИ СТОЇШ»
Тетяна завжди мріяла стати мамою, а особливо виховувати сина. У 2000 році її мрія таки здійснилася.
«Він народився таким маленьким, худеньким, а коли ми вже виписувалися, то я зрозуміла, що це найкрасивіший хлопчик. Хоч сам він і непосидючий, але дуже добрий. Син завжди ділився іграшками, міг віддати найулюбленіші речі, солодощі», — з усмішкою каже мати захисника.
Артем розвивався дуже швидко, вивчив алфавіт, вчився письма. Але найцікавіше, що у три роки він досконало відрізняв марки машин та знав всі їхні назви.
«Не скажу, що у школі Артем був відмінником, але колись він сказав: „Якщо мені це потрібно, я буду це знати“. Попри те, що він потрапив у „Азов“ з фізкультури мав трійку, а от історія та право були досконалі», — каже мати.
Тетяна також пригадує, що вже у шкільні роки син її наставляв, особливо у питаннях з історії України.
«До повномасштабного вторгнення я не замислювалась, як можна так любити Україну. Так, я теж не бачила своє майбутнє за кордоном тощо, але його підхід був іншим. Він мені пояснював, що я зовсім інакше вчилася, були своєрідні умови та подання інформація», — не приховує жінка.
Так, під час окупації росіянами Криму у 2014 році, Артем з мамою по-різному сприйняли цей факт.
«Я тоді це сприйняла більше через призму «головне, що люди живі», — пригадує Тетяна. Сину якраз вже було 16 років, якщо до цього він не сильно намагався мені щось доводити, то тут почав пояснювати на пальцях, з чого у нас виник діалог:
Артем: «Ось твоя квартира, ти маєш сусідів, які заберуть у тебе одну кімнату. Як тобі?»
Тетяна: «Як це? Це ж моя кімната».
Артем у відповідь: «А Крим?»
Мати захисника під час інтерв’ю. Фото: Олексій Самсонов
Події Революції гідності та початок російсько-української випали на 13-річчя юнака. Попри це його усвідомлення та жага зовсім не відповідали віку.
«Бабуся, на той час, працювали в Інституті філософії, який неподалік Майдану. Щоразу він просився з ними на роботу, щось вигадував, аби потрапити ближче до центру подій. А пізніше взагалі вступив у коледж поблизу Володимирського собору, аби звісно долучатися до зібрань та акцій», — розповідає мати азовця.
Тетяна не хотіла втратити довіру сина заборонами, хоч і дуже переймалась. Тому вони з Артемом домовилися, аби він повідомляв про всяк випадок де і коли проходитимуть мітинги.
Також хлопець активно займався громадською діяльністю й у рідному місті.
«Звісно я розуміла до чого це все йде. Син мав довчитися чотири роки, а після третього каже нам з чоловіком: „Запрошую на випускний“. Він свідомо перевівся на іншу спеціальність, аби у 18 років потрапити в „Азов“. Я прекрасно розуміла, що це не строкова служба тощо», — ділиться спогадами жінка.
Тетяна разом з чоловіком вмовили сина зачекати рік, обдумати все декілька разів. Проте вже у 19 він прийняв остаточне рішення.
«Я не намагалася його зупинити цього разу, бо рішення дійсно було прийняте. Єдине, хотіла, щоб він поїхав на море. Оскільки у нас багато тварин вдома, то ми запропонували обрати, поїхати з кимось з батьків, аби хтось залишився вдома, або з друзями. Син обрав поїхати зі мною», — не стримує посмішки Тетяна.
Вже після вступу до лав полку «Азов», Артем зберіг близькі стосунки з батьками. Завжди під час відпусток хлопець збирався з друзями та часто запрошував батьків приєднатися.
А вдень, коли азовці вшановують полеглих побратимів, Артем запросив маму з татом в Маріуполь.
«Син попросив нічого не готувати та не везти, але я так не можу. Краще привезу назад, але не приїду з пустими руками. Ми приїхали до них на базу, все вивантажили з машини та накрили стіл. Я приготувала дуже класний торт, навіть прикрасила знаком «Ідея нації».
І от коли я нарізала торт, лише тоді, коли командир їхнього підрозділу побачив, що кожному з хлопців дістався шматочок, взяв собі. І то, це був шматочок, який трішки розсипався. Я була у шоці, бо ну як завжди, головному дістається найкраще, а у них — ні», — пригадує поїздку Тетяна.
Вона була дійсно вражена ставленням та цінностями, які були у полку та про які завжди розповідав син.
«Щоразу, як він приїжджав у відпуску, його очі горіли. Настільки відчувалося, що моя дитина на своєму місці. У мене часто питають: „Як ти його відпустила?“ Але ж це його вибір і його життя, я не можу його десь прив’язати та тримати. Він сам часто питав порад, просив щось підказати, але я завжди відповідала, що можу направити, проте рішення буде за ним», — каже мати захисника.
Коли ж напередодні 2022 року чутки про повномасштабне вторгнення наростали, Артем навпаки не тривожив родину.
Але 24 лютого одразу почав координувати близьких, моніторив місцеві медіа, хоч і сам знаходився у Маріуполі, де вже тривали гарячі бої.
«Перші дні ми тримали зв’язок, а потім він зник майже на тиждень. Ще коли син пішов у „Азов“, надіслав мені номер телефону, сказав, що у разі чого телефонуватимуть з нього. Тоді я морально налаштувалась, набрала цей номер, сказала чия мама, коли Артем був крайній раз на зв’язку. Тут чудо, ввечері перетелефонував синочок», — пригадує мати.
Водночас, зі слів Тетяни, багато близьких навіть не знали позивні дітей, в яких вони підрозділах. Так завдяки сину вона змогла координувати деяких мам, що згодом переросло у міцне коло підтримки й до сьогодні.
«12 квітня вночі мені пише син, все розповідає, передає що там і як в інших хлопців, аби я переказала мамам. І тут він питає „Як справи?“ У мене одразу ступор, якесь погане передчуття, бо зазвичай всі розмови проходили дуже швидко», — ділиться спогадами жінка.
Потік новин та думок насторожував не тільки Тетяну. Тоді вона вирішила сконтактуватися з дружиною побратима Артема, з якою познайомилась у Маріуполі, якраз коли приїжджала до сина.
Так, все обговоривши, вони прийшли до висновку — потрібно діяти.
19 квітня родини азовців та бійців інших підрозділів вийшли на акцію на Софійську площу за деблокаду та допомогу Маріуполю.
«З того моменту в нас почалась боротьба за деблокаду міста. 9 травня син зателефонував мені, привітав з днем матері. Потім ще 17-го, сказав, щоб я не переймалась, у них все добре», — переповідає розмову з Артемом Тетяна.
З 16 по 20 травня захисники Маріуполя, які вже перебували на «Азовсталі», отримали наказ — вихід з заводу задля збереження життів особового складу.
«Коли вони виходили, я нічого не знала, потім побачила новини з телебачення. У мене була істерика, я не могла повірити у це, бо знала, що таке „Азов“ у російському полоні. Я сподівалась, що евакуюють тільки поранених, або всіх, але одразу в Туреччину. Але, дива не сталося», — з розпачем розповідає Тетяна.
Мати захисника настільки болісно перенесла інформацію про вихід з «Азовсталі», що певний час проходила психологічну реабілітацію.
«Я перестала розмовляти з людьми, відповідати на дзвінки, повідомлення. Навіть їсти відмовлялася, але згодом я почала думати інакше, син повернеться додому, а мама у такому стані, перспектива не дуже. З того моменту на першому місці у мене було те, в які умови повернеться моя дитина», — ділиться жінка.
«БОРОТИСЯ ЗА НИХ — НАШ ОБОВ’ЯЗОК»
Тетяна наголошує, її боротьба триває за сина та його побратимів.
«Я люблю свого сина, але його друзів знаю особисто, і також знаю, що він переживає за них не менше. Тоді в Маріуполі вони не замислюючись захищали всіх нас. Тепер хто, як не ми, маємо за них боротися. Це обов’язок кожного, всі мають пам’ятати, якою ціною ми живемо під українським прапором», — наголошує мати бійця.
Фото з архіву мами захисника.
Значною підтримкою для родин військовополонених є саме небайдужість, яка проявляється навіть в буденному житті. Нагадування у соціальних мережах, медійній сфері, розміщення маніфестацій у публічних просторах тощо.
«Коли приходиш на акцію, з тобою стоять поруч люди, у яких нікого немає в полоні. Це величезна підтримка, їм не байдуже. Звісно боляче, коли перестають ходити ті, хто чекав разом з тобою на своїх рідних та дочекалися. Але ми маємо повернути кожного», — зізнається Тетяна.
Рідні військовополонених знаходяться майже в постійній інформаційній ізоляції. Росіяни обмежують будь-який допуск міжнародних організацій до місць утримань українців, виходять з усіх ймовірних конвенцій та прав, які запобігають нелюдському ставленню до полонених.
«Ми всі 24/7 моніторимо новини, російські ЗМІ, аби знаходити хоча б щось. Також ті, хто повертаються з полону, діляться інформацією. Це все одразу передають до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими», — розповідає мати азовця.
Тетяна, викладачка та студенти КНУ ім. Шевченка. Фото з архіву героїні.
У рік, коли росіяни незаконно засудили Артема, боротьба за його повернення набрала обертів.
Ворог не вперше вдається до публічних судилищ над військовополоненими, де під тортурами та тиском змушує бійців визнавати провину в тому, чого вони не робили.
«Раніше нам казали, що незаконно засуджених повернуть швидко. Ми багато працювали з адвокатами, розбиралися, що засуджені не зможуть повернутися у звичайному обміні, має бути або амністія, або помилуванні від путіна.
Спочатку в Координаційному штабі нам казали, що не можуть кваліфікувати наших бійців як засуджених, але спільним рішенням ми прийшли до того, що вони все ж мають бути відокремлені від військовополонених та мати статус незаконно засуджених. Як нам не хотілося б, але росія їх судить і це факт», — розповідає деталі жінка.
Так, Тетяна створила та очолила громадську організацію «Свободу українським в’язням війни». Такий крок полегшив комунікацію з державними інституціями та структурами, участь у публічних та закритих обговореннях.
«Проте у нас досі є велике бажання провести зустріч з президентом, з першою леді. Просто дуже дивно, ми зустрічаємося з багатьма людьми, політиками, закордонними посадовцями. За всі ці роки за нами слідкують, бачать, хто чим живе, чим дихає. У мене особисто немає цілі чогось наговорити, ми розуміємо, чому все так сталося. Ми просто хочемо відкритого діалогу», — пояснює Тетяна.
Тетяна та дружня 95 бригада, яка стала вагомою підтримкою неї. Фото з архіву героїні.
Родини незаконно засуджених просувають питання повернення бійців й закордоном. У 2024 році вони відвідали Папу Римського та дали низку інтерв’ю для італійської преси.
Сама ж Тетяна за підтримки небайдужих українців організовувала акції та інформаційні кампанії про російський полон країнами Європи.
«Ми спілкувалися з сенаторами, нас завели до місцевої ради, ніхто не уникав спілкування. Вони були шоковані, що військовополонених судять, застосовують тортури. Відчувалося недопрацювання МЗС. Не всі за кордоном розуміють, що таке незаконне засудження, вони вважають, що якщо і засудили, було за що. Це все потрібного проговорювати, залучати, пояснювати», — пригадує жінка.
Тетяна також наголошує, що більшість закордонних візитів родини організовують самостійно, або за підтримки недержавних організацій.
Також значну частину проєктів, які спрямовані на поширення інформації про військовополонених, місця та умови їх утримання тощо, роблять близькі захисників та небайдужа громада.
Зустріч з Папою
Зустріч з сенаторами під час візиту до Папи
«Про це важливо говорити всюди. Так я познайомилася з підписницею з Німеччини, Юлією. Вона настільки патріотично налаштована до України, поширює історії про „Азов“, полон. Ми навіть у Мюнхені організовували акцію на підтримку військовополонених, спілкувалися з нею через перекладач, але все вдалося», — розповідає Тетяна.
Мати азовця не приховує, що чекати та боротися за сина стає все важче. Як морально, так і ресурсно.
«З 2022 по 2024 рік ми були всюди де тільки можна, каталися за кордон, безупинно. А цього року, я відчуваю, що не маю сил і бажання, бо вже зробили все, що можна. Ти ніби проходиш квест: зайшла, зробила дію, вийшла. І так по колу, але це вже ніби десяте таке коло», — не приховує мати азовця.
За словами Тетяни, на цей час відомо про понад 100 незаконно засуджених азовців, доля яких залишається у руках ворога.
Судилища вчиняють й над бійцями інших підрозділів, що множить кількість незаконно засуджених українців.
«Крайній раз ми з сином бачились у 2021 році, Артему був 21 рік. Вже четвертий день народження він зустрів у полоні, зараз йому 25. Це великий проміжок часу, період і вік, у який люди формуються, змінюються», — з болем каже мати бійця.
Попри все, рідні військовополонених не планують полишати боротьбу. За їхніми словами вони не планують зупинятися, поки не повернуть останнього бійця.
Читайте також:
«У росії вони офіційно терористи»: наречена полоненого азовця розповіла про боротьбу за коханого.
Олександра ПЛАКІНА
