Захисник міг розвиватися в сфері ІТ та іноземних мов, але обрав інший шлях. Колаж: Оксана Гладкевич
Все життя хлопця менше цікавили матеріальні цінності. Натомість в пріоритеті була національна ідея, саморозвиток та захист слабшого. Саме це він розвивав в собі та згодом знайшов у «Азові». А вже під час боїв у Маріуполі завжди підтримував бойовий дух побратимів та носив у всіх кишенях цукерки для них.
Киянин Тарас Запольський давно казав близьким та друзям, що буде велика війна. Він роздумував про причини гноблення однією нацією іншу та насадження своєї волі. А у 2019 році хлопець прийняв рішення вступити до лав оборони України, де згодом знайшов однодумців.
Разом з побратимами вони готувались до захисту країни та одні з перших взяли на себе удар ворога в Маріуполі. Попри навалу, бійці не відступали та продовжували вуличні стрілецькі бої. На жаль, один з таких став для Тараса останнім.
Тарас (в окулярах) разом з побратимами під час служби. Фото з сімейного архіву.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою, друзями та побратимами загиблого.
«ВСЕ В ЙОГО ІМЕНІ: ТАРАС — БУНТАР»
Тарас народився та виріс у Києві. Вже з юних років хлопець проявляв свій бунтарський та непохитний характер.
«В дитинстві він був проти всього, ми йшли гуляти він проти, ми йшли додому він проти. З малого віку і все життя йшов вперед зі своєю думкою, хоч ця думка і позиція йому дорого коштувала», — згадує мати Тараса Оксана Запольська.
Рідні пригадують, ще з дитячого садочка Тарас завжди вважав, що всі люди рівні між собою, тому до всіх потрібно ставитись з повагою. Прагнув, щоб поважали і його.
Мати та син. Фото з сімейного архіву.
Тарас в дитячі роки. Фото з сімейного архіву.
З юного віку Тарас демонстрував хороші результати під час навчання. У 5 років по каталогах для конструктора «Лего» він навчився швидко читати та досягав позначки близько 75 слів на хвилину. Проте іноді хлопчина міг і схитрувати…
«Він одразу пішов у другий клас, бо в перший не ходив через наш переїзд. Ми пішли складати екзамени, до яких входило читання на швидкість. Він читав у своєму темпі, але коли бачив, що викладачі могли відволіктись, перестрибував абзац і далі продовжував — так, ніби нічого не сталося», — з усмішкою пригадує пані Оксана.
Під час навчання у столичній школі № 94 «Еллада» юнак також проявляв свій характер та позицію. Зі слів мами, син був «незручним учнем», тому іноді з ним було складно, але завжди цікаво.
Якщо Тараса намагалися морально придавити чи застосовували будь-яке насилля, хлопець завжди протидіяв.
«Була ситуація, що один з викладачів весь час ставив йому двійки. Він відмінно знав предмет — все одно двійка. Бувало навіть з п’ятниці на понеділок вже двійка намальована. Але Тарас не сердився, він був якийсь такий добродушний. Якось ми йшли по району і назустріч цей вчитель, а Тарас йому махає і вітається. Він просто не сприймав такого ставлення, не розумів як можна давити, не поважати та завжди цьому протидіяв», — розповідає мати захисника.
Тарас у шкільні роки. Фото з сімейного архіву.
Хлопець добре навчався та згодом проявив здібності до вивчення іноземних мов. Також паралельно з навчанням він почав займатися спортом, захопився боксом.
Після закінчення школи Тарас все ж обрав гуманітарний напрямок та вступив до Національного лінгвістичного університету. Там він вивчав англійську мову та переклад.
В університеті хлопець познайомився зі своїм близьким другом Олександром.
«Він був дуже розумним. Це була людина, яка під час дискусії наведе такі аргументи, що ти нічого не зможеш протиставити. Це завжди було раціонально і логічно. Проте він ніколи не намагався задавити цими аргументами, а просто висловлював думку. Дуже легко міг в усьому розібратись, особливо, якщо якась тема його зацікавила», — пригадує Олександр.
Тараса разом з другом Олександром. Фото з архіву друга.
«ЙОМУ НЕМОЖЛИВО БУЛО ЗБРЕХАТИ»
Паралельно з навчанням у виші Тарас працював — на замовлення іноземних студентів виконував роботи гуманітарних напрямів, перекладав конференції. Згодом хлопця зацікавила сфера ІТ, в якій йому вдалося швидко розібратися.
Також Тарас продовжив займатись спортом, бразильським джиу-джитсу. Зі слів друзів, він міг досягти високих результатів у спорті, але мав протилежне світосприйняття. Не любив, коли хтось ставить себе вище за інших, з чим, на жаль, зіштовхнувся в спортивній спільноті.
Тарас під час занять спортом. Фото з сімейного архіву.
Фото захисника з особистого архіву.
Крім активних хобі, хлопець полюбляв фотографувати. Це були світлини як на цифрову камеру, плівку, так і просто на телефон.
«Тарас вів окремий профіль в інстаграмі зі зробленими ним фото. Подивишся, ніби нічого особливого, але щось в цьому було. Він помічав красу в простих речах. Я досить часто передивляюсь його фото і трохи починаю розуміти, як людина бачила світ. Хоч Тарас був відкритим і компанійським, завжди допомагав, вислуховував, проте водночас він був ніби з іншої планети. Мені завжди здавалось, що він розуміє в цьому житті трохи більше, ніж інші», — поділився Олександр.
Тарас та його плівкова фотокамера. Фото з особистого архіву захисника.
Також юнак дуже любив читати. Зі слів мами, де б він не був, звідусіль приносив книги. Зокрема, це була історична література, наприклад «Украдене ім’я. Чому русини стали українцями» Євгена Наконечного, де розповідається про тисячолітню боротьбу проти гноблення та винищення українського народу.
«Він на екзистенційному рівні розумів, що війна буде, до цього треба готуватись. Тарас багато задумувався, шукав відповіді на питання, чому люди йдуть один на одного війнами; чому йде насадження волі одного народу іншому; чому один народ може вважати себе обраним та при цьому гнобити інший. Мав розвинене відчуття справедливості та потребу захистити слабшого. Якось знайшла в його блокноті напис: „Вийти за рамки, подолати межі“. Це все про нього, це те, що він хотів. Він не мав матеріальних цілей, пріоритетом було інше», — згадує Оксана Запольська.
У вільний час Тарас полюбляв готувати, ці здібності йому згодом знадобились і під час критичних ситуацій на службі. Він любив самостійно приготувати піцу, власноруч зробити тісто та начинку. Згодом перейшов на складнішу кухню, готував бограч з трьох видів м’яса та саморобний квас.
«Тарас не був такою людиною, яка сказала б „пішли сходимо в кафешку“. Ми постійно проводили час у парках, наприклад, у Голосіївському, або на дачі в Херсоні. Пам’ятаю він приїжджав до мене в гості, всі сплять, приходить Тарас о 7:30 ранку і каже: „Вставай, йдемо кататись на каяках“. Насмажив тоді відбивних і ми катались цілий день», — пригадує подруга Тараса — Катерина.
Тарас та Катерина поряд. Фото з архіву друзів.
Зі спогадів друзів, Тарас був першою людиною, яка у їхньому колі перейшла на українську мову у повсякденному спілкуванні. Це було у 2019 році, якраз перед одним з найважливіших рішень — службою в армії.
«Ще коли він пішов в ІТ, я взяв з нього приклад та намагався також потрапити в цю сферу. І таких випадків, коли я брав з нього приклад, було багато. Потім був період, коли Тарас не працював, мав труднощі з роботою. Я покликав його до себе в компанію на відкриту вакансію. Одного разу, через декілька днів після Нового року, я зустрів його на робочому місці, коли він друкував портрет Євгена Коновальця. Саме в цей день він сказав, що хоче піти в армію», — поділився спогадами Олександр.
Друзі підтримали вибір хлопця, адже його думку було складно змінити, а відмови лише могли б образити.
«Йому неможливо було збрехати, тому що він одразу все усвідомлював, але ніколи не докоряв цим. А ось поглядом давав зрозуміти, що все знає. Пам’ятаю один раз збрехав йому, а потім якось загризла совість і вирішив зізнатись. А він лише відповів: «Та я знаю, нічого, буває», — розповідає Олександр.
Зі слів друзів, Тарас міг приспіти в будь-якій сфері, але обрав свій шлях, адже все інше для нього було не таким важливим.
«СПОДІВАЮСЬ, ВІН ЗНАЙШОВ ТЕ, ЩО ШУКАВ»
Спочатку хлопець хотів потрапити одразу в «Азов» до групи одного зі своїх товаришів «Гряна». Проте одразу це йому не вдалося, тому служба розпочалась з Національної гвардії України.
Тарас з мамою під час служби у Національній гвардії України. Фото з сімейного архіву.
Але вже у вересні 2020 року Тарас пройшов курс молодого бійця до лав «Азову», який тривав понад 40 днів.
«Я довго не могла зрозуміти, чому людина, яка має всі можливості поїхати в інші країни, розвивати себе в багатьох сферах та місцях обрав добровільно «Азов». Чому він пішов проходити надскладне КМБ (курс молодого бійця — ред.). Скласти інтелектуальний тест для нього не було проблемою. Але випробування фізичні дались важче.
Потім вже я дізналась, що таке «Азов», які були між ними відносини, ідеологія, навчання. Вони не п’ють, не курять, не бешкетують, весь час зайняті спортом, розвитком. Навіть їздили в дитячі будинки, щось постійно несли в суспільство. Я сподіваюсь йому було там добре і він знайшов те, що шукав, те, що ніде не міг знайти тут», — поділилась спогадами мати загиблого.
Тарас мав два позивні: перший — «Каштан». Друзі вважають, що це пов’язано з символом рідного міста. Проте згодом з’явився і другий позивний — «Патрік». Хлопець мало ділився деталями зі служби, тому близькі лише можуть здогадуватися про те, з чим пов’язане це «армійське ім’я». Одне з припущень — позивний пов’язаний з Днем святого Патрика. Адже Тарас ставився до релігії як до культурного атрибута і вважав, що не обов’язково вірувати аби відносити себе до певної релігії.
Фото Тараса з особистого архіву.
Зі спогадів побратимів, Тарас завжди готовий був прикрити та підтримати. Також навіть під час служби продовжував розвиватись та підтримувати знання іноземної мови.
«Тарас був дуже розвинений. Пам’ятаю мене дуже здивувало, коли він дивився якісь фільми мовою оригіналу», — згадує про побратима боєць з позивним «Камікадзе».
«Патрік» ніс службу на посаді кулеметника та завжди виконував всі поставлені задачі чітко та якісно. А під час загострення ситуації на кордоні з рф у 2021 році був готовий до великої війни та навіть засмутився, коли вона не почалася.
«Коли ми бачились останній раз, Тарас проводжав мене додому. Ми сіли на лавку і я запитала про його плани на майбутнє. Він сказав, якщо наступного року не буде війни, то звільниться зі служби. За день до вторгнення я йому написала, запитала як він. А у відповідь отримала: „З дня на день щось буде“. Я до останнього не вірила», — пригадує сьогодні подруга Катерина.
Перші три дні після великої війни «Патрік» був на зв’язку, писав, що вони чекають на прорив. Але потім зв’язок обірвався.
«Коли ми з ним зв’язувались, то не говорили про те, що відбувається в Маріуполі. Говорили про Херсон, бо я звідти, він переживав за мою родину. Також говорили про друзів, ділились емоціями та переживаннями. Тарас хвалив мене, що я тримаюсь. Також розповідав, що в кожній кишені завжди носив цукерки, які надіслали батьки, аби роздавати побратимам», — поділилась Катерина останніми розмовами з другом.
Тарас разом з побратимом. Фото з сімейного архіву.
«Патрік» під час служби в «Азові». Фото з сімейного архіву.
Зі слів друзів, Тарас ненав’язливо готував їх до того, що він не повернеться. Боєць сприймав це як щось звичайне і буденне.
Проте своїх побратимів він завжди підбадьорював, підтримував бойовий дух підрозділу та вірив в успіхи. Зі спогадів, якими ділились побратими з мамою Тараса, навіть у тих умовах із запасів, які передав місцевий мешканець, він приготував хлопцям смачну пасту.
«Під час боїв на дев’ятиповерхівках, навпроти „зернотоку“, що на вулиці Таганрозькій в Маріуполі, він дуже добре показав себе як кулеметник. Противник відчув це на своїй живій силі. Також в цей період він збив ворожий безпілотник, що тоді відігравало дуже велику роль», — розповів командир Тараса «Мурзік».
3 березня Тарас зателефонував мамі з чужого телефона, це була їхня остання розмова. А 3 квітня поліг під час стрілецького бою у приватному секторі.
«Про загибель Тараса я дізнався він побратима «Гряна», який згодом також загинув. Він написав мені коротко: «Тарас 200», — згадує жахливе повідомлення Олександр.
«Патрік» під час служби. Фото з особистого архіву захисника.
Друг наважився повідомити про це батьків Тараса, а згодом це зробила і патронатна служба «Азову». Рідні довго не могли поховати свого Героя, адже процес ідентифікації тіла через ДНК експертизу та повернення його додому зайняв значну кількість часу.
«Щодня чекати похорон — це важко, але є батьки, які поховали дітей через два роки, або взагалі, на жаль, досі не змогли», — зітхає мати загиблого захисника, яка тепер зустрічається з сином на Лук’янівському військовому кладовищі…
Місце поховання Тараса Запольського на Лук’янівському військовому кладовищі. Фото: Олександра Плакіна
Прощалися з Тарасом 17 грудня 2022 року. Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна і світла пам’ять.
Олександра ПЛАКІНА
