Загиблий Герой Євген Шумілов. Колаж: Наталія Слінкіна
«Посміхайся завжди, навіть коли все дуже погано».
Так завжди казав киянин Євген Шумілов — актор, доброволець, бойовий медик. Він понад усе любив життя, але віддав його, накривши власним тілом пораненого побратима від ворожого снаряду.
«ВІН БУВ ДОРОСЛИЙ З ДИТИНСТВА»
Є люди, про яких неможливо сказати: «він став героєм». Про них правильніше сказати — він ним був завжди.
Євген Шумілов народився у Києві. Зростав на Троєщині, навчався у школі №306. Звичайний київський двір, звичайна школа, звичайне дитинство — якби не одна річ. Він із самого раннього віку мав загострене відчуття до чужого болю. Наче світ проходив крізь нього без фільтрів.
«Женя був дуже емпатійний, — ледь стримує сльози мама Катерина. — Він не міг дивитися, коли комусь боляче чи до когось ставляться несправедливо. Пам’ятаю, у класі був хлопчик Ваня. Його ображали майже всі. Багатодітна родина, бідність, беззахисність — усе те, що діти часто використовують як мішень. Але Женя завжди ставав поруч. Він захищав його і словами, і фізично. А ще він завжди кликав Ваню на свій день народження. Мабуть, єдиний з усього класу. Як же той хлопчик радів…».
Для Вані це була не просто увага. Це було право на гідність. І Женя, сам того не усвідомлюючи, вже тоді робив те, що згодом стане справою його життя.
Євген завжди був дуже людяним та емпатійним
Мама розповідає: навіть тварини його відчували. Коли їхня кішка була вагітна, вона шукала місце, де народжувати, і завжди йшла саме до Жені.
«Він їй допомагав, не боявся, оберігав. От у нього була така душа…».
Хлопчику було два з половиною роки, коли батьки розлучилися. Але він не ріс сам. У нього була велика родина і багато любові. Прабабуся Катерина — вчителька — готувала його до школи. Бабуся Люда обожнювала гратися з малим Женькою. А від дідуся хлопцеві дісталося щось дуже важливе — голос і велике серце.
«Для мене він був світлом мого життя, — тихо каже мама. — Женя мав дивовижний голос. Співав так, що зупинялися розмови. Це було від дідуся Дмитра Трохимовича — людини, яка виросла в дитбудинку і так і не стала актором, хоча мав для цього все. Дід мав харизму, голос, уміння тримати публіку. Якби хтось тоді його підтримав… У Жені це ніби продовжилося».
Поруч із будинком Шумілових була школа мистецтв. Спочатку хлопець обрав танці, але через постійний біль у колінах заняття довелося припинити. І саме тоді трапилася випадкова зустріч, яка змінила життя, пригадує мама. Директорка школи мистецтв запропонувала новий гурток — театральний. Він тільки-но відкривався.
«Женька одразу загорівся. У нього з’явилася іскорка в очах», — каже мама.
Займалися з ними Тамара Михайлівна Тимошко, акторка оперети, та Анна Кужинова — педагог, яка по-справжньому любила дітей. Женя біг на заняття. Навіть коли був хворий.
«Хоча на початку у нас був зрив. Йому не вдалося, як слід прочитати вірш. Син був пригнічений. Дуже. Навіть сказав мені, що, мабуть, нічого не вийде, але дорогою додому ми зустріли Тамару Михайлівну. Вона спитала: „Чому ти такий сумний?“ А він каже: „Мабуть, у мене не складеться“. А вона відповіла: „Женя, ти що? Навіть не думай. У тебе все вийде“».
З того моменту щось у ньому змінилося. Ніби виросли крила.
Євген почав отримувати справжню радість від сцени. Вона стала простором, де він міг бути собою — глибоким, чутливим, живим.
Коли настав час вступати, мама запропонувала юридичний. Але хлопець наполіг віднести документи до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
Документи подали першими з усіх абітурієнтів. А коли дізналися, що Женя вступив на бюджет, це було схоже на диво.
«Ми не могли повірити своїм очам, коли побачили наше прізвище у списку, ще й серед тих дітей, які навчатимуться на бюджеті. Його взяла у свій клас Євгенія Олександрівна Гулякіна. Він навчався із захопленням. Мріяв про театр Франка. Шлях був непростий. Були ролі, були зйомки, були серіали. Але не було того головного, про що мріяв».
«ЗАВТРА БУДЕ…»,
— каже Євген Шумілов у відеоролику Нової пошти. Красень із блакитними очима, спокійний, впевнений, ніби знає трохи більше за нас. На вустах ледь помітна, але така тепла усмішка, ніби хоче заспокоїти.
Ця фраза прозвучала з екранів тисячам людей — буденно, між справами, у дорозі, вдома. Її легко було пропустити. Але обличчя — запам’ятовувалося. Бо в ньому було щось справжнє.
Тоді ще ніхто не знав, що для цього чоловіка «завтра» стане не просто рекламним слоганом. Воно стане вибором…
Цією багатозначною фразою і назвали Вечір пам’яті на честь Євгена Шумілова
За своє коротке, але насичене життя Євген встиг залишити помітний слід у кіно і на телебаченні. Він знімався у серіалах та телепроєктах «Речовий доказ», «Сидорéнки-Сидóренки», «Швидка», «Агенти справедливості», «Відділ 44», «Табун», «Шлях поколінь».
Це були різні ролі — епізодичні й другорядні, але завжди живі. У кожній з них він умів залишити після себе відчуття присутності. Камера його любила. А глядач запам’ятовував.
Колеги й друзі в один голос повторювали: головні ролі ще попереду. Бо в нього була харизма. Та, що не грається — вона просто є. Та, яку не можна навчити.
У театрі Євген був особливо живим. Сцена дихала разом із ним. Він грав у виставах «Наталка Полтавка», «Вій», «Майстер і Маргарита», «Мужики не танцюють стриптиз» та інших.
Його герої були різними, але завжди — чесними. Він умів бути смішним і трагічним, сильним і вразливим одночасно. Умів захопити так, що зала затихала.
Здавалося, все складалося. Повільно, непросто, але щиро. Його «завтра» справді було поруч…
«Я ВІДЧУВАЮ, ЩО Я ТАМ ПОТРІБЕН»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Євген спочатку волонтерив. Допомагав, чим міг. Але дуже швидко зрозумів: цього замало. Йому потрібно було бути там, де вирішується все.
«Він казав: я хочу відчувати себе більш корисним», — згадує мама.
Спершу Женя пішов у ТРО. Хлопців забрали, а йому сказали залишатися.
«Пізніше», — коротко пояснили.
Він обурився. Не через образу — через нерозуміння. Чому не зараз?
Тоді він пішов у військкомат. Подав документи. Минув час — тиша. Він телефонує. А йому у відповідь: «Ваших документів немає».
«Я тоді кажу йому: Жень, може, так відбувається недаремно. А він — навідріз: «Ні, мам. Я повинен. Я відчуваю, що я там потрібен. І я дуже хочу, щоб вони не прийшли сюди».
У цих словах було все. І страх. І відповідальність. І любов.
Рішення Євгена було рішучим і безапеляційним
Після військкомату почалося навчання — піхота, а паралельно — ще й підготовка зв’язківця. Дні зливалися з ночами, навантаження були виснажливі, і часто здавалося, що сил уже не лишилося. Було важко.
Мама пригадує, що Женя дзвонив і трохи був сумний, що не все виходило добре, як він звик.
«Він зізнавався, що не міг розібратися. Не спав ночами. Хотів досконало опанувати справу».
А потім — дзвінок. Радісний, схвильований:
«Мамо, мені вдалося!». Він склав іспити — всі. На відмінно. Це був Женя. Наполегливий. Цілеспрямований. Той, хто не здається, навіть коли болить», — витирає сльози жінка.
ВСТИГ ВРЯТУВАТИ ПОНАД СОТНЮ ЖИТТІВ
На один із відборів приїхали командири з різних бригад, і Євген уже тоді точно знав, куди хоче. Його вибір був усвідомленим і без вагань — Третя штурмова. Командир перепитав, чи впевнений він у рішенні, попередивши, що ця бригада завжди працює в самому пеклі, й поцікавився, наскільки захисник готовий фізично та морально.
«Він ще до цього зробив свій вибір. Попри грижі в шиї та попереку, попри постійний біль у колінах, це рішення не викликало в нього жодних сумнівів. І за весь час він так і не дозволив собі поскаржитися. Навпаки — перевершив сам себе: з болем у ногах і спині він тягав на собі поранених, знову і знову. Я телефонувала й питала, як він, а у відповідь щоразу чула одне й те саме: «Мамуся, все добре. Працюємо».
Спочатку Євгена забрали як штурмовика. Та згодом командир і побратими сказали йому, що в підрозділі немає медика, і запропонували спробувати себе в цій ролі. Він хвилювався, бо добре розумів, якою великою є відповідальність за чуже життя, але погодився.
Євген з побратимами
«Почалося навчання. Їх готували чехи — військові, які пройшли Афганістан, і вони відверто казали: «Хлопці, ваша війна набагато жорстокіша за все, що ми бачили».
Євген став чудовим бойовим медиком. Він урятував понад сотню життів, а скільки рук і ніг допоміг зберегти — не порахує вже ніхто. Медики, які приймали поранених після евакуації, не раз повторювали: тут усе зроблено правильно і вчасно. Я пам’ятаю, як він телефонував і радів: «Мамо, хлопцю врятували руку. Ще одному — ногу. Хірурги сказали, що все зроблено на відмінно. Він радів кожному такому випадку».
«МАМО, Я НА СВОЄМУ МІСЦІ»
Євген Шумілов був на своєму місці. Якось він сказав мамі, що більше не ходитиме по кастингах, бо зрозумів: для нього важливіше рятувати. Або залишиться при частині, або піде далі вчитися — там, де зможе бути корисним по-справжньому. У відпустку він приїздив іншим — світлим, зібраним, ніби наповненим зсередини.
«Я кажу йому: Женю, ти такий красивий став, — згадує мама. — А він відповідав: Мамо, я на своєму місці. Я відчуваю себе потрібним. Я бачу, як мене поважають. Я роблю важливу справу»
У страшних умовах війни він справді знайшов себе — відкрив у собі силу й внутрішню ясність, про яку раніше навіть не підозрював. Але навіть тоді, серед вибухів і втрат, його емпатія не зникла, а любов до тварин залишалася такою ж живою, якою була з дитинства. Він відчував кожну істоту поруч, як рідну, і не міг пройти повз біль чи страх тих, хто не міг постояти за себе.
Під Бахмутом вони не могли вийти з оточення, і поруч із ним були дві вівчарки. Женя розповідав, що, можливо, доведеться залишити їх.
«Це була остання ніч перед виходом, і собаки все відчували — він плакав разом із ними. Він допомагав усім тваринам на своєму шляху. На позиціях у них народила кішка — бойова, з характером, і Женя опікувався нею та кошенятами. А коли поїхав у відпустку, забрав усіх. Сімох кошенят вдалося прилаштувати, одного залишили собі. Він просто не міг інакше — бо не вмів проходити повз життя, людське чи тваринне».
Невимовна любов до тварин у Жені була завжди
Він завжди забирав додому всіх обездолених тварин
Побратими згадують, що у Бахмуті та Авдіївці «Мет» докладав усіх можливих і неможливих зусиль, аби рятувати життя українських захисників. Під обстрілами він забирав тіла полеглих, не спав по чотири-п’ять днів підряд, працював у тяжких умовах, і водночас радів кожному врятованому життю, кожній кінцівці, яку вдавалося вберегти від смерті. Виконуючи обов’язки ротного медика 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБ, він мав звання сержанта. «Мет» брав участь у боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці, а також на території Харківщини та Луганщини.
Чоловік загинув 30 квітня 2024 року біля села Нововодяне Луганської області, закривши своїм тілом пораненого побратима Владислава Кузьменка під час штурмових дій ворога. Пізніше Владислав написав у соцмережах: «Мет, дякую за ще один день народження. Ти віддав своє життя на заміну мого, тому я ще досі живий. Честь і слава Героям. Бути воїном — жити вічно».
За свій героїзм Євген Шумілов був відзначений почесними нагородами: «Хрестом хоробрих» та «Золотим хрестом». Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та медаллю «Честь. Слава. Держава». Петиція про присвоєння Євгену звання Героя України вже зібрала необхідну кількість голосів — народне визнання випередило офіційні укази. Його шлях, сповнений самовідданості та любові до рідної землі, став взірцем патріотизму та служіння нації.
«НА СЦЕНІ ВІН ПРОЖИВАВ ЖИТТЯ. НА ФРОНТІ — ПРОДОВЖУВАВ»
12 січня Євгену мало б виповнитися 34 роки. Але війна безжально забрала його життя. Напередодні на його честь у Києві на березі Дніпра відкрили мурал — і тепер він дивиться тими ж блакитними очима, з тим самим щирим поглядом, яким зачаровував усіх навколо. За іронією долі, він опинився зовсім поряд із «Сонце-Хрестом Шевченкової правди» на Набережному шосе.
Мурал на березі Дніпра
Побратими прийшли на відкриття Муралу
Євген обожнював творчість Тараса Шевченка, особливо вірш «І мертвим, і живим, і ненародженим», і декламував його так, що по шкірі бігли мурашки. Сьогодні цей погляд, ця пам’ять і ця любов до життя залишаються з нами як нагадування, що справжній герой живе в серцях тих, кого він рятував, і в усіх, хто пам’ятає його світло.
На відкриття муралу прийшли рідні, друзі й знайомі Євгена. Його найближчі побратими не змогли бути присутніми — вони й далі стоять на захисті країни. Та поруч були інші воїни — побратими з Грузинського легіону.
Командир бойової групи Легіону у складі Першого корпусу «Азов» 14-ї бригади спеціального призначення НГУ «Червона Калина» Арчіл Хоперія говорить про пам’ять не як про минуле, а як про обов’язок теперішнього. Про те, що вона потрібна насамперед нам — живим.
Арчіл Хоперія
«Ми маємо пам’ятати, хто став щитом. Хто прийняв на себе удар. Хто віддав власне життя, щоб жили інші — щоб стояли ці міста, ці будинки, щоб ми могли називати завтрашній день своїм.
Мурали, книги, спогади — це не про камінь і фарбу. Це про відповідальність. Про чесне «пам’ятаємо». Про світлу пам’ять захисників. Бо допоки ми пам’ятаємо — вони поруч. І їхня жертва не була марною».
Для Арчіла Хоперії ця пам’ять має ще один особистий вимір. Його син так само поклав своє життя за Україну. І тепер він батько продовжує його справу — стоїть на боці справедливості, боронить нашу землю від окупантів, щоб жертва дітей і побратимів не була забута і не стала марною.
Наталія Дяченко, класна керівниця Євгена, не стримує сліз, згадуючи роки, проведені пліч-о-пліч із учнем:
«Я вела Женю з п’ятого і аж до випускного одинадцятого класу. Він був справжнім уособленням світла — завжди з тією особливою усмішкою, що зігрівала кожного навколо. Відкритість, щирість та неймовірна жага до спілкування робили його душею класу. Конфлікти були йому чужі: він завжди вмів знайти спільну мову і з друзями, і з викладачами, завжди робив крок назустріч.
Наталія Дяченко
Сьогодні в серці — лише глибокий біль. Він так безмежно любив життя… Я пишаюся тим, що була його наставницею, що знала його особисто — у кожному пориві, у кожній мрії. Дивовижно, скільки ролей Женя встиг прожити на театральній сцені, та ще величніше те, скільки життів він врятував і продовжив там, на фронті».
Ярослав Єфремов, художник-мураліст теж прийшов на відкриття стінопису загиблому Герою, бо такі роботи для чоловіка є особливими і відповідальними:
Ярослав Єфремов
«Ми створюємо багато муралів на честь загиблих військових по всій Україні. Люди гинуть, і їхню пам’ять потрібно вшановувати — так має бути. Іноді хтось каже, що з міста роблять цвинтар, але ці люди віддали життя за кожного з нас, за кожне місто, за кожен дім. Проєкт над муралом готували півтора тижня, малювали дев’ять робочих днів. Світловий день був короткий, плюс погодні умови, але ми звикли до снігу і морозів. Цей мурал — не просто портрет. Це світло пам’яті, нагадування про те, що справжній герой живе в серцях тих, кого він рятував, і в усіх, хто пам’ятає його».
…Сьогодні Євген Шумілов усміхається нам із висоти муралу. І поки ми підіймаємо очі до його погляду, поки пам’ятаємо ціну нашого «завтра» — доти триває його найголовніша вистава. Вистава під назвою Життя, яку він допоміг продовжити кожному з нас.
Світла пам’ять Герою!
***У матеріалі використані фото з архіву родини Шумілових.
Також читайте:
- «Синочка нема вже рік, а його годинник досі йде»: історія загиблого азовця, який у 18 років став на захист Батьківщини.
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»
