Після відспівування військового у храмі в селі Баришівка на Київщині. Фото: Ветеранський простір, Баришівка, фейсбук
Баришівська громада попрощалася зі своїм Захисником — Волинським Максимом Сергійовичем, молодшим сержантом, головним сержантом 3-ї артилерійської батареї артилерійського дивізіону 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ.
Про те, що у сотанню путь провели Максима Волинського, повідомив «Ветеранський простір Баришівка».
На світлинах видно, що у снігу, попри мороз, обабчі дороги, по якій їхав жалобний кортеж з тілом загиблого Захисника, стояли навколішках його земляки з синьо-жовтими знаменами.
На порхорон приїхало і чимало побратимів.
Максим Сергійович народився 26 лютого 1982 року у родині військового — у місті Магдебург, у Німеччині, де його батько проходив службу. Він був одним із двійнят, мав сестру Яну.
До трьох років родина жила за кордоном, а згодом переїхала на Миколаївщину, у Баштанку — на батьківщину батька. Саме тут Максим здобував освіту в середній школі №2, де неодноразово брав участь в олімпіадах з біології та географії, грав у баскетбол у шкільній команді, з якою виборювали призові місця.
Під час відспівування Максима Волинського у храмі села Борищшвка.
«Він був беззаперечним лідером як у класі, так і в команді. Завжди готовий прийти на допомогу. Справедливий, відповідальний, організатор і лідер. Максима поважали, до нього прислухалися», — пишуть у «Ветеранському просторі».
Після школи Максим пішов навчатись до Миколаївського аграрного університету, де завдяки своєму твердому характеру здобув авторитет серед ровесників та одногрупників.
побратими біля труни Максима Волинського під час прощання із Захисником.
«Далі була служба в армії, де Максим проходив службу з 2003 року у спецпідрозділі Президентського полку. Це рішення було для нього принциповим, бо був сином військовослужбовця і вважав це обов’язком кожного чоловіка», — розповіли ветерани-земляки.
Після армії Максим вже у Києві працював багато та наполегливо — як на роботі, так і над собою, освоював нові професії, здобуваючи нові навики та досвід.
«На Київщині він познайомився з Людмилою — своєю майбутньою дружиною, яка подарувала Максиму доньку Софію! Саме донечка завжди була сенсом його життя, його світлом, його найбільшою любов’ю», — пишуть про родину військового у Баришівці.
Він був турботливим батьком, любив проводити час із донькою, балував її, виховував, підтримував, вони завжди залишалися рідними, близькими, важливими одне для одного.
«У Поділлі Максим будував дім, облаштовував родинне гніздо. Здобув юридичну освіту в МАУПі за спеціальністю комерційне та трудове право. Працював у сфері енергетики, зокрема в газовому господарстві. Жив, працював, дбав про близьких», — розповіли про мирне життя військового.
Але з початком повномасштабного вторгнення він без вагань став на захист України.
«У складі 46-ої окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ виконував бойові завдання на Херсонському, Запорізькому та Донецькому напрямках — поблизу Давидового Броду, Малої та Великої Олександрівок, Дудчан, Роботиного, Малої Токмачки, Бахмута, Соледара, Часового Яру, Васюківки, Гострого, Максимільянівки», — таким був шлях Максима Волинського у війську.
Він був дисциплінованим, професійним, самовідданим воїном. Не зупинявся перед труднощами.
Під ворожими обстрілами, під ударами безпілотників, він виконував бойові завдання, застосовував артилерію, особисто здійснював вогневе ураження противника, підтримував підрозділи Збройних сил України.
Своїм прикладом надихав побратимів, підтримував їхні мужність і віру.
За час служби та під час бойових дій Максим Сергійович отримував поранення та мав контузії, але щоразу повертався до строю — до своїх хлопців, до побратимів. Він вірив у Перемогу!
Він був надійним і відповідальним, мудрим, з добрим серцем та почуттям гумору. Любив читати, дивитися історичні фільми про Україну. І навіть у дорослому віці знаходив час, щоб з друзями пограти у баскетбол — те, що любив з юності.
За мужність і службу Максим Сергійович був нагороджений державними та відомчими відзнаками, почесними грамотами. Серед яких:
— за високі показники у службі, виконання бойових завдань, виявленні при цьому особисту мужність, хоробрість та збереження здоров’я і життя військовослужбовців, — нагрудний знак «Шлях честі» від командира 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ;
— нагородний знак «Бій за волю» 8 корпусу Десантно-штурмових військ — за участь у бойових діях, стійкість і бойове братерство;
— медаль «Честь. Слава. Держава» — за службу, яка стала прикладом честі та відповідальності:
— отримав відзнаку Міністерства оборони України — як визнання його професіоналізму, витримки та особистого внеску в захист держави;
— нагрудний знак «Золотий хрест» — від головнокомандувача Збройних сил України Олександра Сирського;
— медаль «За військову службу Україні» від Президента України Володимира Зеленського — за вірність присязі, відданість українському народові та гідну службу.
Також мав почесні грамоти за зразкову військову дисципліну та виконання службових обов’язків. Але головною його нагородою була повага побратимів і любов родини.
25 грудня 2025 року Максим Сергійович отримав тяжкі поранення під час несення служби. Лікарі боролися за його життя. Родина чекала, вірила, сподівалася, що Максим прокинеться. Та, на жаль, 26 грудня 2025 року його серце зупинилося.
На прощанні із захисником, від імені доньки і рідних звучало прохання до всіх присутніх: пам’ятати, шанувати та не забути.
Щоб ця втрата не була марною. Щоб ім’я Максима Сергійовича Волинського жило в нашій пам’яті, у справах, у майбутній Перемозі.
Читайте також:
- «На Київщині попрощаються із загиблим на фронті розвідником Вадимом Мушинським».
Ольга СКОТНІКОВА
