Валентина Любчик. Колаж Оксани Гладкевич
Валентина Любчик, соціальний робітник, 26 років працює у Київському міському територіальному центрі соціального обслуговування населення у спеціалізованому відділенні з надання послуг людям з психічними захворюваннями.
Пані Валентина згадує, що перший день на роботі не був для неї важким, а перші місяці взагалі були пізнавальними.
«Я і раніше бачила на минулій роботі різні людські долі й їх складнощі. Проте раніше не помічала й не розуміла, що в суспільстві є категорія людей, яка не може впоратися ні з життєвими, ні з побутовими проблемами. Не тому, що вони наприклад, старенькі, а тому що мають психічні розлади — важкий невиліковний недуг. Хвороба відібрала у них практично все. І проблема в тому, що наш світ не готовий, або не зовсім готовий їх сприймати такими, які вони є», — говорить Валентина Любчик.
МИ ВИРІШУЄМО ВСІ ПРОБЛЕМИ НАШИХ ПІДОПІЧНИХ
На запитання, що вона дізналася за перші місяці роботи, Валентина відповіла, що соцробітники мають слідувати чітким посадовим інструкціям, як треба себе поводити з такою категорією людей.
«Справа в тому, що ми вирішуємо всі проблеми наших підопічних. Працюємо в тандемі з лікарями-психіатрами, які радять, як себе поводитися в різних ситуаціях з конкретною особою, адже перебіг хвороби у кожного має свої нюанси».
Пані Валентина сфотаграфувалася зі своєю підопічною
За словами Валентини Любчик, в обов’язки соціального робітника входить вирішення побутових проблем — продукти доставити, щось приготувати, прибрати, десь скоординувати дії людини. А крім того ще дуже багато роботи поза квартирою.
«Наприклад, коли я прийшла на роботу, в мене були підопічні чоловік з дружиною з тяжкими психічними захворюваннями. Чоловік -на милицях, дружина — прикута до ліжка. Пенсію отримували мізерну, житлово-комунальні послуги не сплачували. В помешканні було брудно, таргани. Продуктів не вистачало. Вони просили двірника, щоб купив хліба чи картоплі, бо у них не було до кого звернутися — ні дітей, ні родичів не було», — розповідає Валетина Любчик.
І от їй за перші місяці роботи довелося навчитися швидко реагувати й розставляти пріоритети в побутових проблемах цієї пари нещасних людей, вести діалоги з різними інстанціями. А також відвідати ЖЕК, Пенсійний фонд, депутататів та громадські приймальні для того, щоб допомогти цій парі.
«Оформила їм субсидію, реструктуризувала борг за комірне, оформила матеріальні допомоги, десь організувала гаряче харчування, десь звернулася до ради ветеранів, де були продуктові та промислові набори. Коли пропрацювала над цим і з’явився результат, мені чоловік сказав зі сльозами на очах: „Валечка, як довго я вас чекав!“. Це був найкращий результат моєї роботи, я зрозуміла, наскільки я потрібна цим людям. Коли немає тарганів, утеплені вікна, оформлена субсидія, люди ситі, організований їх побут — це і є гарний результат моєї роботи. Скажу, що систематично до них приходила 3 — 4 рази на тиждень», — розповіла пані Валентина.
ВЧИЛА ПІДОПІЧНУ МИТИСЯ Й ОДЯГАТИСЯ
Скільки ж підопічних буває у одного соціального робітника? Все, за словами Валентини Любчик, залежить від навантаження — обсягу конкретних проблем підопічних. Зараз у неї 14 людей. Може бути й менше, якщо люди потребують щоденного догляду й у них мала рухома активність. А ще соціальний робітник супроводжує своїх підопічних до лікарів, водить на реабілітаційні заняття.
«Мені доводилося навчатися, адже досвіду спочатку не було. З 1997 року наше відділення — єдине в Україні саме по роботі з психічно хворими людьми. Була сім’я у мене така, дівчина та її мама, яка втратила зір. У підопічної дівчини не була оформлена група інвалідності.
Тому до них додому привела МСЕК для оформлення групи інвалідності. Коштів у них ні на що не вистачало, жили удвох на мінімальну пенсію. А мама між іншим була кандидат фізико-математичних наук. Тому оформили їй наукову пенсію, назбирали грошей і зробили операції на одному оці, потім на другому. Десь звернулися до депутатів і вони допомогли фінансово, звернулися в держадміністрацію — теж допомогли грошима», — говорить пані Валентина.
За словами Валентини, коли в цій сім’ї померла мама, донька, що мала інвалідність, виявилася взагалі не пристосованою до найпростіших побутових справ, не могла навіть варене яйце почистити. Не розуміла, як приготувати їжу, як поводитися з грошима.
От тоді у Валентини почалася кропітка довготривала робота з навчання елементарним справам: як помитися, як вдягтися, як правильно розподілити пенсію.
«Практично всі підопічні мають складнощі з оформленням пенсій. Вони не розуміють паперів, і от коли моя оця підопічна змогла на зекономлені з пенсії кошти купити собі смаколики, то для мене це було щастя. А коли зустріла мене з вимитим волоссям й прибраною кухнею для мене це була найкраща винагорода», — пригадує Валентина Любчик.
Кожна така маленька перемога її підопічних для Валентини радість.
ЧОТИРИ РОКИ ПІШЛО НА ВМОВЛЯННЯ ВИНЕСТИ ГОРИ МОТЛОХА З КВАРТИРИ
«У мене від початку моєї роботи була жінка, яка мала тяжкий психічний розлад, і нині її також обслуговую. Вона перетворила своє помешкання на смітник. За купами непотребу не видно було меблів, де вона спить, де готує їжу… Поки довела до ладу цю квартиру пройшов не один рік. А починала з розмов, умовлянь. Й нічого не допомагало. До моєї підопічної приходили з ЖЕКу й наше керівництво, вмовляли, що треба прибрати мотлох з квартири, навести лад. Я водила її до психотерапевтів, які теж вмовляли. І таким чином, через звикання до мене, через боязнь втратити мене, вона дала дозвіл поступово винести весь мотлох з її квартири. На це пішло майже 4 роки!», — розповіла Валентина.
Вона пояснила, що соцробітники не мають порушувати юридичні права своїх підопічних. І тільки вмовлянням та переконанням слід добиватися дозволу, в даному випадку — щоб прибрати.
«Вдалося попрацювати так, щоб моїй підопічній відновили електоро- та водопостачання, встановили лічильники на гарячу та холодну воду, на газ, нову газову плиту. Навіть змогла розшукати її однокурсників. З’ясувала, що ця жінка колись закінчила школу з золотою медаллю, а потім КПІ з червоним дипломом, вільно розмовляє англійською. Але хвороба зробила її безпорадною в усьому. Коли я розшукала деяких її одногрупників, і попросила допомогти — відгукнулися, привезли їй телевізор, холодильник, і пральну машинку. Хай воно було не нове, але в неї воно є, і ним можна користуватися», — говорить Валентина.
Вона наголошує, що соцробітники Київського терцентру соціального обслуговування всім колективом намагаються поліпшувати життя своїх підопічних. Організували мультидисциплінарну команду, до якої входять перукар, майстер з ремонту побутових приладів, є чудовий гуманітарний відділ, який збирає багато допомоги. Налагоджено постачання продуктових наборів. І тепер набагато легше працювати, ніж було колись.
У команді Київського терцентру працює перукар
«У нас в роботі кожний випадок унікальний. Є люди контакту з якими можна чекати роками, поки вони почнуть тобі довіряти, прислухатися. Як правило це абсолютно самотні особи, які втратили контакт з соціумом, від них відмовилися родичи, знайомі», — пояснює пані Валентина.
Вона повідомила, що соцробітникам доводиться налагоджувати ще й контакти з родичами хворих, пояснювати, що треба сприймати людину такою, як вона є. Адже суспільство сприймає людей з інвалідністю через серцеві або онкологічні захворювання, але чомусь люди, коли чують про психічну хворобу, не однозначно реагують.
Валентина Любчик міркує, що, можливо, це нав’язане радянщиною уявлення, що людина з розладом психіки має бути ізольована від суспільства й бути позбавлена будь яких контактів. Але сьогодні, наприклад, хвора людина має загострення хвороби, а завтра, після лікування, намагається вести звичайний спосіб життя. І їй в цьому треба допомогти.
КОЛИ СОЦРОБІТНИК ПІШЛА НАВЧАТИСЯ, ПІДОПІЧНІ БОЯЛИСЯ, ЩО ЇХ ПОКИНУТЬ
«В мене є такий підопічний — досить молодий чоловік, що має дуже тяжкий перебіг хвороби, не піддається корекції, його періодично госпіталізують. Інколи його сусіди мене питають: як ви туди до нього ходите? Ну отак і ходжу. Треба йому купити продукти, приготувати, прибрати, якийсь одяг придбати… Люди іноді вражають своїми запитаннями!»
Після декількох років роботи Валентина зрозуміла, що треба здобути спеціальну освіту цій сфері і вступила у виш, щоб більш орієнтуватися, бути кваліфікованим робітником. «Соціальна праця» — так називається її спеціальність за дипломом. Вона говорить, що навчатися було досить легко, адже був вже досвід соцробітника, вона розуміла цю роботу.
«Коли я пішла навчатися, мої підопічні дуже переживали, що я їх покину, а тепер згадують, як я виконала обіцянку й не кинула їх. А ще для них дуже травматично, коли я йду у відпустку: і сльози, і зойки „як же ми будемо без тебе!“ І це при тому, що на зв’язку з ними знаходжусь постійно: комусь погано і людина може зателефонувати в 3 години ночі. І я починаю думати як діяти, куди бігти».
Пані Валентина згадує момент, коли вона прийшла до своєї підопічної й застала її з калькулятором і олівцем: «Валечка, вираховую, скільки разів на рік ви до мене приходите. Ви до мене приходити набагато більше, ніж до моєї сусідки приходять її діти. Бажаю вам, щоб ви ніколи не знали, що таке самотність».
«Я дуже люблю свою роботу. У нас прекрасний колектив: директор Глоба Ніна Григорівна, її заступниця Паламарчук Людмила Михайлівна, завідуюча відділенням Вдовенко Олена Миколаївна, куратор Бережна Людмила Василівна. Це ті люди, до яких завжди можна звернутися, вони постійно цікавляться, допомагають, направляють, самі беруть активну участь у вирішенні будь-якої проблеми — тієї ж госпіталізації підопічних, або вирішення питання з пенсіями. Колектив надихає працювати і бажання змінити свою професію немає. Відчуваю себе потрібною, бо знаю, що мої підопічні мене чекають.
Зараз війна, й їх теж потрібно правильно зорієнтувати, що все буде добре, що все вирішиться. На жаль, вони не можуть ходити у сховища чи укриття. Пояснюю їм, що обов’язково треба сісти хоча б в коридорчику, проте багато хто ігнорує, або взагалі не сприймає мої слова, для них не існує війни й нічого не відбувається», — пояснила наостанок Валентина Любчик.
Читайте також: «Соціальними працівниками можуть бути тільки ті, хто любить людей: розповідь реабілітолога».
Катерина НОВОСВІТНЯ
