Сцена з вистави. Фото надане театром
Постановку про випробування для родини в турбулентні часи здійснив запрошений режисер Дмитро Леончик.
Вже цього тижня у Київському академічному театрі «Золоті Ворота» відбудеться прем’єра тонкої психологічної вистави «Ковзанка» за твором литовської письменниці, журналістки, драматургині Лаури Сінтії Черняускайте. Жанр визначили як «хвилювання на одну дію».
За сюжетом, молоде подружжя Фелікс і Лючя переживає кризу — стосунки втрачають емоційний шал, видаються нудними. Одного дня Лючя розповідає Феліксу, що закохалася в іншого. Зізнання дружини ніби повертає чоловіка в минуле і змушує пригадати складну історію кохання батьків, які відчували справжній вир пристрасті, але зрештою — мали прийняти розчарування та зраду.
Досліджуючи своє ставлення до драми батька й матері, Фелікс починає розуміти: до цього моменту він не міг щиро любити й бути любленим, адже «доросле» кохання не можливе без прийняття і прощення.
Режисером став Дмитро Леончик, який з 2022 року працює у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Він проводить паралелі з нашим сьогоденням: багато українських родин роз’єднані через повномасштабну війну. І щодалі людям, які раніше мали спільну, унікальну історію, складніше знаходити порозуміння.
Назва вистави має кілька значень — це й одна з ключових локацій, і метафора ставлення героїв до життя. Ковзанка є натяком на постійний рух води, полярні стани — від пари до льоду.
У постановці грають: Віталіна Біблів, Христя Люба, Артем Пльондер, Дар’я Пльондер, Інна Скорина-Калаба, Антон Соловей та запрошений актор — Юрій Кулініч (Малий драматичний театр).
Дмитро Леончик на репетиції. Фото: Анастасія Мантча
«Вечірній» Київ» розпитав режисера Дмитра Леончика про особливість п’єси та її теми, як працювалося в київському театрі «Золоті ворота» та кому варто подивитися виставу «Ковзанка».
— Розкажіть передісторію постановки. Як ви знайшли цей текст та чому звернули на нього увагу?
— П’єсу «Ковзанка» прочитав десь наприкінці 2020 року. До цього побачив інформацію про її перформативне читання, яке відбувалося в Театрі Лесі у Львові, у межах проєкту «Книжка на сцені» видавництва Анетти Антоненко. Саме це видавництво опублікувало книгу з п’єсами cучасної литовської письменниці Лаури Сінтії Черняускайте. Такі проєкти дуже потрібні та корисні. Саме з того часу постійно полюю за новими українськими перекладами п’єс даного видавництва. Кількість перекладів зростає, що дуже тішить. Потрібно, щоб цей процес не зупинявся. Особливо не вистачає перекладів українською наукової літератури в професійній сфері театру.
«Ковзанка» зацікавила мене своєю структурою, коли відбуваються «ковзання» у часі та просторі, флешбеки у минуле, повернення у теперішнє, майбутнє. З одного боку, там безліч загадок в дусі інтелектуального театру, з іншого вона настільки емоційна, що пройняла мене до сліз. Мені важливо, особливо при першому читанні, емоційне сприйняття п’єси, коли тебе або зачіпає, або ні. А ще в ній чудові монологи, шикарні дуетні сцени, майстерно вибудувані лінії персонажів.
Коли я запропонував на вибір керівництву театру «Золоті ворота» кілька різних п’єс і радію, що вони обрали саме цю п’єсу. Працювати з литовською драматургією важливо і з мистецького і політично аспектів. Литва активно та щиро підтримує нас сьогодні у війні, і добре, що між нашими країнами завдяки прем’єрі «Ковзанка» Лаури Сінтії Черняускайте з’явиться ще один місток.
Я знайомий з двома п’єсами Лаури: «Ковзанка» та «Звільніть золоте лоша». Обрав саме «Ковзанку», бо вона більше резонує мені та добре розкладається на дійсно золотий склад акторів, які зайняті у виставі. Театр «Золоті ворота» — камерна сцена столиці, яка має свою особливу атмосферу та позицію пошукового сміливого театру. Тож така атмосферна п’єса ніби створена для цього театру.
На репетиції вистави. Фото надане театром
На репетиції вистави. Фото надане театром
— Чи є певні особливості драматургії Черняускайте? Як вам як режисеру працювалося з текстом?
Однією з особливостей п’єси є різкий конфлікт, який, як правило, відбувається у публічному місці: тролейбусі, супермаркеті. Як кажуть, скандал на очах у людей. Якщо говорити про енергію, то це бурхлива хвиля, коли ніби відбувається вибух і вже далі все розходиться хвилями, нашаровується.
Якщо надавати цій драматургії колір, то вона для мене синього кольору. Це і символ безкінечності, як морської далечини, а також певної зацикленості на чомусь, Крім того, синій — це і синці. Так, синя стрічка є міжнародним символом боротьби з насильством у всіх його проявах. Власне, тема насильства в драматургії Черняускайте проходить «синьою стрічкою».
З текстом п’єси намагався працювати максимально обережно. Є невеликі скорочення та одна зміна почерговості сцен, однак ця «маніпуляція» нічого не відняла від п’єси, але підсвітила меседжі вистави.
— В чому ви бачити актуальність цієї постановки?
— Під час роботи постійно проводив «звірку» з реальністю, з тим, що хвилює мене та тих, з ким поруч, за ким спостерігаю. Звісно, неможливо не думати про війну і про всіх тих, хто воює і хто постраждав від війни, кого вона покалічила, вбила, роз’єднала. Якраз в цей час в нашій родині сталася біда: чоловіка моєї рідної сестри (він поліцейський) внаслідок ракетного обстрілу, при виконанні службових обов’язків сильно скалічило. Одну ногу не вдалося врятувати, її ампутували, іншу ще намагаються зберегти. Він зараз в київській лікарні, вона — в Кривому Розі, де доглядає за їхнім сином.
Це страшне випробування для родини, і попереду ще складний і тривалий процес реабілітації. І таких сімей дуже багато. Тому, коли в п’єсі молода жінка — матір головного героя, доглядає за хворим батьком і між ними на очах у сина відбуваються страшні речі, в наших реаліях це все виглядає зовсім по-іншому, змінюється кут зору і сприйняття цієї історії.
На репетиції вистави. Фото надане театром
На репетиції вистави. Фото надане театром
— З кризою стосунків, мабуть, зіштовхується кожна пара. Який рецепт виходу з цього дає вистава?
— Так, зіштовхується і це нормально. Адже люди — не роботи. Комусь стає нудно в стосунках, але він/вона може трансформувати нудність у спокійне, тихе життя без тривог та хвилювання. Для когось навпаки, емоційні «хвилі» є найцікавішим в житті та тим, на чому тримаються їх стосунки.
Щодо вистави, то, як на мене, вихід, який насправді є «входом»: приймати себе, свій травматичний досвід, намагатися зрозуміти іншого. Якщо людина не готова втрачати іншу людину, потрібно зробити все, щоб її не втратити: оберігати, розуміти або принаймні, намагатися, приймати, піклуватися, цінувати. Якщо ні, то кожен гребе у своєму напрямку, в пошуках себе та інших.
— Кому б ви порадили насамперед подивитися постановку?
— Людям, яким подобається розв’язувати складні задачі. Тим хто, розуміє, що все в житті неоднозначно та мінливо. Хто потрапив в зону турбулентності, ніби всередині лайнера, і тим, хто спостерігає за цим з радарів в комфортних умовах.
Людям у стосунках буде про що задуматися. Для тих, хто ще в пошуках другої половинки, можливо, вистава спрацює на випередження майбутніх криз — «хвиль», але така вірогідність дуже з мінімальним відсотком. Тим, хто вже вільний від подружніх «хвиль», напевно буде найцікавіше.
На репетиції вистави. Фото: Анастасія Мантач
— Ви вперше ставите у театрі «Золоті ворота». Як вам цей досвід? Що було найцікавішим під час роботи над постановкою?
— Дуже вдячний театру, а особливо його директорці-художній керівниці Маріанні Ростальній, за запрошення та цю можливість. Я зайшов в театр разом зі своєю славною командою двох Богданів: художником Богданом Поліщуком, з яким ми вже співпрацюємо над третьою виставою, та композитором Богданом Лисенко, що вже писав музику для цього театру.
Для мене співпраця з «Золотими воротами» — неоціненний досвід. Вперше співпрацював з маленьким театром. В такому колективі існує свій специфічний вайб і я намагався створювати на репетиціях доброзичливу робочу атмосферу спільного пошуку та знахідок. Сподіваюсь, наша співпраця була корисною для усіх учасників процесу.
Дуже цінними стали слова Віталіни Біблів на першій зустрічі: «Я хочу зіграти те, чого я ще не грала». Такий підхід — це завжди виклик і для актриси, і для режисера. Але мені особисто це імпонує і я одразу відмітив близький світогляд цієї людини в погляді на театр і в розумінні професії. Окрім того, що Віталіна суперкласна акторка, з харизмою і талантом, вона ще й хороша людина. І я вдячний, що вдалося попрацювати з нею та колективом театру.
***
Перед прем’єрою актори поділился з «Вечірнім Києвом» своїми думками про героїв, улюбленими моментами у виставі та рецептами подолання кризи у стосунках.
Антон Соловей. Фото: Анастасія Мантач
Антон Соловей (Фелікс)
— Розкажіть про свого персонажа. Чим він вам імпонує або навпаки? Що досліджували під час роботи над цією роллю?
— Я граю Фелікса, головного героя вистави. Дуже добре розумію його переживання і біль, тому що сам певний час знаходився в подібній ситуації. Криза в стосунках, неможливість рухатися вперед, розвиватися, усвідомлення того, що ти заручник свого минулого і травматичного досвіду з батьками, нерозуміння того, як твій стан може впливати на інших. Я знаходив точки перетину мене і Фелікса і просто підставляв свою ситуацію, свій досвід. Дуже цікаво, як глядач сприйме мого героя.
— Яка ваша улюблена сцена та чому?
— Третя сцена у виставі, де Лючя йде від Фелікса. Драматургія цієї сцени дуже вдало прописана, тож працювати в ній цікаво. У самій пʼєсі прекрасно виписана мотивація героїв і те, як вони доносять свою думку одне одному. Тож мені приємно оживляти свого персонажа, втілювати його в життя на сцені театру.
— У виставі герої намагаються подолати кризу у стосунках. Чи є у вас особистий рецепт, як уникнути чи подолати таку кризу?
— Думаю, що нікому ще не вдалось уникнути кризи в стосунках. Навпаки, це дуже нормальний етап в розвитку взаємин. А долаються вони доволі простим способом — треба говорити. Не просто спілкуватися, а бути готовим підіймати теми доволі незручні, виражати прямо свої потреби, домовлятись про спільні цілі. Проговорювати те, що не влаштовує. Так, може бути соромно, ніяково, це може фруструвати, але це діє. Після цього тільки два шляхи — або стосунки продовжуються на новому етапі, або вони закінчуються, що теж може бути добре.
Віталіна Біблів. Фото: Анастасія Мантач
Віталіна Біблів (мама Фелікса)
— Розкажіть про свою героїню. Чим вона вам імпонує або навпаки? Над чим рефлексували під час роботи над цією роллю?
— Це збірний образ жінок, які зустрічають своїх понівечених, покалічених чоловіків і мають за ними доглядати. Спочатку тому, що вони їх люблять, потім це борг, а далі не завжди є змога покинути людину, яка опинилася в такому замерзлому стані.
Регіна з тих жінок, які пізнали пристрасть, кохання зі своїм чоловіком. І коли раптом забирають всю цю фізичну любов, вона губиться, сердиться на свого чоловіка, що він не може її задовольнити як жінку, не може навіть взяти за руку. І тому вона шукає якогось прихистку з іншими чоловіками, але вона його все одно не знаходить. Бо її внутрішня любов набагато сильніша за фізичну. Тому вона залишається зі своїм чоловіком.
Коли читала цю п’єсу, насправді не проводила ніяких паралелей з сьогоденням. Текст був неймовірний і після фінальної сцени «Матері і батько» я зрозуміла, що я дуже хочу зіграти цю жінку, тому що вона дуже сильна — пожертвувала собою заради коханої людини. Найважливіше, що їм вдалося, попри всі події, які з ними відбувалися, попри зради, примирення, намагання навчитися жити один з одним, плавати одне в одному, вони зберегли найцінніше. Це свої почуття, своє кохання, своє море. Мені моя героїня дуже відгукнулася, інтуїтивно. І я просто захотіла її зіграти. А вже під час репетицій Дмитро пояснював нам, проводив паралелі з сьогоденням. Тому зараз вона трішечки по-іншому зазвучить, ніж коли я її читала.
На репетиції вистави. Фото надане театром
— Яка ваша улюблена сцена та чому?
— Це власне остання фінальна сцена, про яку я говорила. Коли я її згадую, хочу плакати. Чомусь найважливіші слова, пробачення ми просимо у людини тільки тоді, коли вона вже пішла у засвіти, або от зараз уходить. Маю надію, що глядач після перегляду цієї невеликої сцени зрозуміє, що варто говорити слова «Пробач, я тебе люблю» людині, яка ще може тебе пробачити та може відповісти, що вона тебе теж любить.
— У виставі герої намагаються подолати кризу у стосунках. Чи є у вас особистий рецепт як уникнути чи подолати таку кризу?
— Стоячи аплодую тим парам, які проходять ці важкі кризи. І обов’язково в цих парах хтось сильніший, мудріший і готовий піти на компроміс. Але якщо вже трапляються такі кризи, гадаю, що насамперед треба говорити зі своїм партнером, що тебе не влаштовує. Не кричати, не з’ясовувати, не звинувачувати. А сісти і намагатися поговорити спокійно, не боятися почути болючу правду і про себе. Бо зазвичай наші партнери нас бережуть, щоб зайвий раз не ображати, а от коли каструля закипає, то тоді вже починають червоніти всі раки. Тому в першу чергу — діалог.
І гадаю, що в таких історіях потрібно робити паузу. Якщо є змога там кудись поїхати: у ліс, на дачу, до друга чи просто побути на самоті, щоб зрозуміти, що ти зробив не так, що тебе не влаштовувало в цих стосунках. Але і розібратися, якщо вже немає кохання, то чи варто зберігати такі стосунки. А якщо розумієш, що це на все життя, то тоді треба переходити на новий рівень.
«Ковзанка»
Коли: 20 грудня о 18.00, 21 грудня о 15.00, 22 січня о 18:00
Де: театр «Золоті ворота», вул. Шовковична, 7А
Вартість квитка: 500 грн.
Читайте також:
- Героями історії є люди, які живуть в колонії та мусять взаємодіяти з імперією, — Дмитро Весельський про «Оргію» та інші прем’єри Малого театру. Директор-художній керівник Малого драматичного театру розповів про прем’єри цього сезону, навчальні курси та просвітницькі проєкти, а також про сучасного глядача та готовність закладу до відключень.
Марія КАТАЄВА
