Олена Сергеєва. Колаж Оксани Гладкевич
Самотні старі люди, зі своїми долями, переживаннями, звичками, захворюваннями, примхами — їм кожного дня допомагають соціальні працівники.
«Мені часто здається, що одинокі старі нікому не потрібні. І якби не було нашої служби, що б з ними було? Але чомусь в нашій країні робота соціального працівника недооцінена, хоча це одна із мультизадачних та складних професій», — говорить Олена Сергеєва, соціальна працівниця Оболонського територіального центру соціального обслуговування населення.
Пані Олена прийшла на роботу у терцентр у серпні 2018 року. До того працювала в аудиторській компанії, а також в «Укррічфлоті».
Олена Сергеєва прямує до підопічної
«Але доріжка привела сюди, навіть не зможу пояснити чому. З людьми завжди любила працювати, але не думала, що тут буде настільки складно. У мене 14 підопічних і ця кількість може змінюватися. Я обслуговую самотніх старих людей, що проживають на ділянці від станції метро „Мінська“ до вулиці Йорданської», — говорить Олена Сергеєва.
Її робота — це покупка і доставлення медикаментів та продуктів, прибирання у квартирі, догляд за гігієною підопічних, приготування їжі, розв’язання побутових проблем. Якщо людина прикута до ліжка — годування. Також соцпрацівники комунікують з поліклініками, з лікарнями, якщо підопічні туди потрапляють. В державних установах представляють їх інтереси, платять комуналку, оформлюють документи та заяви в інстанціях. А також дають розраду, спілкування, моральну підтримку. Іноді їх підопічні потребують супроводу в магазин або на прийом до лікаря. І знову соцпрацівники поруч. Загалом організація процесу життєдіяльності.
«В мене нині з лежачих пацієнтів одна 90-річна бабуся. У неї є син, він в росії, він не цікавиться, що з нею відбувається. Три місяці тому вона злягла і ми добилися, щоб до неї приїжджала паліативна медична служба. Я у вихідні дні теж прихожу її погодувати.
Ця бабуся на початку повномасштабного вторгнення мені розповідала, яка росія та путін хороші. На той момент вона ще спілкувалася з сином. Гадаю, люди в такому віці вже не усвідомлюють, що відбувається», — розповідає Олена Сергеєва.
У 2022 році Сергеєва не покидала Київ — вказівка керівництва була чекати подальших розпоряджень. Адже тоді багато людей виїхало з Києва і полишили своїх стареньких одних вдома.
«Нам телефонували діти тих, хто не стоїть на обліку у терцентрі й вимагали, щоб ми погодували їх старих батьків. Тож ходили й обслуговували. Тоді у лютому-березні не було де продуктів купити, ліків, транспорт не ходив. А на Оболоні коло нас працював один супермаркет. Ми брали підопічних з іншого відділення на обслуговування й викручувалися як могли — займали черги, домовлялися з аптеками, нам керівники давали автівку, щоб ми централізовано могли поїхати у „Фоззі“ — бо він єдиний працював й там можна було хоч щось купити. Потім організували доставлення гарячих обідів. А з 14 працівників нас лишилося 8», — пригадує пані Олена.
Пані Олена разом з підопічною
Поміж тим, їх підопічні бабусі не всі усвідомлювали, що це війна, хотіли, щоб їм приготували їжу, порозмовляли. За словами Сергеєвої, загалом нині багато хто не стільки потребує доставляння їжі, скільки порозмовляти, адже адекватні сусіди їм щось приносять — хлібчика, молочка. А старенькі страждають від нестачі уваги, спілкування. Коли людина виходить на вулицю — в ті ж магазини, поліклініки — спілкується, взаємодіє із зовнішнім світом, тоді нормально психологічно себе почуває. А коли вже не виходить, то втрачає зв’язок зі світом, стає замкненою.
«Нині часто стикаюся з байдужістю: от ця лежача бабуся, наприклад. Коли її погодую, залишаю пляшечку з трубочкою, щоб попити й прошу сусідів заходити до неї водою попоїти. А мені відповідають: ми не маємо до цього стосунку, не будемо заходити. Вчора лікар паліативної допомоги виписав для бабусі направлення на госпіталізацію. Приїжджає швидка і не хоче її забирати — бо це не ургентне захворювання. Я попросила і керівника нашого терцентра, і головного керівника — без них важко рішення приймати й завдання розв’язувати. Стареньку таки відвезли в лікарню. Після цієї історії залишилося враження, що старі лежачі хворі люди нікому не потрібні, окрім соцпрацівників», — говорить Олена Сергеєва.
Вона наголошує, що соціальні служби мають працювати в тандемі з медиками, державою, адже нині одиноких старих людей і людей з інвалідністю значно більше звертається до соцслужби через те, що їх діти повиїжджали.
«Ми маємо працювати десь і як психологи, маємо бути хоч трохи обізнані в політиці, бо підопічні також нею цікавляться. Маємо порадити, або підтримати, коли з дітьми важкі стосунки й вони за ними сумують», — каже Олена Сергеєва.
Вона розповіла історію про військового у відставці, який ставав на обслуговування й вказав, що 10 років не спілкується з сином. Керівниця відділення, обстежуючи умови перебування підопічного перед взяттям на облік, змогла поспілкуватися з тим сином. Після розмови відносини з батьком у нього почали налагоджуватися. На жаль, старенький не пережив коронавірус.
«Після того син завітав до нас у центр, подякував, сприяли сімейній злагоді й батько пішов у засвіти на нього не ображеним. От такі моменти западають в серце, коли ти відчуваєш, що береш участь у житті людей не як сторонній перехожий, а відіграєш таку роль важливу», — говорить пані Олена.
Вона вважає, що від самих підопічних теж значно залежить їх стан — хочуть вони жити, чи не хочуть. Є серед них веселі й привітні. Дехто до її приходу навіть готує анекдоти, щоб разом посміятися. Є й такі, що по супермаркетах «виловлюють» знижки: «у тому маркеті купи мені то, у другому — ото». Але назагал, для одиноких треба купувати не аби що, а такі продукти, як собі купуєш, вважає пані Сергеєва. Тоді людина морально задоволена, бо бачить красиві бурячки або картоплю, дякує. І радіють як діти, коли соцпрацівники вітають їх з днем народження, дарують щось.
«Якщо раптом не буде нашої служби, то хто реально буде доглядати одиноких старих людей? Буває, приготуєш щось смачненьке, зробиш якусь нестандартну послугу старенькій людині, чи там з’їздиш та розв’яжеш якусь проблему, або щось відремонтуєш, і бабуся зі слізьми тобі дякує», — ділиться Олена Сергеєва.
Вона поділилася, що моральної втоми від такої роботи більше, ніж фізичної.
«Коли бабуся розказувала, яка росія і путін хороші, мені довелося звернутися до психолога. Він порадив ставитися до цього, як до особливостей роботи. В принципі, за потреби, ми запрошуємо до себе психолога на тренінги. Адже моральна напруга досить висока — щодня це 5-7 підопічних. Комусь із них треба мало, а комусь всього і багато. Отже, навантаження велике.
Хотілося, щоб держава підтримувала такі служби, як наша, бо за таку багатофункціональну роботу отримуємо малу зарплатню. Для молоді в нашій роботі немає мотивації. Тому в соцслужбах доволі часто працюють люди пенсійного віку», — резюмує Олена Сергеєва.
Читайте також: «У суспільстві є люди, які не можуть впоратися ні з життєвими, ні з побутовими проблемами: розповідь київської соцпрацівниці».
Катерина НОВОСВІТНЯ
