Злочин повторюється: інтерв’ю з керівницею Музею Голодомору

Леся Гасиджак. Фото: Дмитро Вага / Бабель

«Минуло 90 років, а українці знову масово помирають і за цим стоїть той самий злочинець — росія. Ми бачимо, що росія знову вивозить наше зерно. Росія знову забирає наших дітей. Їх віддають у сім’ї, де їх виховають вже не українцями….»

В останню суботу листопада в Україні традиційно поминають жертв Голодомору 1932-1933 років. Цієї суботи тисячі українців запалять на підвіконнях свічки — щоб вшанувати мільйони душ, які померли від штучного голоду, організованим росією 90 років тому.

Про історичні паралелі та роботу зі збереження пам’яті про Геноцид розповіла «Вечірньому Києву» в.о генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак.

Леся Гасиджак

— Повномасштабне вторгнення росії змінило роботу вашого музею?

-Від 24 лютого і до початку серпня наша Зала пам’яті не приймала відвідувачів. Хтось з наших співробітників був за кордоном, на простої. Хтось — в Україні, і працював дистанційно. І через це поставили на паузу робота над проєктом експозиції для другої черги музею.

Формуючи виставки до роковин Голодомору, ми проводили паралелі між тим, що було у 1932-1933 роках, із тим, що маємо зараз, бо злочин повторюється.

Те, як поводять себе окупанти на нашій землі зараз, має всі ознаки геноциду. Ми бачимо, що росія знову вивозить наше зерно. Росія знову забирає наших дітей. Їх віддають у сім’ї, де їх виховають вже не українцями. А у 1932-1933 роках, доведені до відчаю батьки, відвозили дітей у міста, віддавали в інтернати й все заради того, аби ті вижили. Ці діти виростали без коріння, не знаючи свого прізвища і роду.

Після деокупації Харківщини ми побачили безіменні поховання — здавалося, що таке неможливе у 21-ому столітті. І такі ж масові могили були у 30-х роках…

Свіча є символом пам’яті українського народу про Голодомор. Фото: Ольга Ковальова

Скульптура дівчинки «Гірка пам’ять дитинства». Фото: Ольга Ковальова

— У вас відкрилася особлива виставка присвячена 90 роковинам?

— Так, у середу 23 листопада у нас у Залі пам’яті запрацювала унікальна виставка «Leica, що бачила Голодомор». Це експозиція меморіальних речей, які належить австрійському інженеру Александру Вінербергеру, що у тридцятих роках минулого століття працював у Харкові, на заводі. Він мав фотоапарат Leica ІІ (рідкість у ті часи), яким зробив найзнаменитіші у світі фотографії, що є свідченням Голодомору-геноциду.

Він задокументував мертвих людей, які лежали на вулицях міста, черги у магазинах, де можна було виміняти якісь цінності на хліб. На цих фотографіях також є місця масових поховань, у яких закопували зібрані з вулиці тіла, щоб уникнути тифу та інших хвороб.

Також до Києва привезли фотоапарат, яким зробили ці кадри, та фотоальбом, який видрукував у 1934-1935 роках й оформив сам інженер.

Концепція цієї виставки у тому, що ми показуємо паралельно фотографії, зроблені пресслужбою бригади «Холодний Яр» у Харкові, Ізюмі, Балаклеї. Минуло 90 років, а українці знову масово помирають і за цим стоїть той самий злочинець — росія.

Єдина відмінність у тому, що у 30-х роках опір окупації був нескоординований — нація була обезголовлена. На той час інтелігенцію, у тому числі військову, було знищено. Тоді ми не мали власної держави, яка б дбала про свій народ, бо керівництво УРСР було маріонеткове, і нічого не зробило, щоб врятувати людей. Сьогодні ж ми маємо свою державу і найсильнішу — на наше переконання — армію у світі. Перемога точно буде за нами, бо ми за своє стоїмо і своє відстоюємо.

Під час відкриття виставки «Leica, що бачила Голодомор». Фото: Ольга Ковальова

Фото: Ольга Ковальова

Під час відкриття виставки «Leica, що бачила Голодомор». Фото: Ольга Ковальова

— П’ять днів для такої експозиції — не замало?

— Так, це катастрофічно мало. Хороші виставки у всьому світі тривають мінімум по пів року. Я завжди критикувала звичку витрачати рік на підготовку якогось масштабного проєкту, а потім експонувати його два місяці. Але ми живемо в умовах війни. І те, що ми привезли ці експонати в Україну у такий час, — це подвиг. Бо сьогодні музейні перлини заховані до сховищ, евакуйовані з прифронтових територій і тому числі з Києва, а ми навпаки — привозимо.

Водночас ця виставка є тизером до експозиції другої черги Музею, над якою ми працюємо вже не один рік — паралельно із тим, як держава будує другу чергу музею. Відкриття заплановано у листопаді наступного року, власне до 90 роковин — 2033 року.

— Чи може музей отримати ці речі для постійної експозиції?

— Ця виставка є тизером. Наразі ми маємо домовленості з родиною спадкоємців Вінербергера, яка зберігає ці експонати, що ми візьмемо їх на тимчасове експонування на рік після відкриття другої черги Музею.

З іншого боку, звертаємося до благодійників, які б могли викупити цінні експонати та подарувати їх нам. Це звична світова практика.

Цінність кожного експонату визначається не просто датою створення, а історією, яку він має. Так, наприклад, зараз фотоальбом Вінербергерга та фотоапарат є найціннішими у світі експонатами з теми Голодомору. Водночас на аукціонах Leica, виготовлена у 1930-х роках, коштує десь 400 євро, але наша історія «множить» вартість саме цього фотоапарату.

Пані Самара, праправнучка Олександра Вінербергерга, сама є професійною фотографкою, тож і для неї ці світлини є цінністю. Вона героїчна жінка, яка зважилася приїхати до Києва та привезти ці експонати, хоча дорога була непроста: прямих рейсів до нас зараз нема, їй довелося з Лондона летіти до Варшави, а потім — добиратися поїздом.

Вона казала, що щаслива, адже має нагоду підтримати Україну. Зараз вона є своєрідною амбасадоркою нашої країни в Британії, пояснює всім контекст нашої війни.

— Ці фотографії відносно недавно стали відомі громадськості?

— До 2002 року українські науковці не знали про існування цих фото. З Відня їх «привіз» в Україну професор Сергій Марочко, відфотографувавши своєю «мильницею». Ці кадри він опублікував у виданні, яке готував про Голодомр, а також передав їх у Центральний державний кінофотоархів Пшеничного. Отак правда «просочується» до аудиторії.

З альбомами взагалі детективна історія. Річ у тім, що їх було два. Один — в архіві Олександра Вінербергерга, а другий він подарував у середині 30-х років кардиналу Теодору Інніцеру, який намагався привернути увагу Європи до страшного голоду в Україні. Ці фото зберігалися в архіві Віденської дієцезії багато років. І про них практично забули.

Нові експонати для фондів музею

Леся Гасиджак

— У нас ще багато «білих плям» у вивчені теми Голодомору?

— Говорити сьогодні, що тема Голодомору цілком досліджена нема підстав, бо роботи ще дуже багато. У нас не опрацьований великий масив архівів інтелігенції, яка виїжджала у час між двома світовими війнами й вивозила те, що вважали найціннішим — архіви. Зокрема і ті, які стосувалися державотворення, УНР. Усе це частково розпорошено у приватних колекціях і це все потрібно досліджувати. І, бажано, викупляти!

У 2020-2021 року співробітники музею разом із професійними фотографами виїжджали в експедиції у різні регіони України, записували свідків Голодомору, але це були люди, які пережили страшні часи у віці три-п’ять років.

З погляду історії ці спогади не є такими інформаційними, як, наприклад, це робила на початку 90-х Лідія Коваленко-Маняк. Але ми маємо записи, які були зроблені на початку 2000-х років, — свідчення людей, які пережили голодомор у свідомому віці. Також є записи з діаспори, переважно з Канади та Америки.

Їх не багато, але вони є. Їхня цінність у тому, що це свідчення людей, які пережили Голодомор у 20-30-річному віці, а потім — мали досвід життя у демократичних країнах.

Що стосується експонатів, то нам і зараз траплялися цікаві знахідки. Зокрема, передають речі з домашніх колекцій. Наприклад, з експедиції із Сумщини колега привезла фотонегативи на склі, на яких зображені фотографії побуту у колгоспі на початку 30-х років минулого століття.

Також нам передали речі харківського священника і вчителя Олексія Воблого, який Голодомор пережив у селі на Запоріжжі. Там він був директором школи й організував харчування дітей. Вижили всі школярі, а вчителя репресували. Цього року онук Олексія передав його речі до музею.

Серед наших експонатів є хустка, яку виміняли на зерно, а також речі, які навпаки, єдині, які залишилися від багатого посагу, бо все решту продали, щоб прогодуватися. Також для нашої фондової колекції передають родинні фотографії.

Заступниця міністра внутрішніх справ Мері Акопян передала копії розсекречених архівних кримінальних справ порушені за фактами канібалізму, збирання колосків, а також проти тих, хто чинив опір комуністичному тоталітарному режиму. Фото: МВС

— Колекцію ваших матеріалів продовжує поповнювати і МВС?

— З архівом МВС у нас тісна співпраця. Зокрема, днями нам передали копії кримінальних справ. Серед них, наприклад, справа жінки із Херсонщини Марії Меркурівни Герасименко. Її засудили на 5 років за 5 колосків. Ці документи відскановані і відкриті, з ними можуть працювати науковці.

До слова, у нас зібрано понад 3 тисячі свідчень людей про голод: аудіо, відео, текстових. Але записували і крім нас. Наприклад, у оприлюднення імен жертв Голодомору великий вклад Валентини Борисенко, яка розробила програму для збирання свідчень про цей злочин. Збірники зі свідченнями видавали також «Асоціація дослідників Голодоморів», за ініціативи подружжя Маняків створена «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал», кілька томів, присвячених цій темі видав професор Юрій Мицик, є регіональні збірники. Наприклад на Полтавщині, Кіровоградщині, Харківщині…

— Чи знатимемо ми колись точну кількість жертв?

— Думаю, що ми ніколи не дізнаємося, умовно кажучи, «до тисячі» поіменно кількість жертв. Бо докази цього злочину були засекречені, а потім методично знищувалися упродовж десятків років.

За різними оцінками — кількість жертв складає від 4 до 7,2 мільйонів. Ці цифри виводили, порівнюючи кількості населення з переписів до Голодомору і після, з урахуванням природного приросту, який мав би бути.

Минулого року з нашого Музею вийшла цифра — 10,5 мільйонів жертв. Але ця інформація була неверифіковна. Колишнє керівництво музею не показало, за якою методикою рахували. Очікувано виник великий скандал у науковому середовищі. І, найгірше, що цю тему одразу ж підхопили російські ЗМІ, почали рясніти заголовками, що Голодомор — це міф, вигаданий в Україні.

Скандал вийшов назовні і став підставою для російської пропаганди розгорнути потужну інформаційну кампанію під крикливими заголовками «Що стало відомо про фальсифікацію головного українського міфу». Вони почали одне наперед іншого писати про те, що взагалі Голодомору не було, а ця всю історію придумали, щоб, «хороших рускіх» зробити «поганими рускіми».

Згідно з конвенцією про Геноцид, якщо доведено, що навіть 10 людей були знищені за національною чи релігійною ознакою, то це є ознакою геноциду. Хіба це мало — 4 мільйони жертв? Це чисельність середньої європейської країни!

Водночас гра у цифри, маніпуляції у «змаганнях», що ми є найбільші жертви в історії, якщо немає стовідсоткових доказів, — це дуже погано.

Тут можна привести паралелі із ситуацією, яка у нас була на початку повномасштабної війни, коли з офісу омбудсмена озвучували страшні історії, підтвердження яких так і не надали. І це був удар не тільки по омбудсмену, а й по країні, бо за цим пішли розмірковування, а, може, вони все вигадують? Це аналогічні історії.

Фото з вистави «Син» за оповіданням Підмогильного

— Про Голодомор можна розповісти різними засобами?

— Так, у нас днями відбулася прем’єра вистави «Син» від театральної майстерні «Погляд» за оповіданням Валер’яна Підмогильного. Два дні поспіль мали багато глядачів, серед них — і молоді. Вдячні за цей проєкт режисерамХристиніШелудькота Єгору Водяхіну. Плануємо і надалі співпрацювати, показувати вистави у нашій залі пам’яті, яка є чудовим мультифункціональним простором.

— На вашу думку, війна, яку ми маємо зараз, може стати додатковим аргументом для визнання у різних країнах світу Голодомору 32-33 років — геноцидом?

— Робота щодо визнання Голодомору урядами різних країн — це прерогатива МЗС, частина державної стратегії і міжнародної політики. Наш музей, та інші наукові інститути — це інструменти, які допомагають цю політику здійснювати.

Щодо нашої роботи, то у нас є інформаційні матеріали, які перекладені різними мовами. Зокрема, зараз ми передали на закордонні представництва інформаційні виставки, які називаються «Непокараний геноцид продовжується», яка проводить паралелі між Голодомором та сучасною війною.

У багатьох країнах Європи й досі є сильне проросійське лобі, яке протидіє визнанню Голодомору — Геноцидом. Водночас МЗС працює над цією темою, нещодавно було засідання організаційного комітету щодо вшанування 90-х роковин Голодомору, і представник МЗС доповідав, що робота триває. Думаю, що нові країни додадуться. Хочу зауважити, що на державному рівні Голодомор не визнано геноцидом ні у Великобританії, ні Німеччина ні у Франції…

— Тема Голодомору не дає спокою декому і в Києві?

— Так, у нас пошкодили інформаційні матеріали проєкту «Силуети пам’яті», що були розміщені на зупинці транспорту «Церква Спаса на Берестові», неподалік Національного музею Голодомору-геноциду. Це свідчення того, що ми робимо правильну справу.

І водночас свідчення того, що у місті, за 15 кілометрів від якого зупинили навалу росіян, є частина проросійських мешканців, які заперечують Голодомор. І перешкоджають інформаційним кампаніям.

Також не забуваємо, що ми на дистанції «витягнутої руки» від Києво-Печерської Лаври, осердя «руского міра». Проте проєкт у нас розрахований на місяць, тож ми готові знову і знову друкувати інформаційні матеріали.

Але мене турбує ще й те, що пошкодити інформаційні матеріали було непросто — там дуже міцна плівка і її непросто було здерти. І, мабуть, хтось бачив ці акти вандалізму і змовчав…

— У переддень вшанування жертв Голодомору ви можете розповісти, які заходи будуть цього дня у Музеї?

— Щороку у нас служать Панахиду за жертвами Голодомору. Ми робимо все зі свого боку, щоб привернути увагу до ініціативи, яку запровадив 17 років тому історик і дослідник Джеймс Мейс, — запалити свічку пам’яті на підвіконнях українців.

Були роки, коли ця традиція йшла на спад, і рідко у якомусь вікні можна було побачити вогники. Зараз ми закликаємо українців підтримати акцію «Свічка пам’яті». Це заклик не до масових заходів, а до тихого вшанування: запалити свічку, пояснити дітям, для чого ви це робите, і згадати тих, хто, можливо, помер у родині від Голодомору.

Водночас до понеділка, 28 листопада буде тривати виставка «Leica, що бачила Голодомор», запрошуємо її оглянути.

Готуємося до відкриття другої черги музею. Будівельники працюють і зараз, а взимку більшість робіт будуть виконувати всередині, а навесні триватимуть за планом. У листопаді наступного року відкриємо другу чергу музею — до 90 роковин Голодомору 1932-1933 років.

Наталка МАРКІВ