Олександр Федоренко за пультом звукорежисера. Колаж: Ксенія Гладкевич
Українська музика давно подолала кордони — сьогодні вона звучить на світових майданчиках, у стримінгах і на радіохвилях за океаном, один із тих, хто роками формує цей звук і дбайливо зберігає його «живе дихання», — український звукорежисер і продюсер Олександр Федоренко, який нині працює у Нью-Йорку.
Олександр Федоренко співпрацював з легендарними українськими артистами, записував десятки альбомів, першим в Україні зробив запис у форматі Surround Sound — новаторське рішення для України того часу.
А потім у Нью-Йорку відкрив студію при Davidzon Radio та скоро вже чотири роки, як популяризує українську музику в США.
Про улюблені проєкти, довіру зірок, «Щедрик», штучний інтелект і мрію про українське FM-радіо — Олександр Федоренко розповів журналістці «Вечірнього Києва».
«ЩЕДРИК», SOFT POWER І НОВА УКРАЇНСЬКА МУЗИКА
— Ім’я Олександра Федоренка пов’язують із трьома десятиліттями новітньої історії української музики. Коли ви самі відчули, що звукорежисура — це ваше?
— Мабуть, із самого початку. Я народився у Києві, в родині музикантів, моя мама була піаністкою, а бабуся співала у капелі «Думка» і звук для мене ніколи не був просто технікою.
У юності я починав електромеханіком у цеху оперативних записів на Хрещатику, 26. Це легендарна адреса, за якою знаходиться Українське радіо. Я одразу потрапив у справжню творчу атмосферу: слухав, як працюють майстри, спостерігав за видатними фахівцями, вчився технічним і ефірним прийомам роботи зі звуком.
У 2003 році я здобув вищу освіту як режисер-постановник театру та масових свят, а вже за рік відкрив студію AF records при Дитячій школі мистецтв №5 імені Левка Ревуцького.
Там я працював і як звукорежисер, і як викладач естрадного відділу — до 2022 року.
Мені дуже пощастило — я вчився у таких звукорежисерів як Леонід Бильчинський, Юрій Вінник, Володимир Лещенко, і тісно працював з Михайлом Дідиком з 1998 року у студії звукозапису музичного училища їм. Глієра
Олександр Федоренко перед концертом у НПК «Україна».
— AF records швидко стала однією з найкращих в Україні. У чому був секрет?
— Ми робили вокальні та хорові записи, саунд-дизайн, рекламні проєкти. Але головне — якість і смак.
Я завжди казав студентам і артистам: звукорежисер має бути непомітним співавтором — реалізовувати ідею виконавця, не вбиваючи живе дихання музики.
— Тобто ви зростали всередині професії?
— Саме так. Практика, спостереження і профільна освіта дали результат. Я був зовсім молодим, але вже конкурентним звукорежисером. Це дуже рідкісна професія, і справжніх топ-фахівців у ній небагато. Мені пощастило потрапити до цього кола саме через щоденну роботу.
— У людей, які мають такий глибокий, родинний зв’язок з професією, завжди є щось сакральне — те, навколо чого точиться вся творчість. Яка така таємниця є у вас?
— Я маю унікальний запис «Щедрика» у виконанні капели «Думка» 1938 року, де звучить голос моєї бабусі — Дарини Любовик.
Цей запис важливий не лише особисто для мене, а й з погляду культури виконання — сьогодні так уже не співають…
— Штучний інтелект не може взяти цю «планку» — людську душу, яку передає голос?
— Штучний інтелект не замінить живе звучання виконавця, як і живого фахівця. Зараз я говорю не про «ширвжиток», а про «штучний товар», про те, що створено з душею.
Сильна сторона звукорежисера — постійне навчання. Технології змінюються дуже швидко.
Так, у 2025 році штучний інтелект став частиною студійної роботи, але він не замінив людину. Бо ШІ працює за шаблонами, а митець створює настрій, характер і живу динаміку твору.
«ЗВУКОРЕЖИСЕР НЕ МАЄ ПРАВА НА ПОМИЛКУ»: ПРО МУЗИКУ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І ДОВІРУ АРТИСТІВ
— Звукорежисер — для більшості це людина, яка знаходиться здебільшого за лаштунками. «Чаклує» над пультом… Розкажіть, що відбувається між звукорежисером та виконавцем, чи цілим оркестром? Як це впливає на те, що чують люди?
— Звукорежисер — це професія без права на помилку. Ти можеш бути втомленим, але твій звук почують тисячі або мільйони.
У кожного звукорежисера є власний почерк. Це не про «краще» чи «гірше», а про інше бачення. Михайло Дідик, «гуру» у нашій професії, завжди наголошував: у пісні не повинно бути страждання.
Навіть якщо вона сумна — у ній мають звучати усмішка, тепло і надія. Саме цього хоче слухач. І сьогодні, як ніколи, люди у всьому світі потребують розради. Музика — це те, що дає її.
Пригадую роботу з Віктором Шпортьком над піснею «День і ніч» («Батькова пісня»). Ми вже записали й зробили зведення, коли до студії прийшов автор — Віктор Герасименко. Послухав і сказав: має бути кульмінація, у приспіві потрібен потужний голос.
Шпортько без вагань заспівав по-іншому. Ми зробили два варіанти: перший артист залишив собі, другий забрав автор. Але вже за тиждень Герасименко повернувся й попросив саме перший варіант.
Віктор Шпортько з 2000 року всі свої пісні записував у мене. Перед кожним записом він казав: «Сашенька, уважно послухай, про що пісня, і скажи, як мені її заспівати».
Одного разу я не витримав і спитав: «Вікторе, ви — народний артист, чому питаєте мене?»
Він відповів просто: «Я повністю довіряю твоєму баченню».
Олександр Федоренко після концерту з Іво Бобулом у Нью-Йорку.
— Ви часто кажете, що звукорежисер — це «непомітний співавтор». Що це означає на практиці?
— Реалізувати ідею виконавця, не зруйнувавши живе дихання музики.
Ти не маєш тягнути ковдру на себе. Якщо слухач помічає не музику, а звукорежисуру — значить, щось пішло не так.
— Чого ви ніколи не пробачаєте собі у роботі?
— Не пробачаю, коли не викладаюсь на сто відсотків. Якщо я роблю проєкт — я маю бути чесним перед собою і перед артистом.
— Які якості сьогодні найважливіші для звукорежисера?
— Треба мати художнє чуття. Бо звук — це не тільки техніка, це емоція, драматургія, настрій.
УКРАЇНСЬКА МУЗИКА В АМЕРИЦІ: ЩО СЛУХАЮТЬ І ЯК НАС СПРИЙМАЮТЬ
— Ви вже багато років працюєте у США. Якою американці бачать українську музику?
— Насамперед як дуже мелодійну й емоційну. Українська музика легко заходить американському слухачеві, навіть якщо він не розуміє мови. Тут добре працює щирість і мелодика — те, що не потребує перекладу.
— Що з української музики знають у США найкраще?
— Безумовно, це «Щедрик», який у світі знають як Carol of the Bells. Також Квітка Цісик — її голос для американців уже класика.
Окремо варто згадати «Ой, у лузі червона калина», яка набула світової популярності після виконання Андрієм Хливнюком разом із гуртом Pink Floyd.
— А сучасна українська музика знаходить свого слухача?
— Так, і дуже активно. Тут слухають «Один в каное», Tember Blanche, BRYKULETS, «Nazva», TVORCHI. Також добре заходять українські народні пісні — у них багато правди й глибини.
Олександр Федоренко, український звукорежисер, володар Global Music Awards за 2025 рік.
— Ви самі багато робите для популяризації української музики. У чому ваша місія?
— Я веду авторську програму «Мелодії душі» на Davidzon Radio. Це не просто ефір — це розповідь про українську культуру через музику.
Я знайомлю слухачів з історіями артистів, з контекстом пісень, з українською душею. І дуже цінно, що люди пишуть і дякують — значить, це потрібно.
Сьогодні я працюю в Нью-Йорку на Davidzon Radio як продюсер і звукорежисер. При радіо відкрив студію звукозапису.
Наша аудиторія — люди різного походження, але більшість слухачів, звісно, українці, які живуть у США.
— Чи можна сказати, що музика стала частиною української «soft power»?
— Однозначно. Музика зараз — один із найсильніших інструментів культурного впливу України у світі. Вона формує образ країни, і цей образ — живий, глибокий і сучасний.
— Музика — це і індустрія у сучасному світі. Що ви скажете про українську музику у цьому контексті?
— Музична індустрія України демонструє стрімкий розвиток, випереджаючи багато інших культурних секторів за темпами адаптації та зростання популярності.
Частка україномовної музики в плейлистах стримінгових сервісів за підсумками 2025 року зросла до 57%. Що це означає? Це свідчить про витіснення іноземного продукту внутрішнім.
А обсяги прослуховування української музики з 2022 року зросли майже вдвічі. У 2025 році українські артисти випустили в середньому по 6 тисяч 300 треків на місяць!
Індустрія активно впроваджує штучний інтелект для створення мелодій та аранжувань. Соціальні мережі (зокрема TikTok) стали ключовим інструментом просування, дозволяючи новим іменам миттєво ставати популярними.
Згідно з дослідженнями 2025 року, музична галузь має потенціал стати потужною сучасною індустрією, яка формуватиме значну частку доходів бюджету та стимулюватиме економіку.
Українські артисти продовжують успішно інтегруватися у світовий простір, про що свідчать високі охоплення на цифрових платформах та успіх на міжнародних подіях, як Дитяче Євробачення 2025.
— Як поєдналися у вашій роботі українська і американська школи?
— Українська школа дала мені музичність, роботу з тембром, артистичне мислення.
Американська — технологічну точність, вимогливість до деталей і індустріальну дисципліну. Разом це дає сильну синергію.
«СРІБНА МЕДАЛЬ GMA — НЕ КРАПКА, А КОМА ПЕРЕД НОВОЮ СТОРІНКОЮ»
— Олександре, ви отримали нагороду Global Music Awards — одну з найавторитетніших незалежних музичних премій у світі. Що ви відчули, коли дізналися про це?
— Чесно? Я кілька разів перечитував лист. У ньому було написано: «Congratulations. You received Global Music Awards’ honors. Silver Medal — Classical».
Срібна медаль… Для мене це не просто нагорода. Це підтвердження того, що шлях, який я обрав тридцять років тому, був правильним. І водночас — це не крапка. Це кома перед новою сторінкою.
Диплом Олександра Федоренка, як срібного лауреата Global Music Awards.
— Global Music Awards часто називають «золотим стандартом творчої якості». Наскільки ця відзнака важлива саме для звукорежисера?
— Для звукорежисера це, по суті, міжнародний сертифікат професійності. GMA присуджують не за популярність і не за імена, а за майстерність.
Це означає, що твою роботу почули й оцінили фахівці світового рівня. І для мене це ще один доказ: український звук чує увесь світ. Україна звучить — і звучить гідно.
— Яка саме робота принесла вам міжнародне визнання?
— Це запис твору Антоніо Вівальді Concerto in F moll, RV 297 — «Winter, Allegro non molto».
Виконувала Київська камерата під орудою Валерія Матюхіна. Мені довірили запис і зведення цього матеріалу — і я поставився до нього з великою повагою.
— Чим робота з класикою принципово відрізняється від інших жанрів?
— Класика дуже чесна. Вона не прощає зайвого. Тут не можна сховатися за компресією, ефектами чи штучним блиском — усе чутно.
Моє завдання було передати відчуття присутності, ніби слухач стоїть у центрі залу. Водночас — зберегти прозорість, глибину й драматургію твору.
— Ви говорили, що працювали над цим записом «ніби поряд була сама історія». Що маєте на увазі?
— Хотілося передати не просто звук, а атмосферу епохи бароко.
Кожен дотик смичка, кожна пауза, подих залу — все це важливо. Бароко — це велич і водночас ажурність. Якщо втратити баланс — музика перестає дихати.
«Я ХОЧУ, ЩОБ УКРАЇНУ БУЛО У СВІТІ ЧУТИ…»
— Ви працювали і з кіно, і з телебаченням, входили до журі фестивалів, викладали, проводили майстер-класи. Що вас мотивувало?
— Дуже проста річ: я хочу, щоб Україну було у світі чути.
Саме тому я вступав до професійних об’єднань, працював із молодими артистами, допомагав їм уникати сценічних помилок і навчитися працювати з мікрофоном і фонограмою.
Нещодавно ми завершили акустичний альбом Дмитра Єпішина FRUITPILGRIM — «Думки по дорозі на північ».
Паралельно я працюю над театральними проєктами, концертами, фестивалями, беру участь як звукорежисер і член журі.
Як волонтер у США допомагаю українським артистам у благодійних концертах — разом з Оксаною Білозір, Катериною Бужинською, Іво Бобулом, Павлом Зібровим. Це концерти на підтримку дітей-біженців і українських військових.
— З ким із виконавців ви мріяли б попрацювати?
— Із задоволенням — зі Стінгом, Аріаною Ґранде, Леді Гагою, Томом Вейтсом, Томом Джонсом.
З українських — «Океан Ельзи», Артем Пивоваров і, звісно, Іво Бобул, з яким нас пов’язують роки роботи і велика взаємна довіра.
— Як ви самі формулюєте свою місію сьогодні?
— Бути культурним мостом між Україною і США, між традицією і сучасністю.
Я мрію створити в Нью-Йорку дитячу школу українського мистецтва, продюсерське агентство, курси зі звукорежисури і — найголовніше — повноцінне українське FM-радіо у США.
Від автора:
Тридцять років у професії, десятки легендарних імен, міжнародне визнання, робота у двох культурних просторах — шлях Олександра Федоренка є прикладом того, як український звук стає частиною світової культури.
«Я хочу, щоб Україну було чути» — ці слова звучать не як гасло, а як сенс життя, відданого музиці.
Читайте також:
«Як мозаїки Києва стали культурним кодом міста: інтерв’ю з дослідницею Оленою Борисовою».
Ольга СКОТНІКОВА
