Зінаїда Васіна (ліворуч) та Ганна Криволап (праворуч). Колаж: «Вечірній Київ»
Понад сімдесят років родина митців живе в історичному центрі Києва, неподалік Національної опери. Тут зростали діти, збиралися художники, створювалися картини та зберігалися речі кількох поколінь.
Зінаїда Васіна народилася у Києві 1950 року, а вже наступного року її родина оселилася в будинку на Володимирській. Тут виросла її донька Ганна Криволап — відома українська художниця, для якої Київ став однією з головних тем творчості. Її дитинство минало поблизу Оперного театру, куди вона заходила слухати репетиції музикантів і співаків. У різні роки в їхньому домі збиралися художники, колекціонери та представники мистецького середовища столиці.
Сьогодні Зінаїда Васіна продовжує досліджувати історію українського костюма, а Ганна Криволап створює живописні серії, присвячені Києву та іншим містам України. «Вечірній Київ» завітав до мисткинь, щоб поговорити про місто їхнього дитинства, родинну історію, творчість і життя під час війни.
(Зліво направо)Криволап Ганна, Олена Котляр та Зінаїда Васіна. Фото: Олексій Самсонов
БУДИНОК, У ЯКОМУ ВИРОСЛИ ПОКОЛІННЯ
— Історія вашої родини тісно пов’язана з Володимирською вулицею. Скільки років ви живете в цьому будинку?
Зінаїда: Ми переїхали сюди у 1951 році із сусіднього будинку, де я народилася 1950-го. Фактично все моє життя минуло тут. Тут жили мої батьки, народилися діти та онуки. Колись було чимало комунальних квартир, але у 1990-х роках почалося розселення. Багато сусідів отримали нове житло й переїхали. Нас також хотіли розселити, але ми залишилися. Тепер тут живе вже третє покоління нашої родини.
— Яким був Київ вашого дитинства? Які місця згадуєте найчастіше?
Зінаїда: Наша мала батьківщина — Володимирська вулиця, Оперний театр, Золоті ворота, Софійський собор, парк Шевченка. Усе це було поруч і формувало наше відчуття міста. Дуже люблю згадувати Андріївський узвіз. Я пам’ятаю його зовсім іншим: старі вулички, сніг, дітей на санчатах. Ми ходили писати етюди до Володимирської гірки, на Замкову гору, спілкувалися з місцевими жителями, слухали їхні історії. На жаль, із часом багато чого зникло, змінилися самі простори.
Ганна: А моє дитинство минало фактично біля Оперного театру. Я зростала в мистецькій родині, але, як і всі діти того часу, багато гуляла на вулиці. Тільки моєю вулицею були театральна площа й театр. Ми не просто гралися біля опери — постійно заходили всередину, бачили репетиції, слухали, як музиканти готуються до вистав, як співаки розспівуються. Напевно, саме тому я дуже полюбила фортепіано. Я й сама навчалася в музичній школі.
Зінаїда Васіна. Фото: Олексій Самсонов
— А яким було мистецьке середовище довкола вас? Хто приходив у гості, хто жив по сусідству?
Зінаїда: Наші двері фактично не зачинялися. Особливо багато зустрічей було у 1990-х роках. У квартирі збиралися художники, обговорювали мистецькі події, нові роботи, виставки. Коли «Градобанк» почав формувати мистецькі колекції, а згодом і Міжбанківська валютна біржа, у нас часто бували люди, пов’язані з цими процесами. Сам будинок має понад сто років історії. Тут жили відомі лікарі, митці, актори. Певний час поверхом вище мешкала Ада Роговцева, а в сусідньому будинку №48-А жили люди, пов’язані з родиною Івана Франка.
Ганна: Мені тоді було приблизно 13–14 років. У нашому домі постійно з’являлися цікаві люди. Серед гостей були не лише художники, а й бізнесмени, іноді навіть з охороною. Для дитини це було незвичне середовище, і я добре пам’ятаю ті зустрічі.
ВІД ДИТЯЧИХ МАЛЮНКІВ ДО ПЕРШИХ ВИСТАВОК
— Ганно, з такими батьками, як Зінаїда Васіна та Анатолій Криволап, чи був у вас шанс обрати професію, не пов’язану з мистецтвом?
Ганна: Відверто кажучи, я інших варіантів і не розглядала. Нещодавно ми з мамою переглядали сімейні архіви, і я знайшла один зі своїх найперших малюнків, датований 1979 роком. Перші уроки малювання я навіть не пам’ятаю. Мама працювала вдома, виконувала різні замовлення, а я сиділа поруч і теж малювала. Пізніше мене віддавали до різних студій, зокрема до Будинку архітектора. Але мені не подобалося, коли пояснювали, що і як саме треба малювати. Я взагалі не любила, коли хтось диктував правила. У цьому я вся в батька. Водночас розуміла, що академічну школу необхідно пройти.
Зінаїда Васіна та Криволап Ганна під час інтерв’ю. Фото: Олексій Самсонов
— Із цим пов’язана сімейна історія про кулінарний технікум?
Ганна: Так. Академічна підготовка мені не дуже подобалася. Якось ми з батьком посварилися, і він сказав, що віддасть мене до кулінарного технікуму, якщо я не навчуся правильно малювати. А я відповіла, що мене туди ніхто не візьме.
Зінаїда: Із сином усе склалося інакше. Він обрав залізничну сферу, став машиністом, його професія не пов’язана з мистецтвом. А Ганну я взяла під свою опіку. Так у нас і виросла художниця.
— А коли відбулася перша виставка?
Ганна: Мені було тринадцять років. Мама повезла мене до Тбілісі, де у Спілці художників Грузії відбулася моя перша виставка. Це був величезний зал у центрі міста. У чотирнадцять років я поїхала з цією виставкою до Нідерландів, а згодом виставлялася в Маріїнському палаці в Києві. Мої перші роботи були абстрактними творами на тему українського костюма. Уже тоді я намагалася не просто відтворювати традиційні форми, а переосмислювати їх через власне бачення.
МИСТЕЦТВО, ЯКЕ ПЕРЕДАЮТЬ У СПАДОК
— У вашій квартирі зберігаються речі кількох поколінь. Частину з них ви показували на спільній виставці «Доньки-матері». Що для вас найцінніше серед цих родинних пам’яток?
Зінаїда: Моя бабуся робила іграшки й дарувала їх маленьким дітям, які приходили в гості. Згодом я почала збирати ці речі й поступово змогла відновити всю колекцію — тринадцять іграшок. Вони й досі зберігаються в нас удома. Моя мама також займалася творчістю, в’язала різні декоративні речі. Ми виросли в середовищі, де постійно щось створювали. Бачили матеріали, кольори, фактури, спостерігали за роботою дорослих. Для нас це було звичайним життям. А тепер ці речі стали частиною родинної пам’яті.
Іграшки. Фото: Олексій Самсонов
Фото: Олексій Самсонов
— Звідки походить ваша родина?
Зінаїда: Ми жили разом із бабусею. Вона приїхала з Баришівського району на Київщині. А якщо заглиблюватися в давнішу історію, то наші предки ще у XVIII столітті переселилися з України до Рязанського краю. Після Другої світової війни родина опинилася в Києві.
Український костюм і пошуки культурної ідентичності
— Зінаїдо, ви понад тридцять років досліджуєте український костюм. Чи є теми, до яких хотіли б повернутися?
Зінаїда: Матеріалів я опрацювала дуже багато, але й досі бачу можливості для продовження. Є задум нової книги, тому планую працювати далі. Для мене завжди було важливо показати, наскільки давня й багата українська культура, як формувалися наші традиції та національна ідентичність. Культура не залишається незмінною, вона трансформується, але важливо розуміти її витоки.
— Однією з тем ваших досліджень стала трипільська культура. Як виник цикл «Дивосвіт Трипілля»?
Зінаїда: Коли працювала над історією костюма, поступово зацікавилася його найдавнішими формами. Звернулася до трипільської культури, спробувала реконструювати костюм тієї доби, почала вивчати міфологічні образи. Так виник цикл «Дивосвіт Трипілля», який я створювала у 2019–2021 роках у Чорногорії. У цих роботах звернулася до образів жіночих божеств, символів родючості, захисту та продовження життя. Серед них — богиня-корова, богиня-птах, богиня-змія. Була також робота «Золота Мадонна» з трипільською фігуркою, яка нині перебуває у приватній колекції.
— Один із накладів вашої книги родина забирала з Харкова напередодні повномасштабного вторгнення. Як це було?
Зінаїда: Одне з видань вийшло наприкінці 2021 року в Харкові. Я попросила сина й онука поїхати по частину накладу. Вони вирушили 23 лютого 2022 року. Спочатку думали, чи не залишитися на ніч, але вирішили повертатися. Приїхали додому близько третьої години ранку. А вже приблизно за годину почалося повномасштабне вторгнення. Тому ця книга для мене стала частиною не лише творчої, а й особистої історії.
Книжки Зінаїди Васіної. Фото: Олексій Самсонов
Фото: Олексій Самсонов
— Раніше вам також пропонували видати дослідження в Москві, але ви відмовилися. Чому?
Зінаїда: Ще у 2003 році вийшли два томи з історії українського костюма за підтримки Віктора Ющенка. Ці видання отримали відзнаки. Пам’ятаю, як мені телефонували з Москви й пропонували видати книгу за великий гонорар. Але умови були для мене неприйнятними. Українську історію намагалися подати як передісторію російської культури. Я відмовилася, хоча мене неодноразово намагалися переконати. Для мене принципово важливо досліджувати українську культуру як самобутнє явище, показувати її глибину та неперервність.
КИЇВ, ЯКИЙ ЗМІНЮЄТЬСЯ РАЗОМ ІЗ ХУДОЖНИЦЕЮ
— Ганно, коли Київ став однією з головних тем вашого живопису?
Ганна: Фактично одразу після закінчення інституту. Спочатку мені захотілося взяти відомі, майже інстаграмні місця Києва й показати їх по-своєму. Згодом я зрозуміла, що тема міста проходить крізь усе моє життя. Разом із Києвом змінююся я сама, змінюється моє бачення історії, простору, реальності. На різних етапах творчості я поверталася до київських пейзажів. Зараз, думаю, їх уже кілька сотень. Мені важливо не просто відтворити місце, яке бачу, а показати, як змінюється реальність у моєму сприйнятті — як художниці, киянки, громадянки.
— Чи змінилася ваша робота з образом міста після початку повномасштабної війни?
Ганна: Під час блекаутів у мене виникла серія «Світло крізь темряву». Я зображувала українські міста як центри спротиву — місця, які продовжують жити й давати людям сили. Зараз працюю над серіями про Запоріжжя, Харків, Дніпро, Одесу, Львів. Але Київ завжди залишається для мене на першому місці.
Криволап Ганна. Фото: Олексій Самсонов
— Ви багато працюєте й з образами інших міст. Які з них найбільше надихають?
Ганна: Для мене важливо, щоб виник діалог із містом. Можна багато подорожувати, але далеко не кожна поїздка стає поштовхом до нової роботи. Стамбул я відчула відразу — створила цілу серію. Є роботи про Нью-Йорк, Рим, Париж. Останнім часом продовжую паризьку тему. В Україні дуже люблю Львів. Мене захоплюють його архітектура, історія, галицьке бароко. Саме у Львові виникла серія, пов’язана з бароковою естетикою. Спочатку я відштовхувалася від творчості Йогана Пінзеля, а згодом почала шукати власне прочитання його образів. Для мене головне — передати емоцію, рух, енергію, а не просто повторити форму. Наприклад, роботу «Янгол», створену 2026 року, я виконала на прохання мами.
МИСТЕЦТВО ПІД ЧАС ВІЙНИ
— Як повномасштабна війна змінила ваше життя і творчість? Що допомагає продовжувати працювати?
Зінаїда: Нас рятує мистецтво. Сама праця, натхнення від того, що робимо. Кілька тижнів тому я сиділа й працювала, коли почула вибух біля будівлі СБУ, зовсім неподалік від нас. Минув тиждень — знову працюю, чую вибух, цього разу біля Національної академії наук. Але я продовжую працювати у своєму кабінеті-бібліотеці. Якщо весь час думати про те, що відбувається, буде дуже важко. Вони не дочекаються, щоб ми здалися. Тому я працюю.
Картини Криволап Ганни. Фото: Олексій Самсонов
Ганна: Від початку повномасштабної війни я фактично припинила виставлятися за кордоном. Мені було важливо працювати тут, підтримувати українське мистецтво в Україні. Брала участь у виставках у Дніпрі, Запоріжжі та інших містах, наближених до зони бойових дій. Але зараз розумію, що культурна дипломатія теж надзвичайно потрібна. Ми живемо в час, коли багато фейків і дезінформації, тому важливо розповідати світові про Україну через культуру.
— На початку повномасштабного вторгнення ви певний час жили в Чорногорії. Чим запам’ятався цей період?
Зінаїда: У лютому 2022 року ми з Ганною були в різних містах: вона — у Львові, я — в Києві. Згодом вирішили виїхати до Чорногорії, де перебували Ганнині сини. Взяли із собою друзів. Ганна пробула там приблизно два місяці, я — пів року, а потім повернулася до Києва.
Ганна: У Чорногорії ми активно працювали над тим, щоб розповідати про Україну. Там досі існує чимало російських наративів, зокрема на інституційному рівні. У березні 2022 року я організувала аукціон на підтримку України. До нього долучилися українці, вимушені переселенці та місцеві жителі. Одну з моїх робіт придбав Національний банк Чорногорії.
Улюблені маршрути та сучасний Київ
— Які місця в сучасному Києві вам найбільше подобаються? Чи є улюблені маршрути й кав’ярні?
Ганна: Дуже люблю Ярославів Вал і Рейтарську. Там багато цікавих сучасних місць, кав’ярень, де збирається молодь. Подобається вулиця Гончара, Пейзажна алея, Поділ. Мені цікаво спостерігати, як місто змінюється, як виникають нові простори та як сучасне життя вписується в історичний Київ. Із кав’ярень мені подобається «Хармс» на Володимирській. Це богемне місце, атмосфера якого мені близька.
Зінаїда: У моїй молодості кав’ярень у Києві було значно менше. Переважали ресторани. Ми навіть дивувалися, чому в Києві немає такої кавової культури, як, наприклад, у Парижі чи інших європейських містах. Тепер усе змінилося. І це теж цікаво спостерігати.
«У НАШІЙ РОДИНІ НЕМАЄ КОНКУРЕНЦІЇ МІЖ ХУДОЖНИКАМИ»
— Над чим працюєте зараз і які маєте творчі плани?
Ганна: Я працюю всюди, де можу: у Львові, за кордоном, у власній майстерні в Києві, у майстерні чоловіка. Найбільше люблю свою київську майстерню — вона затишна. Великі роботи створюю також у чоловіка, бо там більше простору. Зараз доводиться комбінувати різні місця, зокрема через ситуацію з електропостачанням. Мій чоловік Максим Вітек теж художник, хоча за освітою геолог. Він зі Львова. Ми добре розуміємо одне одного і в повсякденному житті, і у творчості. Наступного року в мене ювілей, тож готую низку виставок і працюю над кількома новими серіями.
Зінаїда: Я теж продовжую працювати. Маю задум нової книги з історії українського костюма. За ці роки зібрала багато матеріалів, і мені ще є що сказати на цю тему.
Зінаїда Васіна (ліворуч) та Криволап Ганна (праворуч) розповідають про свою родину. Фото: Олексій Самсонов
— Коли в одній родині стільки митців, чи виникає між вами творча конкуренція?
Ганна: Для мене це передусім можливість надихати одне одного. У кожного свій творчий шлях, але успіх одного завжди підтримує інших. Це дає сили працювати далі. Часто говорять про конкуренцію між художниками, але в нашій родині її немає. Сьогодні більше досягає один, завтра — інший. Ми не заздримо, а радіємо успіхам одне одного.
Зінаїда: Я пишаюся тим, що в мене такий потужний художник-чоловік і така талановита донька. Ми багато років перебуваємо в одному мистецькому середовищі. Маємо чимало колег, за яких уболіваємо, радіємо їхнім успіхам, переживаємо разом із ними невдачі. У мистецтві неможливо весь час лише перемагати. Але кожен досвід чогось навчає, і саме тому ця робота ніколи не перестає бути цікавою.
Читайте також: Столична галерея демонструє виставку про межі свободи, пам’ять та міський шум.
Олена КОТЛЯР
