Любов і взаєморозуміння — найважливіші речі у сім’ї пані Тетяни
Чесна історія мами двох дітей про те, як позбутися зайвих ілюзій, ділити обов’язки з чоловіком, де знаходити фахову допомогу та чому родинам потрібна психологічна опора.
Тетяні 45 років. За освітою вона медик та економіст, але зізнається: у батьківстві теорія та дипломи — не головне. Тут набагато важливіші терпіння, гнучкість і люди поруч. Разом із чоловіком вони виховують двох усиновлених дітей — 9-річного Єсю та 5-річну Елю.
Про шлях до усиновлення, роботу служб у справах дітей, адаптацію дитини в новій сім’ї та про те, де батькам шукати однодумців та фахову підтримку — відверта розмова з мамою двох дітей.
Сім’я
ПРО СЕБЕ ТА ПРАГНЕННЯ ДО ІДЕАЛУ
— Тетяно, розкажіть трохи про себе. Хто ви поза материнством і як цей досвід змінив ваше уявлення про життя?
— Мені 45 років. Народилася й виросла в Сумах, але чоловік із Києва, тож тепер ми кияни. За освітою я медик і економіст — маю дві вищі освіти. Але материнству вчишся виключно в процесі — дипломи тут не рятують.
Зараз ми виховуємо двох усиновлених діток: сину 9 років, а донечці — зараз п’ять.
Я завжди вважала себе відповідальною, терплячою та стресостійкою. Я ж за характером «відмінниця»! Але діти — це не проєкт із чітким дедлайном і планом. Вони — окремі особистості зі своїм характером, власними потребами та бажаннями. У певний момент до мене прийшло важливе усвідомлення: я не мушу тягнути все самотужки й грати в «супергероя». Ми з чоловіком швидко зрозуміли, що маємо діяти як єдина команда, тож просто підставили плече один одному й порівно поділили щоденні обов’язки.
Про роботу міських служб та Школу прийомних батьків
— Як ви прийшли до рішення про усиновлення? Чи було воно спонтанним?
— Скільки себе пам’ятаю, завжди думала: коли в мене будуть власні діти, я б ще всиновила дівчинку. Хотіла назвати її Надія — щоб вона не переставала сподіватися на краще.
Ми з чоловіком одружилися, коли мені було 33, а йому 35. Планували дітей, але не склалося, хоча лікарі не знаходили причин. Пропозиція про всиновлення була моя. Ми дивилися ролики на YouTube, проєкт «Зміни одне життя». На роботі в мене був колега, який щойно всиновив хлопчика, я в нього все й розпитала.
Восени 2018 року ми пішли в Службу у справах дітей свого району тут, у Києві. Фахівці нам все пояснили, тож документи ми зібрали достатньо швидко. А взимку вже пройшли Школу прийомних батьків — обов’язкове навчання для кандидатів в усиновлювачі (зараз — це навчання кандидатів у прийомні батьки, батьки-вихователі, опікуни/піклувальники, усиновлювачі та патронатні вихователі — ред).
— Ця школа справді допомагає підготуватися?
— Слухайте, це просто безцінні знання! Я б таке навчання для майбутніх батьків проводила окремим курсом взагалі в усіх навчальних закладах і пологових! Це надзвичайно розширює розуміння й так м’яко, але чітко знімає «рожеві окуляри» щодо дітей. Там фахівці нам вперше відверто усе розклали по поличках: як відбувається адаптація дитини в сім’ї, чому може виникати та чи інша поведінка, як реагувати спокійно й де шукати підтримки, якщо буде важко.
Наше рішення щодо всиновлення ніяк не можна назвати спонтанним, це зважений і відповідальний крок. Хоча не всі близькі його одразу підтримали. Моя мама спочатку була проти, для неї це було неприйнятно. Але коли ми взяли її з собою на знайомство з майбутнім сином у дитячий будинок, її серце просто розтануло. Вона полюбила Єсю всім серцем.
На жаль, батьки померли, і друга дитина з’явилася вже без бабусі й дідуся, але той досвід навчив: до нерозуміння рідних на перших порах теж треба бути готовим і давати їм час.
ПРОЦЕС ОФОРМЛЕННЯ ТА МІФ ПРО «КАТАЛОГИ ДІТЕЙ»
— Як відбувався сам процес пошуку дітей?
—Можливо хтось думає, що коли приходиш всиновлювати дитину, то тобі показують великий фотоальбом і ти можеш обрати того, хто тобі сподобався. Але це не так.
Коли ми вперше готувались стати батьками, стать для нас не мала значення — ми були готові прийняти і хлопчика, і дівчинку. Шукали по різних містах, обдзвонювали всі соцслужби. Хлопчика ми взяли, коли йому було рік і вісім місяців.
Загалом юридичний процес оформлення та суди із першою дитиною був тривалим, оскільки було багато нюансів. Проте це радше виняток, аніж правило. Наші районні міські служби допомагали з паперами й підтримували на кожному кроці, тож цей етап ми просто проходили з терпінням і вірою. І коли рішення суду нарешті набрало законної сили, ми видихнули з величезним полегшенням: наш син нарешті юридично з нами, у повній безпеці та вдома.
— А як у вашій сім’ї з’явилася Еля?
—Коли ми вирішили взяти другу дитину, то уже реально оцінювали власні ресурси й розуміли, що зовсім малюка просто «не потягнемо». Тож орієнтувалися на вік від 3 до 6 років.
Психологи зазвичай рекомендують дотримуватися такого балансу: друга дитина має бути трохи молодшою за першу, аби в сім’ї природно зберігалася вікова ієрархія й старшому не доводилося «поступатися» роллю.
Вважаю, що нам пощастило, бо у базі наших районних служб, якраз на той час з’явилася така дівчинка. Отак у нас з’явилася донечка Еля. Обоє дітей зараз мають наше прізвище та по батькові чоловіка. Вони знають, що усиновлені — ми вирішили з цього таємниць не робити й будувати стосунки на повній довірі.
МІФИ ПРО «ІДЕАЛЬНИХ СИРІТ» ТА РЕАЛІЇ ДІТЕЙ ІЗ ЗАКЛАДІВ
— У суспільстві досі є чимало стереотипів про дітей із закладів. Як ця реальність виглядає насправді?
— Скажу відверто. Багато хто думає, що в закладах на усиновлення чекають сироти, батьки яких загинули. Але в реальному житті більшість дітей у системах інституційного догляду — це хлопчики та дівчатка які залишилися без батьківського піклування. У них є біологічні батьки чи родичі, які через складні життєві обставини чи через залежності не опікуються ними.
На жаль, система може роками зволікати з позбавленням батьківських прав, і через ці паперові тяганини діти втрачають дорогоцінний час, чекаючи на свою нову родину.
Чи винні діти у складних обставинах дорослих? Аніскільки. Чи мають право вони на любов, прийняття та безпеку після всього пройденого шляху? Безумовно, так. Кожна дитина, яка зараз залишається в закладі, просто чекає на своїх свідомих і люблячих батьків.
— З якими наслідками перебування дітей в інституційних закладах стикаються батьки-усиновлювачі?
— Головне, що треба розуміти: дуже часто діти з закладів часто мають емоційну й педагогічну занедбаність. Тут варто розуміти одну річ: справа не в самій дитині, а в умовах, у яких вона зростала. Коли дитині бракує уваги й тепла саме до неї, їй складніше розвиватися — просто немає поруч дорослого, який щодня допомагає, підтримує, показує світ. Через це дитині часто потрібен час, щоб надолужити своє. Але це не вирок: у сім’ї вона починає наздоганяти однолітків. Потрібні терпіння й час — і діти надолужують, часто швидше, ніж очікуєш.
Любов, спокій і турбота справді багато що змінюють. Але є й особливості, які не про те, щоб їх «подолати», а про те, щоб зрозуміти й прийняти. У нашого сина є нейровідмінність — просто особливість того, як працює мозок. Це не наслідок минулого і не те, що треба виправляти. Вона потребує нашого розуміння й правильного підходу.
Саме тому в Школі прийомних батьків так цінно слухати фахівців без «рожевих окулярів». Це допомагає чесно оцінити свої сили: зрозуміти, з чим ти впораєшся сам, а де варто спокійно, без страху, залучити спеціалістів.
ПРО ПОШУК ЗНАНЬ, ПІДТРИМКУ СПІЛЬНОТИ ТА КОМ’ЮНІТІ «АМБАСАДОРІВ ТУРБОТИ»
—Де ви знаходите додаткові якісні знання, фахову допомогу та ресурс?
— Я не з тих, хто чекає, поки все владнається само, тож завжди шукаю дієві рішення. Справжнім порятунком для нас стала ГО «Амбасадори турботи». Це мережа взаємодопомоги, яка закриває багато прогалин. На етапі від подолання страхів і юридичних лабіринтів до самої адаптації тут показують: ви не самі, поруч є люди з реальним досвідом.
Щодо навчання та психології — вони взагалі лідери. Завдяки їм ми пройшли курс «Альфа-діти» від Канадського інституту Ньюфелда, а зараз триває набір на школу «Сім’я, що зцілює» від центру «Коло Сім’ї». А головне — після навчання є безкоштовні консультації фахівців. Наприклад, наша робота з поведінковим терапевтом суттєво покращила розуміння особливостей дітей із РАС і налагодила життя в родині.
Крім того, я є в телеграм-спільноті «Амбасадори турботи» — нас там понад 100 батьків, які стали Це коло однодумців, де можна й пораду отримати, і обмінятися речами чи книжками, і просто відчути щиру підтримку, коли стає важко.
Для тих, хто вчиться на ходу, є круті подкасти «В ефірі турбота» та «Мамо, я вдома» — про інклюзію, школу й підлітків. А дієві програми психотерапії пропонує також ГО «Конфіденс».
Від конкуренції до дружби
ПРИРОДНА АДАПТАЦІЯ ТА ПОДОЛАННЯ РЕВНОЩІВ
— Як відбувалася адаптація, коли в домі з’явилася друга дитина? Чи були ревнощі між дітьми?
— О, так званий «період знайомства» (коли дитина тільки приходить у дім і намагається бути максимально слухняною) в обох випадках минув досить швидко. І коли з’явилася Еля, для нашого Єсі це стало відчутним викликом — адже до цього вся увага й світ батьків належали тільки йому.
Звісно, у сина проявилися звичайні дитячі ревнощі, як це буває в будь-якій родині із появою молодшої дитини. Для нього це був новий досвід — ділити маму й тата з сестричкою. Ми намагалися діяти дуже обережно: залишили за Єсею його власний простір, зберегли наші щоденні ритуали та його особистий час із татом після школи, аби він відчував, що його любов і місце в родині непорушні.
Але перші пів року все одно вимагали від нас великого терпіння та гнучкості. Єся міг емоційно висловлювати своє обурення і часом навіть протестував: «Відвезіть її туди, де взяли!». Це абсолютно нормальна реакція дитини, яка вчиться жити в нових умовах, і до цього батькам просто треба бути готовими.
— Як вам вдалося знайти спільну мову та подружити дітей?
— Тут головне — час, спокій і спільні позитивні моменти. Нам дуже допомогло літо на дачі. Ми облаштували їм спільну дитячу кімнату, вони багато гралися разом на подвір’ї, ділили спільні іграшки й пригоди — і якось непомітно для самих себе притерлися та стали справжньою командою!
Коли восени ми повернулися до міської квартири, вони вже спокійно поселилися в одній дитячій кімнаті. Зараз вони ростуть як звичайні братик із сестричкою: можуть і посперечатися за іграшку, і тут же обійнятися та ділитися секретами. А ми з чоловіком просто радіємо, що в них є одне одного. До речі, градус напруги в домі чудово знімають наші двоє собак. Вони відчувають наш настрій і заспокоюють.
ПАРТНЕРСТВО ПІД ЧАС ВІЙНИ: 17 ПОВЕРХ, МІГРЕНІ ТА ПОДІЛ ОБОВ’ЯЗКІВ
— Як ви розподіляєте обов’язки з чоловіком щодо догляду за дітьми?
— Це дуже важлива тема для всіх сімей із дітьми! Мені насправді дуже пощастило з чоловіком. У нас немає «жіночих» чи «чоловічих» обов’язків, ми діємо як єдиний організм. Я свого часу звільнилася з роботи, а чоловік перейшов на гнучкий режим.
Він повністю включений у батьківство. Коли треба встати до дітей вночі, поміряти температуру чи дати ліки, коли вони захворіли, — це все робить він. Дбає про мене, бо я маю схильність до мігреней, і якщо вночі не сплю, то наступного дня просто випадаю з життя через головний біль.
Мій блок — організаційний: всі школи, гуртки, лікарі, а Антон відповідає за дозвілля та фінансове забезпечення. До речі, коли ми Елю взяли взимку й привезли додому, якраз було вимкнення світла, то на 17-й поверх дитину Антон ніс на руках.
— Як ви даєте собі раду під час тривог та відключень світла?
— У нас будинок повністю на електриці — коли немає світла, немає нічого: ні води, ні тепла, ліфт не працює. Син має сенсорну чутливість до звуків через свою нейровідмінність, тому кожна тривога й вибухи — це страх і сльози. Пояснюємо дітям, що в нас є чудові захисники і обов’язково настане мир.
Звісно, у мене бувають хвилини слабкості, можу й поплакати. Але тримає щоденна рутина: зранку дякую Богу, що живі, а далі йду годувати дітей, вигулювати наших двох собак і робити хатні справи. Ну і маленькі сімейні радощі: їсти морозиво, танцювати наш «фірмовий» танок «піца-піца-піта-та», саджати квіти на дачі й ввечері казати одне одному: «Завтра побачимося».
СИСТЕМНА ПСИХОЛОГІЧНА ПІДТРИМКА: ЧОГО НАСПРАВДІ ПОТРЕБУЮТЬ РОДИНИ
— Що, на вашу думку, варто змінити в системі на державному рівні, аби ще більше допомогти прийомним батькам?
— Розумієте, юридично після рішення суду усиновлена дитина стає абсолютно рідною — зі всіма тими ж правами, обов’язками й статусом. Кандидати про це знають із самого першого дня.
Служби у справах дітей чудово роблять свою роботу: супроводжують та допомагають на етапі оформлення, а потім планово відвідують родину, щоб підтримати й переконатися, що все гаразд. Але головний виклик чекає на батьків уже після того, як рішення суду набуває чинності й починається щоденне життя нової сім’ї.
Найбільша потреба зараз — це відсутність системного психологічного супроводу родин на рівні держави. Коли закінчується період первинної адаптації, батьки часто залишаються віч-на-віч із наслідками важких дитячих травм, поведінковими кризами чи нейровідмінностями дитини. І в якісь моменти ти просто відчуваєш, що власних ресурсів не вистачає.
Служби на місцях і раді б допомогти, але в них часто немає для цього відповідних програм чи ресурсу. Саме тому на допомогу приходять громадські організації та благодійні фонди, які беруть цей блок на себе. Якби держава запровадила таку ж доступну й системну психологічну підтримку для батьків-усиновлювачів, це б дало людям ще більше впевненості на цьому шляху.
Діти, які відчувають любов, розквітають
«НЕ ТРЕБА РОМАНТИЗУВАТИ АНІ МАТЕРИНСТВО, АНІ УСИНОВЛЕННЯ»
— Що б ви порадили людям, які тільки замислюються про цей крок?
— Найперше — не бійтеся. Зробіть перший крок і зверніться до служби у справах дітей у своєму районі. Там працюють чудові фахівці, які спокійно та детально розкладуть по поличках усе: від пакета документів до кожного юридичного кроку.
А ще — шукайте «своїх». Обов’язково знайдіть людей, які вже пройшли цим шляхом. Ми й досі підтримуємо зв’язок із парами з нашої Школи прийомних батьків, регулярно спілкуємося в спільноті ГО «Амбасадори турботи» — і ця підтримка просто дає сили рухатисьдалі в складні моменти.
Знаєте, я не буду й не маю права агітувати геть усіх ставати прийомними батьками. Це виключно доросле, зважене й глибоко особисте рішення. Але якщо ви відчуваєте в собі цей імпульс і любов, що готові дарувати — робіть це. А я першою підставлю плече й обійму.
Головне — не романтизувати ані материнство чи батьківство загалом, ані усиновлення зокрема. Заради чого ми на це йдемо? Точно не для того, аби приміряти роль «рятівника».
Це все заради тих митей, від яких стискається серце. Коли син чи донька всміхається тобі у відповідь. Коли бешкетують на кухні. Коли біжать до тебе, щоб поділитися своєю перемогою, чи просто притулитися. Заради того, коли бачиш, як із дитячих очей потроху зникає страх і з’являється довіра до світу.
Та й зрештою, коли перепочинеш і подивишся на своїх малих, то розумієш: поза всіма цими труднощами є головне — ми їх безмежно любимо.
Марина Хонда. Фото: Борис Корпусенко
КОМЕНТАР ЗАСТУПНИЦІ ГОЛОВИ КМДА З ПИТАНЬ ЗДІЙСНЕННЯ САМОВРЯДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ МАРИНИ ХОНДИ:
«Сьогодні 90% дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у Києві вже виховуються в сім’ях. Але за цією статистикою ми не забуваємо про тих, хто досі чекає на свою родину. Наразі 130 дітей перебувають у закладах і потребують сімейного влаштування. Серед них — підлітки, діти з інвалідністю та брати і сестри, яких важливо не розлучати. Саме для них знайти родину найскладніше.
Водночас ми бачимо, що готових прийняти дитину у свою сім’ю стає більше. Сьогодні в Києві 190 кандидатів в усиновлювачі — до початку повномасштабної війни їх було близько 70–80. Але сама кількість кандидатів не вирішує питання. Для нас важливо, щоб кожна дитина могла знайти свою сім’ю. Місто ж зі свого боку забезпечує супровід кандидатів на всіх етапах — проводить навчання, допомагає сім’ям підготуватися до прийняття дитини, психологічно супроводжує кандидатів під час навчання, пошуку дитини та після її прийняття в родину».
Більше дізнатися про усиновлення та сімейні форми виховання можна звернувшись до найближчої служби у справах дітей, ознайомитись з усією інформацією на https://www.dity.gov.ua.
Гаряча лінія з питань патронату та влаштування дітей у сімейні форми виховання — 0 (63) 812 25 08.
Читайте також:
Відзнака «Родина для кожної дитини. Better Care Awards» 2026: номінувати тих, хто турбується про дітей, можна до 20 вересня
Наталка МАРКІВ
