Одне з останніх фото Валерія Шевчука. Фото: Ангел Ангелов
Валерій Шевчук пішов з життя 6 травня 2025-го року, рідні кажуть, що у нього було виняткове відчуття своєї місії на землі і їй він підкорив все життя.
Валерій Олександрович Шевчук народився у Житомирі 20 серпня 1939 року, у родині шевця.
Від мрії стати геологом до майстра психологічної і готичної прози, літературознавства він пройшов шлях, який прокладав собі сам, через внутрішній опір системі, в якій пройшла велика частина його життя, усталеним поглядам на те, «як треба жити» і боротьбі із самим собою, яка завжди є невід’ємною для літераторів, що випереджають свій час.
Валерій Шевчук, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка (1988), 1988 за роман-триптих «Три листки за вікном», лауреат літературних премій ім. М. Коцюбинського, О. Копиленка, Є. Маланюка, І. Огієнка, Б. Певного, О. Пчілки, кавалер Ордену Ярослава Мудрого V ступеня.
Сьогодні за нього молитимуться на Службі Божій, на літургії, яка в костелі св. Миколая, на Великій Васильківській, 75, о 18:00.
А про те, яким пам’ятають Валерія Шевчука найближчі люди — дружина пані Неоніла та донька Юліана, дізнавалась кореспондентка «Вечірнього Києва».
Як письменник, він, звісно зробив великий внесок у розвиток української літератури. Його твори читатимуть майбутні покоління, вивчатимуть учні та студенти.
А як особистість, він був складним, багатогранним.
Пані Неоніла розповіла, що її чоловік відчував своє покликання і був йому відданим все життя. Він писав. І це було його працею. І саме цьому був підкорений і його щоденний графік десятки років і його сприйняття світу і спілкування.
Вона розповіла про молоді роки, які пройшли у них у Києві.
«Ми слухали виступи поета Миколи Вінграновського, бували на Клубі творчої молоді, це було захоплююче емоційно життя — і так жило наше покоління тоді. Я пригадую і те, як встала глядацька зала на прем’єрі фільму Параджанова „Тіні забутих предків“ у кінотеатрі „Україна“, де прозвучав заклик проти репресій», — поділилась дружина письменника.
Пані Неоніла розповіла, що Валерій Шевчук був трудоголіком — він постійно писав із невеликими перервами і вів життя свого роду «затвірника» зі своїми героями у своїй невеликій кімнаті, в столичній багатоповерхівці, а потім — на дачі. Тим часом вона працювала, у родині зростали дві донечки, виховувати їх допомагала мама пані Неоніли, яка була вчителькою.
«Він прожив довге і цікаве життя. Я думаю, Валерій втілив свої мрії — він жив серед книг, він писав книги, його сприйняття світу і людей теж відбилось на сторінках написаного. Але він не був осторонь і того, що відбувалось навколо. Моя пам’ять вихоплює і те, як ми стояли із багатотисячним натовпом під Верховною Радою і як ми були на мості Патона, коли українці утворили „Ланцюг єдності“…» — розповіла дружина письменника.
А донька Валерія Шевчука, Юліана, відома журналістка, вважає, що батько так і залишився ментально та емоційно десь у часи своєї молодості.
«На тихих житомирських вуличках та провулках, де виріс, на 3-му Чуднівському, та на перехрестях столичного мегаполісу 1960-х, величного і могутнього Києва, який його, провінціала, прийняв, але мало змінив. Він не був відкритим борцем із тоталітарною системою, не йшов у політику, але завжди чинив глибокий внутрішній опір тоталітарній епосі. Йому ніколи не були притаманні такі риси, як пристосуванство, прислужництво, лицемірство, стукацтво, з молоком матері увібрав у себе гордість, гідність, стійкість до життєвих випробувань. Завжди говорив те, що думав, навіть якщо це могло і зашкодити», — поділилась з «Вечірнім Києвом» Юліана Валеріївна.
Юліана була поруч з ним у найскладніші останні роки і дні. Вона упорядковувала і його місце останнього спочинку- могилу на байковому кладовищі. На світлинах, які передала нашому виданню молодша донька — видно, що і книга, і козацький хрест, і легендарна люлечка на світлині письменника — все тепер у граніті, на його могилі. На горі, звідки видно столицю.
Могила Валерія Шевчука на Байковому кладовищі у Києві. Фото: Юліана Шевчук
Вид з могили Валерія Шевчука на Київ. Фото: Юліана Шевчук.
«Хтось бачив у ньому світло (пам’ятаю, як лікарка, яка робила татові кардіограму, сказала: „Ви аж світитесь“). А лікар „швидкої“, котрий проводив реанімаційні заходи за кілька днів до смерті, молодий білявий чоловік з великими глибокими очима, схожий на Янгола, сказав: „Ви зробили все, що змогли. Відпустіть його, і нехай він вас відпустить“. Так сталося, що мені довелося бути поряд з ним в останні дні, і абсолютно одній», — розповіла Юліана.
Відкрита книга на могилі Валерія Шевчука. Фото: Юліана Шевчук
Вона пізно увечері намагалась вибратись з Феофанії, де батько був у реанімації.
«У реанімації, як сказали лікарі, йому вже не було потрібно нічого: ані ліки, навіть інсулін, ані памперси, ані одяг. „Там усі в одноразових сорочках, а ліки та все решта у нас є“, — сказала молода лікарка в приймальному відділенні. Таксі не викликалося, мене підвезли випадкові люди, які виходили з лікарні, зі Львова. Був і „знак“: розбушувалася гроза: і якраз над корпусом лікарні, куди госпіталізували тата, спалахували блискавки, гуркотів грім. У день похорон із моргу мені довелося забирати тата самій, я сама стояла біля його труни у величезній прощальній залі з багатьма вінками та траурною музикою в „Феофанії“, сама їхала поряд з труною в похоронному кортежі. Я розуміла, що через це мені треба пройти, нехай і самій, як „хресну дорогу“».
Валерій Шевчук серед книг. Фото: з відкритих джерел
У останніх днях перебування письменника на землі — було чимало символічних моментів, які очевидно є невипадковими.
Наприклад, Шевчук був римо-католиком.
«Похорон Валерія Шевчука відбувся у той день, 6 травня, коли у Ватикані обрали нового Папу Римського — Лева XIV. Тато був римо-католиком і за гороскопом — „лев“. А відспівував тата у костелі святого Олександра молодий священник — отець Міхал, з іменем, як у архангела, котрий поборов диявола», — згадала Юліана Шевчук.
Під час організації похорону їй, разом з племінницею Анею, довелось ховатись від атаки російських дроні у бетонній споруді моргу…
Валерій Шевчук, одне з останніх фото, зроблене у Пущі Водиці. Фото: Ангел Ангелов
На головному фото цього матеріалу — колаж зі світлиною, вона — одна з останніх у житті письменника. Її зробив у Пущі Водиці режисер Ангел Ангелов, який давно хоче зняти художній фільм за його філософсько-містичним твором «Око Прірви» і зараз триває написання сценарію.
«Думаю, татове серце зараз десь там, поміж старих дубів, поряд із Лесиною Мавкою та Перелесником, демонологічних власних химерних міфілогічних образів, що мешкають у його „Домі на горі“, на межі реального та ірреального, де фольклорні мотиви трансформуються у філософські роздуми про сутність людини, життя та смерть, що дорога від Бога до диявола надзвичайно коротка. А душа — десь на поверхні того загадкового містичного озера людських душ, „Ока прірви“, яку він розкривав і вивчав, як митець», — поділилась своїми думками та відчуттями Юліана Шевчук в переддень річниці смерті батька.
Вона також надіслала фото унікального молитовника матері Валерія Шевчука, Юзефи Малецької, який знайшли в Житомирі після розстрілів нквдистів у 1930-х р.
Він передається в родині між поколіннями, побував на російсько-українській війні, уберіг життя не одного Захисника України.
Молитовник матері письменника Валерія Шевчука. Фото: Юліана Шевчук
Невидима, але така відчутна боротьба, яку вів Валерій Шевчук, триває, бо у світі діють створені ним посланники — його книги.
«І ця боротьба, між добром і злом, божественним і грішним триває довкола нас, а часто і в нас, донині. Але за законами Божими та Всесвіту світло завжди долає темряву», — написала донька у спогадах про батька.
Великий літературний спадок Валерія Шевчука ще чекає на своїх режисерів, на постановників сучасних пластичних дійств, вистав. Особисті речі письменника його родина передала у Музей шістдесятництва у Києві, а також до Житомирського краєзнавчого музею, на батьківщині автора.
Читайте також:
“Поклали йому в труну люльку з тютюнцем: у Києві попрощались з письменником, шістдесятником Валерієм Шевчуком».
Ольга СКОТНІКОВА
