Тетяна Михайлевська оглядала медиків у напівзруйнованій лікарні Ізюма. Колаж: Оксана Гладкевич
Тетяна Михайлевська працює завідувачкою відділення кардіології у Київській міській клінічній лікарні №3. Вона мама трьох дітей, з медичної династії, і сама успішна лікарка.
Тетяна Михайлевська працює завідувачкою відділення кардіології у Київській міській клінічній лікарні №3. Вона мама трьох дітей, з медичної династії, і сама успішна лікарка.
З початку повномасштабної війни Тетяна Михайлевська їздила у тривалі відрядження в деокуповані міста та селища, щоб надавати медичну допомогу місцевим мешканцям. Що спонукало її та які висновки після цього зробила, вона розповіла «Вечірньому Києву».
Тетяна Михайлевська у робочому кабінеті. Фото: Наталка Марків
З ДИНАСТІЇ ЛІКАРІВ
— Ви стали лікарем за прикладом своїх рідних?
— Я з родини медиків: мама-лікар, бабуся лікар-педіатр з роду лікарів. Маю старшого брата, що з самого малечку хотів стати медиком. Коли я гралася ляльками, він читав Велику медичну енциклопедію. Здавалося, що між нами не рік різниці, а набагато більше. Але я дивилася на ту частину родини, де були економісти та бухгалтери, мені подобалися цифри та розрахунки, тож бачила своє майбутнє тільки там.
Ми з братом захоплювався плаванням, і коли він вступив до медуніверситету, «затягнув» у збірну і мене. Мене настільки захопили розповіді про медицину, які чула від нових друзів, що вирішила вступити в медичний також. А потім щиро зацікавилася професією. На третьому курсі пішла працювати медсестрою. Згодом стала лікарем, зараз — завідувачка каріологічним відділенням міської клінічної лікарні №3.
Тетяна Михайлевська з колегами-хірургами, які працювали в проєкті «Сумка Самарянина»
— Як ви потрапили у програму допомоги мешканцям деокупованих територій?
— Мабуть, ви маєте на увазі програму Міністерства охорони здоров’я України щодо підсилення медичними працівниками жителів деокупованих територій, медичних закладів? Насправді, коли почалося повномасштабне вторгнення, то я розглядала для себе будь-який варіант, включно із тим, щоб мобілізуватися до війська. Але, зрештою, зрозуміла, що боєць із мене ніякий, і я можу бути максимально корисна у своїй професії.
Тож з березня 2022 року ми у нашій лікарні перебудували роботу відділення — готувалися до прийому поранених. Але, на щастя це була більш організаційна робота.
Коли Київ розблокували та звільнили область, я зрозуміла, що мені необхідно кудись скерувати свою енергію.
Якраз у цей час з’явилася програма підтримки мешканців деокупованих територій. Я записалась добровольцем і у грудні 2022 року отримала запрошення разом з колегами з нашої лікарні поїхати працювати у місто Ізюм Харківської області. Там був розгорнутий доброчинний християнський польовий госпіталь «Сумка Самарянина». Працювали ми там два тижні.
Тетяна Михайлевська з медиками Ізюмської лікарні
МІСТО, У ЯКЕ ПОВЕРНУЛАСЯ
— Що найбільше вразило в цьому місті?
— Саме там я вперше занурилася в життя деокупованих територій. У мене досі тремтить голос від хвилювання і постають перед очима знищені мости, розбиті будівлі, практично спалене місто.
Ізюмська лікарня була напівзруйнована: розбомблені операційні блоки, хірургічне відділення, реанімація, роз’їхалися фахівці. Місцеві мешканці, які залишилися, виживали без медичної допомоги. І розгорнутий медичний госпіталь був життєво необхідний.
У цьому польовому госпіталі познайомилася з однією дівчиною, мама якої працювала в місцевій лікарні. Ця жінка познайомила мене з Юрієм Кузнєцовим — легендарним лікарем-травматологом, який єдиний надавав допомогу мешканцям Ізюма під час окупації. З ним ми домовилися, що згодом приїду цільово до них — у них не було кардіолога.
В Ізюмі мене вразили історії виживання місцевих. Електрик Юра, який під обстрілами бігав між покинутими заправками у пошуках бензину, щоб заправити генератори, бо електрики не було, а лікарня повинна працювати. Кухарі з дому принесли електроплити і на них у підвалі готували їжу для пацієнтів, медиків та містян, що ховалися в лікарні від обстрілів. Вони приносили хто що мав: овочі, крупи, домашню консервацію… Люди допомагали одне одному вижити фізично.
Лікарня в Ізюмі. Фото: Тетяна Михайлевська
— Так ви вдруге поїхали в Ізюм?
-Так, під час другої ротації працювала й жила в отій напівзруйнованій лікарні. Я багато спілкувалася з мешканцями, вони охоче ділилися пережитим. Всі історії — трагедії, бо практично кожен когось втратив, пережив тортури, був свідком злочинів… Всю ротацію сльози просто текли з очей, і я нічого не могла з цим зробити.
Ці всі люди, які залишилися там: лікарі, медсестри, санітарочки, кухарі — герої. Те, як вони виживали і допомагати одне одному у нелюдських умовах, в окупації, під обстрілами — викликає захоплення. Тоді у мене відбулася переоцінка цінностей, — я зрозуміла, що головне, а про що не варто хвилюватися, а я, повірте, багато бачила, працюючи в лікарні все життя.
У Києві взимку 2022-2023 років переживали через блекаути, а в Ізюмі йшлося про інше. Ти або вижив, або загинув. Або ти чесний, порядний, і йдеш з гордо піднятою головою, або ти зрадник…
ПРОБЛЕМИ МЕШКАНЦІВ ДЕОКУПОВАНОГО МІСТА
— На той час, чого найбільше потребували мешканці деокупованого міста?
— В Ізюмі дуже багато людей потребувало медичної допомоги. Транспорт тоді не працював, тож люди добиралися хто чим міг: пішки, на таксі, на «лісапеті». Крім того, катастрофічно бракувало ліків, аптеки не працювали.
Знаючи про це я підготувалася до поїздки та за допомогою друзів з фармацевтичних компаній зібрала кілька десятків ящиків медикаментів. Тож їхала туди з ліками, які зібрали для ізюмчан кияни.
— Розкажіть, будь ласка, з якими скаргами зверталися пацієнти.
— До мене приходили, як до кардіолога. За два тижні оглянула майже триста пацієнтів. У декількох вдалося виявити важкі вади серця і направити в Київ на операцію. До речі, вони мені досі телефонують і розповідають про свої справи.
У тій лікарні я знайшла апарат УЗД, який був незадіяний, бо не було кому з ним працювати. Це полегшило мою роботу, особливо, діагностику.
У цій фактично прифронтовій зоні дуже добре працювали хірурги та травматологи, бо практично щодня були пацієнти з мінно-вибуховими травмами. Цей регіон всіяний протипіхотними мінами-«пелюстками».
Першого ж дня в Ізюмі, не встигла я ще навіть сумку із речами покласти, як мене одразу ж покликали рятувати пацієнта. Він втратив ногу після підриву на міні, тиск зашкалював, треба було негайно стабілізувати.
Після цього випадку усі приїжджі фахівці дуже серйозно сприйняли попередження, що можна ходити тільки по асфальтованих доріжках, а ввечері взагалі не виходити з приміщень, бо довкола все просто нашпиговане вибухівкою.
В Ізюмі мене ніжно називали «доктор Таня-кардіолог». До речі, навіть зараз я часто спілкуюся з місцевими лікарями — даю їм поради щодо лікування пацієнтів.
Ці поїздки дали мені гостре відчуття, що я не дарма народилася на цьому світі. Відчуття того, що ти допомагаєш іншим, дає неймовірний адреналін.
Біля Ізюмської лікарні
Стенд із попередженням біля Ізюмської лікарні
ЗІ СХОДУ НА ПІВДЕНЬ
— Крім Харківщини, в які регіони ви ще їздили?
-У лютому 2023 року була в Херсоні. Там трошки інша специфіка. Хоча місто теж пережило окупацію, але воно вціліло, рівень меддопомоги був на порядок вищий, ніж в Ізюмі. Але дуже бракувало вузькопрофільних фахівців — вони роз’їхалися. А ті, що залишилися, були такі втомлені, що сприймали як велике щастя приїзд фахівців із інших міст. Вони змогли хоч трохи відпочити і виспатися.
У Херсоні доводилося працювати досить інтенсивно, а завдяки тому, що там була сучасна апаратура, я могла повністю застосовувати свої знання та вміння.
До речі місцеві лікарі, які залишилися у місті, мають якусь дивовижну філософію і відповідальність. Місто практично щодня обстрілюють, а вони пунктуально приїжджають на роботу.
Під час проведення УЗД серця
Медсестри Херсонської лікарні були зразком спокою під час обстрілів міста
Одного дня росіяни обстріляли залізничний вокзал, всього за квартал від лікарні. Було страшно, снаряди пролітали над будівлею лікарні, а сховатися не могла, бо якраз у цей час рятувала пацієнта.
Саме з досвіду перебування у Херсоні запам’ятала, що під час обстрілів не можна перебувати на вулиці — треба шукати хоч якесь приміщення з «двома стінами», бо більшість поранень були осколкові.
— А зараз ви теж є добровольцем програми МОЗ? Яким чином вона узгоджує вашу основну роботу в лікарні?
-Так, я досі в цій програмі. Моє останнє відрядження було у квітні 2023 року у селище Великий Бурлук Харківської області. І це вже була поїздка ще й з особистих міркувань: там служить мій коханий, з яким ми не бачилися з початку повномасштабного вторгнення — він бойовий медик і з перших днів лютого 2022 року був на фронті. Мати змогу пригорнути до серця кохану людину після довгої розлуки — неймовірне щастя!
До слова, у Бурлуку мене приймали надзвичайно тепло, на весь район не залишилося жодного кардіолога, і до мене приходили на консультації всі, хто тільки міг… Зараз цієї лікарні вже немає, її розбомбили.
У Великому Бурлуку пацієнтам роздавали медикаменти
З колегою військовим лікарем
ПІДТРИМКА СІМ’Ї, КОЛЕГ ТА ПАЦІЄНТІВ
— Як ваша родина сприймає ваші такі небезпечні відрядження?
— З розумінням. Діти у мене уже самостійні, старші син і донька — повнолітні, меншому сину — дев’ять років. Допомагають мої батьки — підстраховують за моєї відсутності. Я давно чітко зрозуміла, що дітей виховують власним прикладом — мої діти мамою пишаються.
Старший син Максим після деокупації Київщини майнув з друзями розчищати завали в Ірпені. А зараз працює у фонді Сергія Притули.
— А як приїзд жінки-лікарки сприймали на прифронтових територіях?
— Було трохи упередження, поки не продемонструвала свої професійні якості. Я не прихильниця агресивного фемінізму. Вважаю, що жінки «думають» більше серцем, а чоловіки — головою, і спільна робота це прекрасно гармоніює.
До речі, яскравий приклад ефективної жінки-керівника — очільниця Департаменту охорони здоров’я Валентина Гінзбург. Вона продемонструвала свої непересічні якості кризового менеджера — як під час пандемії коронавіруса, так і у воєнний час.
Вважаю, що жінка повинна бути жіночою, а чоловік мужнім. Але наше життя показує, що сьогодні, у час війни, обидві статі взаємозамінюються і доповнюють одне одного. Насправді думаю, що просто кожен має робити те, що він вміє найкраще, тоді будеш ефективним і матимеш внутрішню гармонію.
— Як ви поєднували роботу в лікарні і виїзди на деокуповану територію?
— Ця програма чітко передбачає трудові відносини. На основному місці роботи отримувала відрядження і саме наша лікарня сплачувала мені зарплатню. Нас возили або спеціальним транспортом, або самостійно потягом. Жили та харчувалися в лікарнях. І робота там була фактично 24/7.
Зараз ця програма вдосконалена щодо фінансування поїздок: передбачені кошти на транспорт, а лікарі мають змогу жити в готелях і отримують грошову винагороду.
З лікарями кардіологами з Херсона
ВКЛАД КОЖНОГО У ВІДРОДЖЕННЯ КРАЇНИ
— Крім Києва з яких регіонів медики брали участь у програмі?
— Найбільше медиків ми бачили саме з сусідніх регіонів. Наприклад, у Херсоні це були фахівці з Миколаєва. У Ізюмі з самого Харкова, хоча місто теж постійно обстрілюють. У програмі чимало киян. Зокрема і з нашої лікарні. Досвід спільної праці в екстремальних умовах об’єднав нас. Таке враження, що цих людей знав все життя і можеш на них розраховувати, а це надзвичайно важливо.
Для кардіологів у прифронтових зонах не початий край роботи. Тож ділюся досвідом цих поїздок з колегами. Підкреслюю, що якщо є змога долучатись будь-якими шляхами, то це необхідно робити. Тому що там люди пережили страшенні моральні тортури (а багато хто і фізичні). І вони дуже потребують нашої чуйності не тільки на словах, а й на ділі.
До слова, у тому ж Ізюмі зараз почалася масштабна реконструкція та відновлення лікарні. Це потужний сигнал місцевим, що їхня доля не байдужа українцям.
І одразу ж після деокупації туди везли багато гуманітарної допомоги, генераторів, медикаментів. Коли я повернулася з першого відрядження на роботу, біля мого кабінету чекав пацієнт. Він знав, де я побувала і зустрів мене зворушливими словами: «Тетяно Віталіївно, у мене в погребі півтони чудових яблук різних сортів, допоможіть відправити їх ізюмчанам». І за допомогою друзів-волонтерів ці фрукти одразу поїхали на Харківщину. Коли я вдруге була в Ізюмі, мене в лікарні пригостили цими яблуками. Було дуже приємно, що у світі є місце для таких простих і важливих вчинків. Ці яблука для місцевих були символом підтримки.
— Війна калічить людей не тільки фізично, а й психологічно. З вашого досвіду поїздок на деокуповані території, наскільки там люди потребують саме допомоги психологів?
— Минулого року я була на спеціальному навчанні, яке за ініціативи Департаменту охорони здоров’я Києва проводили фахівців Ізраїльської коаліції травми. Нас навчали допомагати пацієнтам в гострому стресі. Більшість населення (близько 70%) з наслідками психотравм здатні впоратися самотужки. А от 30% потребуватимуть допомоги.
В Україні всі медики мають змогу пройти безкоштовне навчання психологічній підтримці за програмою mhGAP.
Коли я працювала в Ізюмі, то у мене на столі завжди лежав телефон психіатра і я була на зв’язку зі своєю колегою із нашої київської лікарні лікарем-психіатром Юлією Щербатою. Вона допомагала мені, як діяти в тих чи інших випадках, і охоче спілкувалася з моїми ізюмськими пацієнтами.
У лікарні в Великому Бурлаку я здружилася з місцевим психіатром, ми працювали у сусідніх кабінетах, і він приходив консультуватися з приводу своєї гіпертонії. Багатьом людям, які приходили по допомогу до мене, я радила обов’язково завітати й до нього.
Зараз маємо велику потребу у психологах та психотерапевтах, як цивільних, так і військових. І програми психологічного розвантаження будуть потрібні також лікарям, соціальним працівникам, усім, хто безпосередньо працює з людьми.
Гора Кременець — знакове місце Ізюмщини, там був зв’язок і часті обстріли окупантів
ЯК ЗБЕРЕГТИ ЗДОРОВ’Я У ЧАС ВІЙНИ
— Як зараз працюється у столиці?
— Зараз обстановка робоча. Місто мобілізоване і дуже динамічне. Багато мешканців повернулися, багато знайшли тут притулок і отримали статус ВПО. Також маємо чимало пацієнтів похилого віку, які потребують комплексного лікування.
У моєму відділенні працюють вісім лікарів і я пишаюсь кожним із них. Це не пафосні слова, це реальна оцінка їхньої праці. І я дуже рада, що у відділенні кардіології пацієнти можуть отримати високоякісну допомогу.
— А як наше серце реагує на стреси?
— Зараз ми фіксуємо значно збільшення серцево-судинних хвороб: гіпертонії, гострі інфаркти, інсульти. І страждають від цього люди різного віку.
Хочемо чи ні, але перебуваємо всі в стані хронічного стресу. Думаю, це все нам «відгукнеться» через десятиріччя. Бо «закладається фундамент» для багатьох хвороб, які можуть трансформуватися у майбутньому. Це важка гіпертонія, захворювання щитоподібної залози, цукровий діабет, судинні хвороби. Тож раджу усім киянам дуже уважно ставитися до свого здоров’я, проходити огляди та допомагати іншим. Це теж дуже важливо.
До речі, після поїздок в деокуповані регіони у мене змінилася система координат і цінностей. Я зрозуміла, що в природі немає нічого ціннішого за людське життя. Випробування об’єднують людей, розкривають найкращі людські якості.
Читайте також:
- Київських медиків навчають протидіяти стресам
Наталка МАРКІВ
