Дмитро Горбачов з виданням «Мистецтво світу. Внесок України». Фото: Олексій Самсонов
«Мистецтво світу. Внесок України» — нове видання, створене Дмитром Горбачовим та Валентином Соколовським, відкриває українську історію за долями та творами художників. Про те, як намагались знищити український авангард і як його вдалось вивести на світовий кін, — у розповіді Дмитра Горбачова для «Вечірнього Києва».
Дмитро Горбачов — мистецтвознавець, архівіст, куратор, автор багатьох видань з історії мистецтва, відомий як відкривач і хранитель українського авангарду.
Чимало художників світового рівня, які були «замовчані» у радянські часи, вийшли з категорії «на утилізацію» (а така була в радянських музеях), саме завдяки Дмитру Омеляновичу.
Автор більше 15 мистецтвознавчих книг, художніх альбомів та документальних фільмів. Користується авторитетом в Європі та Україні як експерт мистецьких творів і є консультантом аукціонів «Крістіз» (Christie’s) та «Сотбіс» (Sotheby’s), київського «Мистецького Арсеналу». Він організовує виставки українських художників-авангардистів в Україні та за кордоном. Член Українського ПЕН.
У березні в Києві у першій благодійній галереї «Арт Юкрейн геллері» пройшла презентація справжнього фоліанту «Мистецтво світу. Внесок України». У видання — два автори Дмитро Горбачов та Валентин Соколовський, український кінорежисер, сценарист, письменник. Видавець книги Віктор Бихун.
Згадуючи численні виставки, які у мирні часи «гриміли» у Мистецькому Арсеналі, саме постать Дмитра Горбачова була на них своєрідним маяком. Він ділився приголомшливими знаннями не лише про мистецтво, а й про людські долі та взаємозв’язки поколінь, імен, країн та цілих континентів. І все це відкривало величезний спадок українського мистецтва.
Кореспонденту «Вечірнього Києва» під час розмови, яка відбулась вдома у мистецтвознавця, він, тримаючи кілька кілограмове нове видання «Мистецтво світу. Внесок України», жартома назвав його «засобом самозахисту». А щодо свого внеску у створенні книжки, скромно сказав: він особисто лише «щось там додавав»…
Український аванга́рд — за хрестоматійним визначенням — течія в українському модерному мистецтві 1910—1930 років, сформована в процесі синтезу європейського модернізму з традиціями народного мистецтва.
Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем Андреєм Наковим для виставки «Tatlin’s dream», яка пройшла у Лондоні 1973 року.
Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова.
Список імен митців, які народились в Україні, або ідентифікували себе українцями і принесли світову славу своїми творами — чималий. Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Казимир Малевич, Олександр Богомазов, Казимир Малевич, Олександр Архипенко, Олександр Петрицький, Соня Делоне, Василь Ермілов, Володимир Татлін….
Радянська ідеологія у когось з них відібрала можливість працювати, а когось — і жити. Українське походження митців-новаторів у радянському союзі замовчувалась, а їх роботи тримали у «валах», які мали знищити.
86-річний Дмитро Горбачов — один з когорти тих мистецтвознавців, котрі у 70-ті роки врятували безцінні картини. Під час розмови з «Вечірнім Києвом» він провів справжню подорож у часі.
АВТОРІВ ШЕДЕВРІВ СВІТОВОГО РІВНЯ РАДЯНСЬКІ МУЗЕЙНИКИ ПОЗНАЧАЛИ «АНОНІМАМИ»
— Дмитре Омеляновичу, що ви відчули, коли вперше взяли в руки щойно видану книгу «Мистецтво світу. Внесок України»?
— Я не повірив своїм очам… Її легко і приємно читати, адже ми її написали із Соколовським. Люди казали, що думали, що зараз почнеться «вчене мурмотіння», але ні! Написано жваво! Я не вірив тому, що така масивна книга може вийти під час війни. Канада хоче видати накладом, щоб було доступніше, більший наклад і дешевше щоб було. Зараз тривають юридичні узгодження.
— Скільки років пішло на написання цієї книги?
— У мене все життя по суті… Там багато нового. Імена насамперед. У музей часто заходиш — а там написано «анонім», «анонім»… Я кажу: «18 сторіччя, як вам не соромно „анонім“? Це ж не 10 тисяч років тому». А у мене там все розписано: оця ікона — таке сторіччя, цей портрет цьому художнику належить.
— Звідки роботи, які в цій книзі?
— Фактично з інтернету. Тобто не з одного музею, а з багатьох. В тому числі й з Національного художнього музею України. Ми не вказуємо з якого музею.
Дмитро Горбачов з відкритою книгою «Мистецтво світу. Внесок України».
Робота художниці Соні Делоне (1885-1979). Народилась на Полтавщині, стала засновницею орфізму та симультанізму у мистецтві). Померла у Парижі. Відома художниця, декораторка, мисткиня, палітурниця, граверка.
— Читала багато про те, як ви відкривали імена саме з «анонімів», схоже на роботу слідчого…
— Так! Якщо брати давнє мистецтво, то в українських музеях та архівах, я визначив, що портрет Дмитра Ростовського, який в українському музеї відомий як «анонімний» — це робота Алімпія Галика, лаврського монаха, начальника малярні лаврської, який взяв собі ім’я на честь Алімпія Печерського (адже монах від народження мав ім’я Яків). І він став Алімпій, а друге ім’я — Галик, бо предки його були з Галичини і перебігли сюди, бо не хотіли католізуватися, тікали на Східну Україну, щоб залишитись у православ’ї.
У розповідях Дмитра Горбачова постає мистецтво України, яке за часів срср знищували, приховували та позбавляли українського походження.
— Як ви це визначили?
— По-перше, є підготовчі малюнки Галика і там є портрет Дмитра Ростовського, щоправда, в іншій композиції. Цю він взяв у свого товариша Григорія Левицького, а у того є гравюра така. І мистецтвознавці казали: «Так це Левицький!» Але ж у Галика в малюнках «крапчаста» манера. Крапками отак йде. І тут теж крапчаста манера, тільки вже на рівні живопису. І є малюнки з натури, зроблені Алімпієм Галиком. А з якої натури? Він же монах. То він малював з оцих мощів. Отакі ручки маленькі… І от у цього персонажа, який такий масивні ручки маленькі, сухенькі. Одним словом, при бажанні музей міг би написати «Григорій Левицький — знак питання. Алімпій Галик — знак питання». Принаймні хоч так, бо є дві версії…
ХУДОЖНИКИ-АВАНГАРДИСТИ В СРСР БУЛИ В КАТЕГОРІЇ «НА ЗНИЩЕННЯ»
— А з сучасного мистецтва теж «аноніми» були музейні?
— Річ в тому, що авангардне мистецтво я відкривав яким чином? Їх всіх записали у так звану «п’яту категорію» — на знищення. Їх мали спалити. І оскільки ніхто не дбав про них — імена загубилися.
— А де були самі роботи?
— Вони були скручені у такі великі «вали». Моя дружина любить, коли я розказую про ті «вали», в яких були картини «на списання»… Це були роботи геніїв.
Отак я у музеї став розкручувати ці «вали» з творами, які мали або спалити, або знищити. Тоді цього не зробили випадково — у музеїв ніколи не було власних фургонів, а замовити їх було важко, щоб вивезти за місто та спалити полотна. А там було багато творів.
— Як ви зрозуміли, що це за роботи?
— Я почав роздивлятись те, що у цих «валах» і побачив, що там — геніальні твори! Але — анонімні… А потім виявилось — один твір — Екстер, другий — Лисицький. Я над ним довго працював, до речі. Дивлюсь — видатний твір у дусі Екстер. Але — не вона. Бо на зображенні є еврейської газети клаптик, а Екстер не читала на їдиші. Потім я і зрозумів, що це Лисицький, а в інвентарі його прізвище перекрутили на «Ласецький». Розумієте, у 30-х роках розстріляли усіх кваліфікованих музейників, на їх місце прийшли радянські невігласи, які все перекручували, навіть прізвища…
Дмитро Омелянович Горбачов відновив у історії мистецтва десятки імен, які за радянських часів перетворили на «анонімів», а роботи цих художників хотіли утилізувати.
Книжкова полиця у квартирі Дмитра Горбачова.
— А як ваше відкриття Лисицького сприйняли мистецтвознавці радянські?
— Москвичі були до мене у претензії. Ця абстрактна робота Лисицького поїхала на закордон і там про неї написали. І раптом до нашого музею приїздить «лисицькознавиця» з москви. З претензією: «Чому ви з нами не радитеся? Ми ж головні лисицькознавці!» Я кажу: «Ми знаємо, що ви — головні. Але це — київський період». А вона мені закидає: «А він ніколи не був у Києві!». Ну, тут я уже по повній! Почав викладати конкретні факти, які свідчили про київський період роботи живописця.
Показав документи, де йдеться про те, що Лисицький брав участь у конкурсі на кращий плакат й у нього була перша премія, а другу премію тоді отримав Богомазов. Москвичка почала виправдовуватись: «А я цього не знала…» Я знав, що київський період вони не вивчили й не знали, то й не звертався до них.
Важливо знати, що зараз роботи Лисицького виставлені у Віденському Бельведері на виставці «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900–1930-х років» — його позначили, як одного з авторів, що дають зрозуміти українську ідентичність.
Автори виставки у Австрії зробили фокус саме на художниках Києва та Харкова. У час, коли росія заперечує українську культуру та державність, виставка, за задумом кураторів, розповідає про українських митців-модерністів та їхні спроби створити впізнаваний національний стиль у боротьбі за українську державність та культурну автономію.
Робота Олександра Богомазова «Пильщики». Богомазов (1880 -1930). Народився на Харківщині, нині це Сумщина. Став відомим представником українського і світового авангарду. Пройшов у творчості течії кубофутуризму та спектралізму.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ТВОРІВ БОГОМАЗОВА ВІДКРИЛА СВІТОВІ УКРАЇНСЬКИЙ АВАНГАРД
— Коли дізнаєшся про те, як відкрили світові «захованого» радянською владою Олександра Богомазова може стати романом. Всі можливі ідеологічні ярлики номенклатурники на нього навішали і заборонили. Але, його картини прославили автора у світі. Як це сталось?
— Роботи Олександра Богомазова знаходились вдома у його дружини, музи всього його життя, київської художниці Ванди Вітольдівни Монастирської. Наприкінці 60-х вона жила на Вознесенському узвозі. Сам художник помер у 1930-ому році. Одразу після смерті його ім’я та творчий доробок було викреслене з історії радянської епохи.
— Нині Олександр Богомазов є одним із найвідоміших художників-авангардистів світового рівня. У довідниках пишуть, що його відкрили світові «молоді київські мистецтвознавці у 60-х роках»… Як це відбувалось?
— Я з квартири Ванди Вітольдівни носив картини на реставрацію під виглядом музейних творів. Якось йшов від вдови художника і думав собі: «Богомазов — це ж світовий рівень. Треба все зробити, щоб його на великий кін вивести». Сказати легко, але як?
(У цей час дружина Дмитра Омеляновчиа, пані Ірина каже: «Ну ви ж зробили!»)
— До відкриття світові живопису українця Богомазова доклали зусилля чимало людей, але ж ви зробили виставку, ви показували його твори колекціонерам?
— Так, це була сенсаційна виставка. До Ванди Вітольдівни ми ходили, як на прощу. Приводили подивитись картини у неї вдома і іноземців, і львів’ян. Потім показали картини Павлу Загребельному. Він від спілки письменників дав добро на показ експозиції.
Але тут «збеленілась» Спілка художників. Їх аргументи були типовими для того часу: «Він же формаліст! Кубіст! Футуріст!»
Якось вони при мені подзвонили Загребельному і кажуть: «Що ж ви з нами не консультуєтесь? Ми б вам не радили. Це — формаліст!»
А той спалахнув моментально! І крикнув їм у відповідь: «Спілка художників — найреакційніша організація Радянського союзу! Я з вами ніколи радитись не буду!»
І як шваркнув трубку!
Роботи Олександра Богомазова радянська влада намагалась знищити, а його ім’я — забути та викреслити з історії. Історичну справедливість відновили Дмитро Горбачов та Леонід Череватенко.
— А виставка Богомазова фурорна вийшла?
— Фурорна! Ніхто не знав, що у нас є художник рівня Пікассо! Навіть один наш офіційний відомий живописець бідкався: «Ну у нас скромне мистецтво… Не було своїх Пікассо. Були „скромняги“ Пімоненко, Світославський, але батьків же не обирають…»
Подивилися — а у нас є свій Пікассо! І не тільки він. У Києві водночас працювали і Татлін, і Малевич, і Богомазов, і Бойчук. Ну, просто сузір’я ціле!
На виставку Богомазова прийшла Тетяна Нилівна Яблонська і каже: «Геніальний! Це — наш? Український?» Кажу: «Український!» Це була абсолютна сенсація.
До слова, ті самі «скромняги» Пімоненко і Світославський були вчителями Богомазова. Ну, ясно, вони не футуризму його вчили, але вони були причетні до цього руху сучасного мистецтва.
І я тоді подумав: «Ну, це — перша ластівка». Виставка Богомазова відкрила світові приховані скарби, які у 20-ому столітті, усупереч всьому, створили українські художники.
Розділ про Всеволода Максимовича, один з найяскравіших українських художників-представників стилю модерн. Художник народився у Полтаві в 1894 році, а помер у 1914-ому у москві.
— Від виставки на Вознесенському узвозі до провідних галерей світу — шлях, прокладений творами Богомазова теж був не простим?
— До його світової презентації причетні десятки людей! Головним промоутером був київський колекціонер Борис Свєшніков, який купував роботи Богомазова. Кращі собі залишав, а інші розвозив по колекціях радянського союзу.
І таким чином у москві та ленінграді вже опинився Богомазов, а там бували іноземці і вони побачили ці твори. Вони стали приїздити у Київ, купували роботи Богомазова. А князь Микита Лобанов-Ростовський, Рюрикович, до речі, який став українофілом і створив виставку українського модернізму у США, він збирав театральний живопис, знав про Екстер і вирішив поїхати до Києва.
Мойсей. Художник Олекса Новаківський (1872 — 1935). Народився на Поділлі, сучасна Вінничина, помер у Львові. Імпресіоніст, застував мистецьку школу у Львові, покровителем його був митрополит Андрей Шептицький.
— Українська плеяда тоді світові ще не відома була?
— Так! Москвичі та ленінградці йому не радили. Казали: «Ну ви що? Який авангард? Що таке Київ? У „хохлів“ що нормально — у них з яйцями нормально. Розписними. Оце нормально». Але Лобанов все-таки вирушив до Києва.
Приїхав і я його привів до Ванди Вітольдівни Богомазової. Він купив там собі роботу, таємно вивіз через дипломатичні канали і подарував Музею Гуггенхайма. З цього почалась світова слава Богомазова. А потім один американський колекціонер, дилер, став збирати Богомазова, його тільки купував, ніколи не продавав. Закохався у його роботи. Потім другий західний колекціонер Баттервік з Лондона закоханий у Богомазова і його роботи. Так світу відкрився ще один геніальний українець.
Тоді ж Лобанов відкрив у Києві і Вадима Меллера Театрального художника, про якого він раніше ніколи не чув. Геніальний майстер. Лобанов мені зізнався, що був ошелешений його роботами.
«Поцілунок» В.Максимович (1913 р).
ЦЬКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОЧАЛИ САМЕ З «БОЙЧУКІСТІВ»
— Ви живете неподалік від Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Нещодавно росія завдала удару балістикою по Києву та знищила один з корпусів. Ви чули цей вибух?
— Аякже, воно ж поруч з нами. Там роботи студентські за 80 років знищені. Боляче. «Бойчукістів» знищувала радянська влада і сьогодні з боку росії цей удар теж не випадковий.
— Чому так боролись з «бойчукістами»?
— А тому, що вони були дуже національно-орієнтованими. Інші авангардисти, або були проти просвітянства, як Семенко, він навіть був проти кобзи — вважав, що це старомодно… Їх теж постріляли «червоні», але пізніше.
А «бойчукісти» завше були національно-орієнтовані. Казали: «Ми робимо український соціалістичний ренесанс!» і цькування української інтелігенції, а потім і знищення почали саме з «бойчукістів» у 1929 році. А потім вже заарештували і істориків… Почалося гоніння на інтелігенцію, закрили видавництва. Масові репресії.
— Ваша книга вийшла в період війни за незалежність і йде війна у кількох площинах. Сьогодні росія намагається привласнити історію і культуру України. Ваша книга, коли її гортаєш, дає відчуття, що у тебе в руках надзвичайне багатство… Чула, що її вже називають «Біблією українського мистецтва».
— Україна завжди була в авангарді! Від палеоліту. Якось Наталія Заболотна сказала: «перша рок-група була палеолітична — на лопатках мамонта вибивали орнаменти і є сліди молоточків. Як партитура. Ритмічна група ударна!»
ВІДКРИВ ШІСТДЕСЯТНИКАМ УКРАЇНСЬКИЙ АВАНГАРД
— Коли слухаєш ваші відкриття українського мистецтва, авторів, то розумієш, що це було дуже ризиковано. Адже це був час так званого «великого покосу», коли українську інтелігенцію вже за 40 років після репресій — знов заарештовували та судили і висилали. Як це позначилось на вас?
— Мене вигнали з роботи у 1970 році. За те, що я пропагував художників, заборонених партією. Але вигнали нечесно. З «вовчим білетом». Куди я не приходив, мені казали: «Дмитро Омелянович, ми вас поважаємо, але не можемо вас взяти на роботу!» Я запитував: » А де ж мені працювати?» І тоді у райкомі партії мені сказали: «Йдіть у метро і катайте вагонетки, як Стус!»
Я їм нагадав, що Стуса вистачило тільки на місяць…
— Як же ви могли бути безробітним за радянських часів?
— А мене Микола Бажан влаштував на роботу у видавництво «Дніпро». Там був директор пан Бандура. Він рятував всіх «неблагонадійних», кого можна.
Дзюбу Івана влаштував на роботу. Переклади Івана Світличного брав. Потім йому закидали за це з цк компартії за часів Щербицького….
— Судячи з прізвищ, у вас там тоді хороша компанія зібралась!
— Так! Я не був дисидентом, але ми з ними приятелювали. З Кочуром, зі Стусом, зі Світличним. Я їм показував у підвалах, де розвісив картини — оцих «недобитих» Пальмова, Богомазова, «бойчукістів»…
А вони знали про розстріляне відродження у літературі, що там генії були і Хвильвоий, і Підмогильний, і Семенко… Але, що і в живописі щось подібне було, це для них було відкриттям. Причому цей живопис мав велику популярність і у Європі.
УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ ЗНАЛИ, А УКРАЇНУ — НІ?
— Ви були учасників і свідком того, як у 60-ті український авангард пережив друге народження. А у час, коли авангардисти створювали свої шедеври, про їх українське походження було відомо?
— У 1920-х роках про Україну не знали, а українських художників знали. Якось один німецький україніст мені казав: «Як це так, ми читаємо на виставках: українські художники. А України ніби й немає?»
Я йому пояснив, що Микола Скрипник, який був радянський наркомом, але проводив політику українізації, домігся, щоб Україна була виставлена на бієнале у Венеції.
Я завше сам собі кажу: українці — вредний народ. Ні росіяни, ні вірмени, ні грузини — не мали свого національного павільйону на бієнале у Венеції. Всі вони були записані, як радянські художники. А українці — були від саме України. Причому двічі. Були «бойчукісти», а також Федір Кричевський колосальну мали популярність на бієнале у 1928 році у Венеції, а у 1930-ому році теж і бойчукісти, і Пальмов, і Богомазов, і Петрицький.
— Маючи таке багатство і славу на початку 20 століття, у 30-ті роки, українське мистецтво знов зробили «безіменним» у 60-ті?
— Я сам був вражений, бо коли вперше у 21 рік пішов працювати до Національного художнього музею України, експозиція була слабенькою. Один-два портрети козацької старшини, кілька картин. На цьому закінчувалась старовина. Потім реалізм 19 століття. Зате соцреалізм у 20 столітті — брехливий, хоч і там були такі талановиті, як Яблонська.
Якось до мене зайшов один турист з Італії, він розповів про те, що у 1930-ому році була виставка українських футуристів у Венеції. «Я досі пам’ятаю такий колір, який мене зачарував. Я досі його пам’ятаю! Можна я їх знов подивлюсь?»
І от я розкрутив ці «вали», де були українські художники… Розголос України був великий. Потім влада почала замовчувати та паплюжити. От, як з Богомазовим. Тричі його за сталінських часів згадали. в негативному плані. Такою фразою: «Хто зараз пам’ятає цих богомазових і пальмових? Ніхто…»
— А потім?
— А потім і відбулось це відкриття авангарду, який зірвав усі спроби тодішньої влади — художники, яких хотіли «утилізувати» довели світові силу українського мистецтва.
Дмитро Горбачов з двома виданнями про історію українського мистецтва:»Будинок з левами» та «Мистецтво світу. Внесок України».
Книга Паоли Утевської та Дмитра Горбачова «Будинок з левами» презентує серію нарисів, у яких у хронологічній послідовності висвітлюються перипетії становлення українського мистецтва XI — середини XX століття в особах його найцікавіших представників.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА ПІДКРЕСЛЮЄ ІСТОРІЮ ДЕРЖАВИ
— Іноді здається, що ці художники з невідомих нам нині світів допомагають і підтримують на землі тих, хто їх творчість з небуття повертає…
— Так, Солженіцин колись казав, що мистецтвознавці та дослідники працюють, як археологи. Хоч мова йшла про 20 роки 20 століття. Археологи! Уламки витягають, знаходять десь…
Але все одно мистецтво вийшло назовні і тепер вже Малевича у світі визнають українцем. Він сам себе називав українцем, хоч народився у польській родині. Як і Антонович, поляк, який був вчителем Грушевського. До речі і батько Максима Рильського також. Вони казали: «Живемо серед українців, мусімо розмовляти по-українськи». І от вони поїхали по селах, слухали, як хто розмовляє українською. І стали українцями.
— Коли читаєш назви ваших книг — вони захоплюють. Дуже сучасні, наприклад «Лицарі голодного ренесансу». Як вони у вас народжуються?
— А вони жили у голодні часи, але такий ентузіазм був, було так цікаво, що шлунок при цьому мовчав… Голодний час був для мистецтва часом великий сподівань і молодості. Малевич жив без грошей. Якось він писав другові: «Як я жив? У мене було дві картоплини. Я пішов до лісу і знайшов п’ять грибів. І тепер впродовж п’яти днів я розкошую: спершу у мене була юшка з картоплею і з грибами, а коли картопля закінчилась — вже їв юшку тільки з грибами…»
А зараз картини по 100 мільйонів доларів Малевича продають. Мій товариш-мистецтвознавець написав статтю, яку так і назвав — «Мільярдер Малевич»…
Робота Марії Синякової (1890-1884). Народилась на Харківщині. Муза поета Веліміра Хлєбникова. Її акварелі, мальовані у селі Красна Поляна під Харковом, мають всесвітній розголос.
— Ваша книга про українське мистецтво у світі у час війни — підсилює грунт під ногами в українців. Українська державність і українське мистецтво — наскільки вони пов’язані?
— Дивіться, два спалахи було в Україні — Київська Русь, коли працював геніальний іконописець Алімпій Печерський, а потім козацька держава. Козацьке барокко, яке перейшло у рококо. Козаки були освіченими, хоч їм поляки всіляко й закидали, що вони «вахлаки» нічого не знають, не освічені. А козаки тимчасом вчились по університетах західних і викладали там. Копернику викладав астрономію гуманіст із Дрогобича Юрій Дрогобич. Це давні справи і державність.
Дмитро Горбачов народився у росії, з восьми років живе в Україні, все життя присвятив відкриттям та дослідженню українського мистецтва.
— Які найяскравіші спалахи після козацтва?
— Багато наших майстрів творили українське мистецтво поза межами України. Як Шевченко, наприклад, який майже не жив в Україні. Й «Енеїду» Котляревського у Петербурзі друкували, і Кобзаря. Авангард, після заборони у нас, підіймався у діаспорі. І Екстер, і Андрієнко-Нечитайло й інші. Згадаймо Архипенка, який переїхав у США і йому сказали, що треба паспорт — з якої він країни? І він пішов у посольство УНР там йому дали довідку, що він — громадянин України.
— За кордоном українські художники проявляли себе, як свідомі українці?
— Так! Вони тут народились, вони увібрали традиції, які рознесли по всьому світу.
***
«Вечірній Київ» писав про те, що у столичній галереї «Лавра» відкрилась виставка картин Іллі Чичкана. У нових роботах, створених у 2023-2024 роках, митець розглядає тенденцію глобального знебарвлення в життєвих принципах, релігії, політиці, емоціях, повсякденному житті.
Ольга СКОТНІКОВА, Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»
