Мешканці пансіонату. Фото: Борис Корпусенко
Постійні мешканці Київського пансіонату ветеранів праці навіть не відчули, що поряд йде війна.
Минулого тижня до Головного вокзалу підї’хала кавалькада швидких допомог. На перший перон прибув евакуаційний потяг. Медики зі спеціальними «каталками» обережно допомагали перекласти лежачих людей із одних нош на інші — поїзд рушав далі, на захід, а ті, хто залишився у столиці відправилися у Київський пансіонат ветеранів праці.
Саме тут розміщують мешканців пансіонатів із Донеччини та тих регіонів України, що постійно потерпають від обстрілів російських окупантів.
Заступник директора Михайло Гриньов
Як себе почувають ці люди та скільки внутрішньо переміщених осіб прийняли у пансіонаті «Вечірньому Києву» розповів заступник директора Михайло Гриньов.
«Приїжджайте, побачите все самі, по телефону довго розповідати», — лаконічно запросив він журналістку.
ПАНСІОНАТ З РАДЯСЬКОГО ПЕРІОДУ
Пансіонат розташований на околиці Лісового масиву, у мальовничому місці, що межує із сосновим бором. На вході на територію охоронець перепитує до кого, і просить проходити. На просторому подвір’ї на лавках сидять декілька дідусів — гріються на несподівано теплому осінньому сонці. Біля них сплять дві великих і товстих собаки, які і вухом не ведуть на чужих.
У холі куточок для відвідувачів із сучасними меблями, великий акваріум із рибками та пост охоронця із пультом, на який виведено камери спостереження за територією — вона велика і так надійніше пильнувати.
Пульт охорони
Кабінет заступника директора, як і інших співробітників, розташовується на першому поверсі. За плануванням це «типова» квартира пансіону. А на верхніх поверхах у таких же самих приміщеннях мешкають люди.
Пансіонат заснований у 1971 році, як місце, де на повному утриманні доживали свій вік пенсіонери-ветерани праці. Згодом просто старші люди та ті, хто потребує постійного медичного супроводу. Так, частина мешканців на сьогодні — лежачі та люди із захворюваннями, що потребують постійного медичного догляду.
РЕАЛІЇ ВОЄННОГО ЧАСУ
«24 лютого змінило життя всієї країни, наші життя і роботу теж, нам довелося зіштовхнутися з небаченими раніше викликами», — пояснює Михайло Анатолійович.
Багато мешканців знайшли у пансіонаті догляд і спокій
Насамперед персоналу довелося думати, як переселити з верхніх поверхів на нижні лежачих, щоб у випадку тривоги, було легше евакуюватися. Потім у закладі почали створювати запаси продуктів, медикаментів, гігієнічних засобів. Щоб у людей постійно був хліб, домовлялися напряму із хлібокомбінатом. Дуже допомагали волонтери.
І в цей час пансіонат почав потроху перетворюватися на притулок для мешканців окупованої Київщини. Хоча, насамперед прийняли декілька десятків мешканців з Київського геріатричного пансіонату. Він розташований неподалік житомирської траси, звуки боїв там було надто добре чути, тож декількох чоловіків, які потребували особливого догляду і спокою, перевезли на інший край міста. Там не було аж надто тихіше, проте були умови для покращеного нагляду.
Далі у пансіонат почали селити мешканців Київської області — самотніх стареньких, які втратили все майно. Так одна сімейна пара прожила у пансіонаті приблизно із місяць, а потім повернулася до Бучі. Їхній будинок напівзруйнований, проте вони рвалися додому — надходив час польових робіт, а подружжя хотіло посадити картоплю та іншу городину.
У березні зі столиці масово виїжджали мешканці — жінки із дітьми. І соціальні служби опинилися перед неабияким викликом — кількість соцпрацівників значно зменшилася (насамперед це жінки, які вивозили малечу), а от кількість тих, хто потребував допомоги навпаки, збільшилася. Михайло Анатолійович стверджує, що у їхньому закладі такої проблеми не було. Поїхала тільки одна медсестра та ще соцпрацівниця (і вони вивозили дітей та онуків), а усі решта лишилися на місці. Навіть більше — ті, хто мешкає у області забрали своїх рідних — і всі допомагали.
А ще у цей період дуже відчутною була опіка церков — волонтери із Української греко-католицької церкви, ПЦУ і УПЦ МП постачали продукти та гігієнічні засоби.
До речі, завдяки посиленій турботі чимало мешканців пансіонату ні в перші дні, ні надалі навіть не відчули, що у країні йде війна, і ворог був на підступах до столиці.
МОЛОДА СІМ’Я, ЯКУ ДОВЕЛОСЯ ЕВАКУЮВАТИ
«У нас був свій клопіт. У березні ми переживали, що ми будемо робити під час війни із немовлям, яке чекала наша молода сімейна пара», — розповідає Михайло Анатолійович.
Ось уже декілька років у пансіонаті отримують житло молоді люди, які потребують соціальної опіки. Так Алла — слабозряча, а її чоловік Олексій має порушення опорно-рухового апарату. Вони тут познайомилися, закохалися і одружилися. Звичайно у пансіонаті було чимало випадків, коли мешканці утворюють сім’ї, але це уже переважно люди старшого віку, а тут вагітність і немовля — несподіванка для усіх.
Проте, через війну Аллу і чоловіка евакуювали до Німеччини, де у них у травні народилася дівчинка. Там їм надали соціальне житло «на одну спальню» — у нас це повноцінна двокімнатна квартира. Допомагає адаптуватися в Німеччині парі соціальні служби Німеччини, які регулярно відвідують родину. Алла, щоб поділитися цими та іншими новинами, досить часто телефонує керівництву пансіонату та своїм подругам — вони її сім’я.
У пансіонаті мешкають не тільки люди похилого віку
У багатьох європейських країнах люди із інвалідністю є активними членами суспільства. Михайло Анатолійович розповів, про відрядження у Данію під час якого учасникам делегації показали селище для людей із особливими потребами — у ньому було все обладнано для мешканців на візках та осіб з тими чи іншими функціональними порушеннями. Але при цьому створені такі умови, що усі вони самостійно обслуговують себе — готують їжу, перуть та сушать речі у спеціальних машинах. Звичайно, є і соціальні працівники, які готові допомогти у будь-який час, проте вони не роблять усього за мешканців.
Крім того, це селище має теплицю, де вирощують «різдвяні деревця», що продають напередодні зимових свят. І уся округа вважає своїм обов’язком купити ялинку саме там — підтримати соціальний бізнес.
Поки що в Україні таких прикладів нема, а діти із інвалідністю, від яких відмовилися родини і які потребують певної опіки, опиняються у пансіонатах, подібних до цього.
ВІДОМІ ЛЮДИ ВІДВІДУЮТЬ МЕШКАНЦІВ ПАНСІОНАТУ
Мешканці пансіонату завжди раді гостям
За державними нормативами чітко прописані умови проживання та пакет медичних і соціальних послуг. А от культурне дозвілля мешканцям пансіонату забезпечують волонтери. Є серед них і відомі люди. Наприклад Ніна Матвієнко. Вона часто приїздить із концертами.
Так напередодні Різдва відбувся особливий виступ. При чому волонтери-техніки завдяки кабельному зв’язку налагодили трансляцію на екрани, що розміщені на усіх поверхах пансіонату для тих, хто не зміг прийти до концертної зали. А потім Ніна Матвієнко ще дві години виділила для того, або обійти цих лежачих стареньких, перекинутися із ними бодай словом.
Приїздить і капела Ревуцького. З початку повномасштабного вторгнення артисти були уже двічі, і обіцяють відвідати ще. Їхні концерти — це справжнє натхнення, як для мешканців пансіонату, так і для працівників.
Завдяки Департаменту соціальної політики КМДА для пансіонату придбали спеціальний автомобіль, облаштований для перевезення людей на візках. Тож за підтримки волонтерів мешканці пансіонату, які багато років були «невиїзними» побували у Софії Київській, побачили Михайлівський Золотоверхий монастир та можуть оглянути експозиції музеїв.
Завдяки волонтерам також пансіонат має планшет, у який вставили картки усіх вітчизняних операторів, і пропонують рідним та близьким поспілкуватися через відеов’язок месенджерів — така послуга досить популярна.
СЕРЦЕ ПАНСІОНАТУ — ЇДАЛЬНЯ
«Вечірній Київ» приїхав на розмову із заступником директора якраз перед обідом, тож нам запропонували поглянути, як виглядає їдальня. У просторій стандартній залі столи розставлені у три ряди. За деякими по два стільця, десь по одному, або зовсім без них. Все просто, частина мешканців, що на візках, самостійно спускаються у їдальню. А «розсадка» відповідно до побажань — багато хто є хорошими друзями або приятелями.
Стандартний обід: перше, друге, напій, фрукти і щось солодке. Ми попали на «рибний день» — котлету із картопляним пюре. «Як у школі!» — не змовляючись, мало не в один голос вимовили із Борисом Корпусенком.
«Для тих кому потрібно, ми взагалі всі страви подрібнюємо спеціальним блендером», — пояснила Алла Степанівна, шеф-кухар пансіонату. Також є окреме меню для тих, у кого дієта, наприклад, через цукровий діабет.
Алла Степанівна
З її приходом харчування змінилося, стало більш різноманітним і поживним. А завдяки харчоблоку та новому обладнанню: тістомісу, пароконвекційній шафі, плиткам, потужним м’ясорубкам — готують швидше і різноманітніше. Та й взагалі, після ремонту, кухня у пансіонаті нагадує хороший ресторан.
Проте, як стверджує заступник директора, головний секрет все ж таки у людях — Алла Степанівна, хоч і носить футболки зі смішними написами, дуже серйозно ставиться до своєї роботи. І дівчата у неї такі ж.
Шеф-повар розповіла, що з цікавістю стежить за ідеями Клопотенка, і так само, як і він любить додавати до страв різні спеції — головне, аби в міру. Проте, як не парадоксально, але усі мешканці пансіонату найбільше люблять звичайну домашнє їжу — шніцелі, тушковану за спеціальним рецептом капусту, борщі та харчо. Тим, хто прикутий до ліжка, їжу розвозять у кімнати.
При виході із їдальні, в коридорі, помічаю мисочки якогось домашнього улюбленця, а трохи віддалік «хатку», а господаря нема.
Кіт Микола
«Микола — гуляє!», — пояснив мені старший пан, що прямував на обід. Помітивши моє здивування Михайло Анатолійович запросив у двір — туди якраз шмигнув Микола. Який виявився просто велетенським котом, з пухнастою сірою шубою і білою манішкою. Скільки він важить ніхто не знає — не любить кіт по руках ходити і важитися. Але те, що йому дуже добре живеться сумнівів не виникає.
ЛЮДЯНЕ СТАВЛЕННЯ ДО УСІХ
Після обіду ми із заступником директора піднялися на четвертий поверх — нас запросили у гості декілька пань. Михайло Анатолійович хотів показати, як переобладнали кімнати мешканців.
Оновлена ванна кімната
Оновлена ванна кімната
Ця будівля типового радянського проєктування для таких закладів — у кожній кімнаті був передбачений туалет і умивальник. Митися люди мали у спільній ванній кімнаті. Але те, що було передовим 50 років тому не пасує сьогоднішньому часу, тому минулого року почало ремонти — санітарні вузли в кімнатах «перекроювали» таким чином, щоб вмістився ще й душ.
Кімнати розраховані на одного або двох мешканців, сімейних пар, зокрема. Є і цілком дивовижні історії, як у Ольди Борисівни. Жінка із незвичним іменем має 58 років стажу лікарем. У цьому пансіонаті 9 років доживала її мама. Тож лікарка і собі обрала таку долю, щоб не бути тягарем для дітей та онуків. Їй тут подобається, бо вона серед тих, хто має схожі потреби та інтереси.
Ніна Семенівна — колишня вчителька
Затишна кімната Ніни Семенівни
Ніна Семенівна — колишня вчителька. У пансіонаті вона уже 13-ть років. Її кімната дуже обжита — маленький дім, із кружевними занавісками та серверками на приліжковій тумбочці та раритетним, затишним абажуром. Теж запевняє, що все просто чудово і, головне, є свій куточок.
Проте не усі мешканці цього поверху старші люди — є і дівчата, які переселилися сюди за віком із дитячого будинку. Так, як Люба. Дівчина любить вишивати хрестиками та бісером. У її колекції уже декілька картин та ікони. Зараз вона доглядає за розкішним рудим котом подруги, яка на декілька днів поїхала до родичів у інше місто.
Річ у тім, що частина пожильців цілком дієздатні, і можуть розпоряджатися своїм часом так, як вважають за потрібне, коли це не порушує загальні правила. До речі, двері кімнати та подруга символічно «опечатала» — прикріпила записку, щоб без неї не заходили. У багатьох кімнатах прибирають санітарки, проте є мешканці, що воліють усе робити самостійно.
Люба і її вишивка
Кіт, за яким доглядає Люба
КОРПУС ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПРИКУТИХ ДО ЛІЖКА
Із 210 осіб, що зараз мешкають у пансіонаті — 110 прикуті до ліжка. Саме для того, аби забезпечити їм достойний рівень життя і працює кваліфікована команда із лікарів та молодшого персоналу. І саме у цей корпус зараз поселяють нових мешканців. Зокрема 65 мають статус ВПО.
Усі вони із евакуйованих пансіонатів Сходу. Зокрема із Білицького будинку-інтернату для людей похилого віку. Це невелике містечко підпорядковане Добропільській міськраді, що на Донеччині. Зважаючи на реалії нашого часу інтернат вирішили евакуювати. Тих, хто може себе обслуговувати прихистили на Заході України. А от лежачих не знали куди переселити.
«Наша сфера досить „горизонтальна“, ми усі знаємо, які заклади і де розташовані, спілкуємося між собою, тож коли дізналися про біду наших колег, то допомогли сконтактувати Департамент соціальної політики Донецької області із нашим міським департаментом. Заступниця голови КМДА Марина Хонда дала „добро“ на цю справу, і ми почали приймати лежачих пацієнтів», — розповідає Михайло Анатолійович.
Евакуацію лежачих пацієнтів та супровід забезпечували «Лікарі без кордонів». Саме вони й моніторять, у якому стані зараз ці люди. І, визнають, що не сподівалися, аж такого результату, бо дехто із біличан уже заявив, що після війни не хоче повертатися додому — так сподобалося за ці декілька днів у столиці: їжа, догляд, ставлення…
«Зараз під час війни ми є свідками незвичного явища. Дуже багато людей роблять значно більше, ніж це прописано в усіх посадових інструкціях. Тож нам вистачає від декількох днів до тижня, аби оформити усі необхідні документи для людей, відновити їхні пенсійні виплати, оформити статус ВПО», — пояснює заступник директора.
Зараз новенькі перебувають на карантині, такі вимоги законодавства, і як переконалися у пансіонаті, виправдані у час коронавірусу. Завдяки тому, що у минулі роки вони оперативно вводили «червону зону» і забороняли відвідування, дотримувалися усіх рекомендацій медиків, то у них жоден пацієнт не помер від ковіду, хоча чимало мешканців у зоні ризику через вік та супутні захворювання.
До слова, коли карантин для донеччан завершиться, то кількох чоловіків на візках переведуть у перший корпус — вони зможуть соціалізуватися і самостійно спускатися у їдальню, на процедури та й просто гуляти територією.
КІНОКОНЦЕРТНИЙ ЗАЛ, ЯКОГО НЕМАЄ
Насамкінець Михайло Анатолійович запросив в кіноконцентрний зал. Його сумна усмішка свідчила, що нас очікує щось незвичайне. Вхід був заставлений великим плакатом на якому афіша 50-ти річчя пансіонату, що відзначали минулого року. Тоді залу перетворили на сучасний простір із звукопідсилюючою апаратурою, кулісами, новими кріслами, гарними меблями, вікнами на всю стіну.
Це все заступник директора перелічує перш ніж відкрити двері… За якими нас зустрічає сад. Хоча він за вікнами, яких просто нема. Одна стіна і стеля цілком зруйновані, несуча балка «склалася» на сцену. Над цим усім кружляють голуби.
«30 березня, вранці, ми планували збори колективу у нашій красивій залі, де влаштовували концерти та приймали гостей. Бог нас усіх зберіг. „Приліт“ був рано-вранці, коли у приміщенні нікого не було. Дивом ніхто не постраждав. А за 30 метрів житловий корпус, де не вціліли навіть вікна», — розповідає заступник директора.
На місце пригоди приїжджала відповідна комісія, що зафіксувала руйнування, та рятувальники зі службовими собаками, які перевіряли, чи є вибухонебезпечні предмети, що можуть здетонувати, запевнили, що нема. Очевидно, що це крило доведеться розбирати повністю. Проте наразі у столиці нема такої техніки, за допомогою якої можна розібрати аварійну стіну. На щастя та стіна, що прилягає до холу непошкоджена.
На разі оголошено тендер на проектно-кошторисну документацію. На усі роботи, попередньо, необхідно 40 мільйонів гривень.
Цікаво, але навіть втрата такого цінного майданчика не зупинила культурне життя у пансіонаті — вистави проводять у приміщенні бібліотеки. Так, там вміщається менше глядачів та й артистам немає таких умов, як були у залі. Проте вони зголошуються і приїжджають подарувати свій талант стареньким. Днями, зокрема, інтерактивну виставу «Спекотна ніч у, ІГУАН’’ презентував «Новий український театр на Михайлівській».
Мабуть — це дуже показово і для всієї країни, поруйнованої, знекровленої, проте такої, яка продовжує жити і будувати плани та мріяти про краще майбутнє.
Типовий коридор пансіонату
Меню у пансіонаті — різноманітне, але картопля з котлетою — це завжди «топ»
У пансіонаті у багатьох мешканців живуть улюбленці
Мешканцям, які не можуть ходити, їжу привозять до кімнат
Такі холи у пансіонаті на кожному поверсі
Дідусб Аркадій показує виноград Лідія
Так виглядає безмежна довіра
У березні росіяни обстріляли також Пуща-Водицький психоневрологічний інтернат. На щастя раніше з нього евакуювали 300 підопічних, тож ніхто не постраждав. Але вибуховою хвилею та уламками мін було пошкоджено декілька господарських будівель, які потрібно було відновити до настання холодів. У липні заступниця голови КМДА Марина Хонда вперше зустрілися з представниками фонду GEM, і сьогодні, завдяки їхній допомозі, пошкоджені будівлі в Пуща-Водицькому ПНІ вже відновлено.
Наталка МАРКІВ, фото — Борис КОРПУСЕНКО
